Курган черкаських пророків у Шешорах

У центрі Шешор на пагорбі над знаменитими Сріблястими водоспадами є святе місце не лише для мешканців села, але й для всіх патріотів України — пам’ятники двом українським пророкам національного духу, уродженцям Черкащини Тарасові Шевченку і В’ячеславу Чорноволу: У 1965 році на честь 150-річчя з дня народження Кобзаря горяни висипали курган і на ньому встановили погруддя поету, відлите у бронзі на високому постаменті, а у першу річницю трагічної і загадкової смерті В’ячеслава Чорновола поряд рухівці району встановили пам’ятну стелу. Вражають вони перш за все не своєю монументальністю чи помпезністю, а історією виникнення.

Їхнє спільне розміщення теж свідок тих непростих днів. Тоді, у далекому вже 1965 році, відкриття пам’ятника Шевченку (власне, відновлення спорудженого тут у 1914 році і зруйнованого мадярами під час війни) стало першою відкритою акцією на Косівщині, та й взагалі на Гуцульщині, проти тоталітарного комуністичного режиму після розгрому УПА.

Як то все відбувалося, можна дізнатися із спогадів уродженці Косова Ярослава Геврича «Відкриття пам’ятника Т. Шевченкові в с. Шешорах» опублікованих у районному часописі «Гуцульський край» 18 жовтня 2013 р. Він, «будучи студентом Київського медінституту імені академіка Богомольця організував в час літніх канікул 1964 р. ряд походів в Карпати зі своїми колегами з Києва та Львова. Сам я в той час був у своїх батьків в Косові»

Мандруючи навколишніми горами він побував у гостях у тодішнього голови сільради у Шешорах Володимира Михайлика, який розповів, що в пивниці сільради він зберіг фрагменти зруйнованого угорськими солдатами пам’ятника Шевченкові.

«І справді, він виніс уламки погруддя. Очевидно воно було виготовлене аматором з вапнякового каменю і, на мій погляд, художньої вартості не мало. Запитую, чому село з таким патріотичним головою не відновило пам’ятника. І почув у відповідь: «А хто дозволить? Я вже неодноразово звертався до райкому, райвиконкому і навіть до КГБ і скрізь отримав заборонну відповідь».

І тут прийшла мені на думку добра ідея. В Києві маю добре знайомого великого українського патріота, заслуженого діяча мистецтв Івана Макаровича Гончара. Тож кажу п. Михайлюку, що постараюсь допомогти у цій важливій справі.

Після повернення з канікул до Києва зразу звернувся до п. Гончара і отримав обнадійливу відповідь: «Прийди, голубе (так він звертався до нас молодих), у наступну неділю. До мене має прийти архітектор Яків Ковбаса, і ми щось та врадимо».

Дочекався я тої неділі, з нетерпінням іду до Івана Макаровича, і справді мене господар знайомить з п. Яковом. Переговорили, порадились і дуже швидко вирішили, що п. Ковбаса виготовить в «Укрдніпропроекті», де він працює, проект, а Іван Макарович — бюст Шевченка. Але є одна затримка — потрібен ескіз майданчика під пам’ятник. Їхати в Шешори я не міг, бо маю науку, а з іншого боку — шкода часу. І не знаю, що мене осінило, але я з пам’яті виготовив ескіз місця під пам’ятник та довкілля з вказівкою віддалі до різних об’єктів і т.п. Очевидно, що то було Боже провидіння, бо особливою зоровою пам’яттю похвалитися не можу. Та як би там не було, але ніхто в майбутньому не виявляв будь-яких неточностей.

Було вирішено виготовити погруддя з оргскла. Пан Гончар за свою творчу роботу від винагороди матеріальної зразу відмовився. Так само поступив п. Ковбаса. Залишилось оплатити працю тільки майстрів-ливарників. Не пам’ятаю точно, скільки то виносило, а здається мені, що то була сума в 450 крб.

Проект з-під кальки був виготовлений буквально за пару днів, і один чи два екземпляри я надіслав п. Михайлюку. Правда, були певні сумніви відносно того, як його сприймуть косівські бонзи, бо проект був завірений тільки підписом заслуженого діяча мистецтв І. Гончара та архітектора Ковбаси. Очевидно, що саме звання скульптора магічно вплинуло на партійних чиновників, бо райком КПУ, райвиконком і очевидно всюдисуще КГБ дали «добро» і справа пішла як по маслу»…

Насправді дорога до пам’ятника Великому Кобзареві далеко не була встелена квітами. З таємної доповідної записки трьох ідеологічних відділів ЦК КПУ, яку у спецсховку віднайшов київський учений, професор-історик Київського Національного університету ім. Т. Шевченка Володимир Сергійчук, дізнаємося про настрої, які панували у тодішнього партійного й державного керівництва. «У травні 1965 року в Шешорах з ініціативи голови сільради Михайлюка створили комітет з відновлення пам’ятника-бюста Тарасові Шевченку, встановленого у селі ще 1914 року, а в 1944-му зруйнованого під час відступу гітлерівських загарбників.

На пропозицію деяких представників інтелігенції з Києва, які щорічно відпочивали в цьому і навколишніх селах Косівського району, бюст Шевченка замовили скульпторові Іванові Гончару, котрий виготовив додаткову копію з уже готового пам’ятника. Деякі особи з числа інтелігенції Києва, відомі своїми націоналістичними настроями (Т. Франко, Ю. Назаренко, Г. Цимбал, В. Чорновіл та інші), вирішили використати відкриття бюста Т. Г. Шевченка в селі Шешорах для підігрівання націоналістичних настроїв серед населення села. Слід сказати, що голова сільради Михайлюк, в минулому член націоналістичної організації УНДО, член комітету завклубом Іванишин (колишній дяк), що був пов’язаний з однодумцями, пішли назустріч цим особам і всю організаційну роботу з підготовки до відкриття пам’ятника проводили таємно, не ставлячи до відома про це партійні і радянські органи. Вони замовили і розіслали від імені комітету з відновлення пам’ятника 200 запрошень, надрукованих в районній друкарні, повідомили в навколишні села про день відкриття бюста, домовились про приїзд художньої самодіяльності зі Львова тощо… 8 серпня біля пам’ятника в селі зібралося багато жителів с. Шешорів, навколишніх сіл і райцентру. Міліція на очах у всіх почала завертати автомашини з людьми, що прибували на свято. Це викликало обурення у присутніх. Працівники райкому і райвиконкому зверталися з проханням розійтись, пояснюючи, що відкриття пам’ятника перенесено на 15 серпня у зв’язку з тим, що продовжується збирання врожаю і 8 серпня оголошено робочим днем. Оскільки присутні, підбурювані окремими особами з Києва і Львова, не розходились, вирішено було провести концерт ансамблю художньої самодіяльності студентів зі Львова».

За задумом тодішнього голова сільради Володимира Михайлюка відкриття мало стати «святом на всі гори». Але напередодні відкриття він був затриманий КГБ в Косові. Односельчани згадують, що йому було запропоновано зробити вибір: «Або він знімає пам’ятник, або ж полишає свою посаду». Цілу ніч не стулила очей родина і вирішила: пам’ятнику Кобзареві бути! Тож стоїть він і понині у мальовничому селі Шешорах на Прикарпатті як символ незламності українського духу і палкої любові народу до свого національного пророка.

— Я тоді була ще маленькою дівчинкою, — пізніше розповідала вчитель місцевої школи Марія Титаренко, — але все те добре пам’ятаю. Наша хата стоїть, як бачите, ось тут, на бережку, навпроти пам’ятника. Батько працював тоді завклубом і очолив місцевий комітет із Шевченкіани. Цей комітет зібрав гроші, щоб заплатити тільки за матеріали, а погруддя подарував Іван Гончар. Коли 8 серпня до села почали сходитися люди, то їх зустрічала міліція і нікого сюди не пускала. Люди добиралися навколо лісовими стежками і зарінком понад ріку. Навколо пам’ятника вишикувалися близько 50 міліціонерів. Внизу, на зарінку, була сцена. Отам і виступив В’ячеслав Чорновіл. До присутніх він звернувся зі словами: «Українці, люди, щоб ви розуміли: кайдани в нього (Шевченка), кайдани в нас». Ці слова стали відкритим закликом до боротьби проти імперського режиму, комуністичної влади і системи. З цього і почався тернистий шлях В’ячеслава Чорновола. Міліція і кагебісти тут же хотіли його схопити, але народ перекрив їм дорогу, а для Чорновола відкрив у людському потоці коридор, яким він вільно вийшов на зарінок, а звідти до будинку нашої славної землячки лауреата Шевченківської премії члена Спілки художників України Ганни Василащук.

Тут же знайшов собі тоді прихисток і тодішній викладач Львівського університету Михайло Косів. Уже будучи народним депутатом України, при відкритті пам’ятної стели В. Чорноволу згадував, що в те літо він був зі студентами на практиці у Криворівні. Разом з ними він і прийшов на відкриття пам’ятника, яке влада поставила собі за мету будь-що зірвати. «Але Чорновіл виступив тоді з полум’яною промовою. То були останні дні хрущовської відлиги. Нам здавалося тоді, що ще трохи — і тоталітарна радянська система розвалиться. Ми були абсолютно впевнені в цьому. Хоча після мітингу нас біля водоспаду і попереджували, що наші дії так легко нам не минуться, ми в це не хотіли вірити. Але дійсно, мене 27 серпня заарештували за антирадянську пропаганду і агітацію. Події біля пам’ятника були одними із звинувачень проти мене. Підігрівали їх і гострі слова з виступу В. Чорновола:

Вкраїнці! Люди!
Щоб Ви розуміли:
Кайдани в нього
і кайдани в нас!
І юнь піднялась
вище ясночола,
Слова злітали
бурею Карпат!

Полум’яний виступ глибоко запав у душі присутніх. Це був відкритий заклик до боротьби проти імперії зла. З цього і почався тернистий шлях В. Чорновола… Цей виступ для тодішньої влади був неначе грім серед ясного неба. Щоб уникнути арешту, В. Чорновіл з допомогою юнаків був доправлений до хати народної майстрині, лауреата премії ім. Шевченка Ганни Василівни Василащук. Тут він ознайомився з творчістю майстрині, оглянувткані її роботи, вишивки, робив записи, фотографував рушники, а коли почало темніти надворі, через задні двері непомітно вийшов на обійстя, а дальше городами, в супроводі шешорівських, космацьких юнаків та львів’ян, був переправлений через ліс Лебедин до Яблунова…

В’ячеслав повернувся в Київ і там 4 вересня виступив у кінотеатрі «Україна» на мій захист. Після цього його вигнали з аспірантури, з редакції газети «Молода гвардія». Це вже була пряма дорога до 15-річних концтаборів і заслань».

Вийшовши з них, він не полишав боротьби з тоталітарним режимом, а будучи одним серед перших будителів українського народу здобути незалежність Україні, він впевнено зайняв серед них лідируюче становище.

Після звільнення в 1969 році В. Чорновіл відвідував сусіднє з Шешорами село Космач, був гостем у колишнього політкаторжанина, священика місцевої церкви Петра і Павла, майбутнього Патріарха України Василя Романюка, який потім охрестив В. Чорновола в космацькій церкві, хрещеними батьками були Пазуня Трутяк та Михайло Косів, присутніми при хрещенні були й інші космачани.

Чорновіл уособлював у собі завзяття державного діяча та непересічний талант митця. В’ячеслав Максимович був стійким та незламним борцем за незалежну Україну, за її права та гідність її громадян.

У виданій у 2007 році Народним Рухом України книзі влучно і справедливо зазначено, що В’ячеслав Чорновіл «і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки ХХ століття, український демократичний «фундаменталіст». Немає нічого випадкового в тому, що товариш по ув’язненню Михайло Хейфец, автор книжки «В’ячеслав Чорновіл — зеківський генерал», ще там, у Мордовії, відзначаючи «дирижерські риси» Чорновола, записав: «Спостерігаючи за ним збоку, я порівнював його з Ганді, Неру, Кеніатой, Нкрумою; це саме подібний до них тип національного лідера».

Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.

Він не став Президентом України. Але став її національним Героєм — посметрно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров’ям і життям».

У березні 2000 року, у річницю загибелі Чорновола, в Шешорах зібралося багато людей, хоча недільна погода тоді була явно несприятливою. Зранку місцева церква Святої Параскеви ледь вмістила віруючих, які прийшли на поминальне Богослужіння за В’ячеславом Чорноволом. Після Літургії церковна процесія рушила до пам’ятника Тарасові Шевченку на урочисте відкриття пам’ятної стели колишньому лідерові Руху. Її освятив священик-мітрат Юрій Павличко.

Коли народний депутат України Михайло Косів та член центрального проводу Руху заступник голови облдержадміністрації Іван Шовковий зняли біле покривало з пам’ятного знака, перед присутніми постала сіра гранітна плита з бронзовим тризубом на маківці. Автор знака член Спілки художників України, заступник директора Косівського коледжу прикладного і декоративного мистецтва ім. В. Касіяна, рухівець Йосип Приймак викарбував напис: «На відкритті цього пам’ятника Великому Кобзареві у 1965 році виступив з антибільшовицькою промовою В’ячеслав Чорновіл».

Звичайно, зв’язки Чорновола з Шешорами цим не обмежилися. Тут він бував ще десятки разів, мав багато друзів. Та, врешті, його син Тарас вибрав собі дружину саме в цьому селі.

Про страдницьке життя справжнього патріота України щиро говорили у своїх виступах народні депутати України, члени центрального проводу Руху, представники місцевої влади, письменники та інші.

Саме про це нагадав на мітингу у своєму виступі Тарас Чорновіл. «Через місяць була друга акція, — наголосив він далі, — коли тато і Василь Стус виступили в Києві. Але тут, у Шешорах, вперше після тривалого мовчання людина відважилася протиставитись тій ворожій антилюдській диявольській системі».

Share

Прокоментуй!

Випуск №10, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *