Тарас Шевченко в долі Ярослава Геврича

Нещодавно розговорилися ми із Зіновієм Библюком – головою Клубу інтелігенції ім. І.Пелипейка, про 200-літній ювілей Т.Г.Шевченка, і п. Зіновій розповів, як був очевидцем та учасником (співав у районному хорі) відкриття пам’ятника великому Кобзареві в наших славних Шешорах. А далі додав: «Маю в себе статтю людини, яка безпосередньо доклалася до виготовлення й встановлення монумента. Хочете ознайомитися?». Я, звісна річ, зацікавилася.

Коли читала ті кілька аркушиків, перехоплювало подих. І не тільки від того, що це – невідомий, ніде не публікований матеріал. Вразила мужність і національна свідомість як автора спогадів, так і наших земляків із Шешор, довколишніх сіл, студентів, молоді, інтелігенції з близьких міст і зі столиці, які з’їхалися в той серпневий день 1965 р. на урочисте відкриття пам’ятника народному генієві України, добре знаючи, що в умовах тоталітарного режиму їх участь у цій події неминуче матиме репресивні наслідки. Що й сталося. Зокрема, автор спогадів – ініціатор спорудження монумента – ЯрославГеврич, тоді студент Київського медичного інституту ім. Богомольця, був заарештований і за вироком суду отримав 5 років суворого режиму з відбуванням покарання в Мордовській АРСР в с-щі Озерне (по рос.: поселок Озерный Б2), таборі ЯВОС. Для Ярослава Геврича це було рівносильне катастрофі: він, як син священика, вважався в радянській країні соціально ворожим елементом і мав обмежене право вступу до вищих навчальних закладів. А хлопець прагнув бути лікарем і довго йшов до своєї мрії. Закінчивши Косівську десятирічку, в 1954-му почав навчатися в Станіславському технічному автодорожньому училищі, після якого працював слюсарем у Косівському автопарку. Потім служив у армії й аж після демобілізації, в 1961-му, став студентом престижного столичного медінституту. І раптом усьому настає крах: після подій у Шешорах – арешт, в 1965-му його шлях проліг в далеку й сувору Мордовію. Але незважаючи на випробування, юнак ні про що нежаліє. Як і Шевченко, «лічив в неволі дні і ночі» і думав про волю. У таборі познайомився з багатьма політв’язнями, дістав міцний моральний і національний гарт, відчував до себе, 28-річного, прихильне ставлення й повагу старших – українців і неукраїнців, — які мали вже немалий тюремний «стаж». За порадою друзів подає апеляцію про перегляд справи. Не йняв віри своєму щастю, дізнавшись, що суд скоротив йому термін до 3-х років.

Коли повернувся з табору, отримав паспорт зі спеціальною серією, яка видавалася політично неблагонадійним. З таким документом заборонялося проживати в столицях і великих містах, обмежувалося вільне пересування по Союзу. Мрія стати лікарем, здавалося тоді, пропала назавжди: його виключили з інституту, а про поновнення не могло бути й мови. Та Божа рука таки вела Ярослава по життєвій дорозі. Завдяки сприянню двох московських дисидентів А. Синявського та Ю.Даніеля, – з якими Я.Геврич був знайомий, йому вдалося влаштуватися в Смоленський медінститут.

Після закінчення навчання їде на Львівщину, але працювати в обласному центрі дозволу не отримує. КДБ не спускає з нього очей, пильно стежить за кожним кроком. Однак є в його житті й приємне – насамперед повага і вдячність пацієнтів, шана від колег, взаєморозуміння в сім’ї. В кінці 80-х – на початку 90-х Ярослав Геврич бере активну участь у відновленні державності України. Проводить значну громадську роботу. Завжди вірив у Шевченкове: «Борітеся – поборете!». Дуже радів, що довелося побачити рідний стяг і тисячолітній тризуб як символи волі, про яку мріяло не одне покоління українців. У часи незалежності послужив своєму народові, трудячись на посаді заступника голови Турківської райдержадміністрації, був депутатом Львівської обласної ради. Має дочку, також медика, яка, вийшовши заміж за американця українського походження, переїхала в США, зуміла там нострифікувати свій лікарський диплом і тепер працює за фахом у Філадельфії. Подружжя Гевричів живе то у Львові, то у США, допомагаючи дітям няньчити трьох онуків, найменшенькому з яких виповнилося три рочки. Там, за океаном, вони від дідуся й бабусі слухають Шевченкові вірші, дізнаються про драматичні й радісні сторінки історії України, яка є і їхньою Батьківщиною.

Ось така розповідь про роль Т.Шевченка в долі нашого краянина. Ярослав Геврич 28 листопада відсвяткував своє 76-річчя. Довгих і погідних літ Вам, пане Ярославе!

Далі подамо розповідь Я.Геврича про вікопомну подію в Шешорах.

Стиль автора збережено.

Аделя ГРИГОРУК

Share

Прокоментуй!

Випуск №10, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *