Шевченків курган у Косові — складна доля пам’ятника Кобзарю

На березі річки Рибниці навпроти уславленого базару відразу за Кутським мостом на роздоріжжі між Косовом і Старим Косовом є особливо дороге місце для гуцулів — тут у соті роковини народження Тараса Григоровича Шевченка було урочисто освячено і відкрито один з перших пам’ятників великому Кобзареві на Прикарпатті.

У передмові «У гуцулів ясна зброя. І дух козацький» до книги «Гуцули у Визвольній боротьбі» відомого українського дослідника Холодноярівської республіки Романа Коваля про ті вже віддалені роки написано влучно і точно: «Мене здивувала і збентежила присутність Тараса Шевченка в хатах і душах верховинців. Це ж Кобзареві до його 100-ліття вони разом з покутянами у великій радості встановили пам’ятник в австро-угорському Косові.

А на Великій Україні 1914 року було не так: московські деспоти заборонили спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, заборонили й щорічну панахиду в Софійському соборі. Тоді на захист Шевченка стало не українське громадянство, а кавказці, насамперед грузини, які мешкали в Києві. Довідавшись, що українці змирились із забороною, вони вийшли на несанкціоновану маніфестацію на честь автора поеми «Кавказ». І серед арештованих маніфестантів найбільше було кавказців. На допитах у жандармському відділку називали себе українцями»…

У ті часи пам’ятники Кобзарю як правило виготовляли з каменю у вигляді скелі або зрізаної піраміди, в які вмонтовувати портрет Шевченка. Вшановували великого поета і насипанням курганів — імітацій могили у Каневі на Чернечій горі.

Перші скульптурні зображення Кобзаря у вигляді погруддя виготовили за власні кошти мешканці Коломиї і Косова. Але якщо коломийський пам’ятник стояв на майдані в центрі міста, то косівчани пішли іншим шляхом: за містом над рікою Рибницею висипали високий курган, а вершину його увінчали постаментом із бюстом Кобзаря.

Косівчани підійшли до справи згуртовано і відповідально. Спочатку ініціативна група створила організаційний комітет зі спорудження пам’ятника, який довірили очолити Петру Рондяку уродженцю Самбірщини на Львівщині. У той час він працював у Косові суддею, а в 1918 році відкрив тут власну адвокатську канцелярію, що діяла до 1939 року. З приходом «совітів» виїхав до гірської Турки на Львівщині, де помер за рік до закінчення Другої світової війни.

Петро Рондяк доклався і працею, й власними коштами до створення в Косові першого кредитового товариства «Народна каса», директором якого став політемігрант з великої України Семен Богдан. Рондяк також заснував кооперативу «Народна торгівля», що діяла до 1939 року. Дуже дбав про просвіту селян, тому багато років ніс на собі тягар обов’язків голови повітової філії «Просвіти», створював по селах нові читальні. Після того, як Український Народний Дім спалили в 1915 році московські окупанти, у 1919 році Петро Рондяк очолив товариство «Український Народний Дім в Косові», організував збір пожертвувань у цілому повіті і діждався спорудження нового двоповерхового Народного Дому, в якому виступали найкращі театри Галичини. Увійшов до числа організаторів спілки «Гуцульське мистецтво» разом з Михайлом Куриленком, Володимиром Гнатюком, о. Юліаном Герасимовичем, був головою цього першого українського художньо-виробничого об’єднання, яке гуртувало народних митців Гуцульщини та багатьох професійних митців.

Погруддя Кобзаря на замовлення косівчан виготовив уродженець Козацьких хуторів (тепер село Гаврилки Полтавського району) Михайло Гаврилко (1882-1920). Він навчався у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя (1899-1904) в Опанаса Сластіона, Краківській Академії мистецтв (1907-1910) у професора К. Лящки. Блискуче закінчивши академічні студії, молодий митець виїхав до Парижа, де в ательє (майстерні) тогочасної зірки французької скульптури Е. Бурделя рік удосконалював свою майстерність. Часто бував на гостинах у священика Андрія Бандери (батька Степана).

У Кракові Михайло Гаврилко близько зійшовся з тодішніми українськими інтелектуалами — молодим літератором і професором Ягеллонського університету Богданом Лепким, майбутнім знаним українським істориком, соціологом і політиком В’ячеславом Липинським, а також із Володимиром Темницьким і Романом Стельмаховим.

На першому році навчання у Кракові М.Гаврилко розпочав працю над образом Великого Кобзаря. На Шевченківське свято 1908 року в Полтаві молодий скульптор виставив гарне погруддя. З великим ентузіазмом і захопленням майстер пластики інтенсивно й плідно працював над проектом пам’ятника Т. Шевченкові, якого представив на перший конкурс у Києві. Як зазначає відомий дослідник і письменник Роман Коваль, твір М. Гаврилка, що мав символічне гасло «Або здобути, або живому не бути», був відзначений найвищою нагородою. Ця монументальна праця (точніше, репродукції з неї) здобула популярність своїм чисто мистецьким розв’язанням теми, розумінням і висвітленням національного духу та ідеї. Реакційні офіційні кола та зденаціоналізовані члени журі зробили все, щоб провалити конкурс, а відтак відхилили твір молодого українця.

Поряд із творчістю займався активною політичною діяльністю як член Революційної української партії, згодом — Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1914 — Союзу визволення України. Коли вибухнула Перша світова війна у 1915 році вступив до першої сотні Легіону Українських Січових Стрільців, у складі яких у 1915 році взяв участь у всіх визначних битвах проти Росії — у Карпатах, під Болеховом та Семиківцями. Працював серед українських військовополонених у Фрайштадтському та інших таборах. У 1916 році відкривав перші українські школи на Волині.

З 1918 року М. Гаврилко був начальником штабу Сірої дивізії, з 1920 року — командував повстанським загоном Армії Української Народної Республіки на Чернігівщині. Заарештований чекістами як керівник антибільшовицького повстання на Диканьщині, був страчений у Полтаві восени 1920 pоку (за іншими — в місті Конотопі)…

Родина українських громадсько-культурних діячів Абрисовських допомагала грішми. У них гостювали Ольга Кобилянська, Іван Труш, Володимир Гнатюк. Художниця Олена Кульчицька, відпочиваючи в Абрисовських, створила картину «Діти на леваді». Один із славного роду священик Йосип Абрисовський із сім’єю переїхав до Старого Косова наприкінці 1890 року з Тисмениці. Був одним із засновників філії товариства «Просвіта» у Косові в 1908 році.

Художник і музикант Савин Абрисовський став протитипом Нестора — героя повісті Ольги Кобилянської «Через кладку».

Косівський віртуоз каменярської справи М. Юсипчук витесав із скали бюст Кобзаря.

Активний учасник товариства «Січ», доброволець-легіонер Українських Січових Стрільців, вояк знаменитої Гуцульської сотні УГА Михайло Горбовий, замордований червоними катами у 1941 році в Дем’яновому Лазі, згадував, що люди возами привозили землю із Косівщини, Верховинщини, Снятинщини, Вижниччини, щоб насипати високу символічну могилу на клаптику землі, яку добровільно пожертвував один з патріархів гуцульського різьбярства, засновник косівської школи різьби Василь Девдюк (1873-1951). За іншими джерелами землю подарував відомий на всю округу посол до австрійського парламенту. Славний на всю Гуцульщину газда Костин Лепкалюк із Старого Косова.

Докладний опис тих хвилюючих і пам’ятних часів знаходимо в опублікованих у книзі «Гуцули у Визвольній боротьбі» «Записках січового стрільця» — відомого Косівського громадського і політичного діяча Михайла Горбового. Тоді «старше громадянство упляновало гідно відсвяткувати славну Річницю столітних Шевченківських роковин… Праці було сила. І тут уперше виявилась стрілецька карність і почуття обов’язку. Коли тільки назначено збірку до Ґужпраці, всі являлись як слід. Працювали совісно, залюбки. Пригадую, з яким-то вдоволенням, запалом тоді працювалося! Як уже треба було приспішити працю, робота йшла день у день. Селяне, інтелігенти, міщане, старі й діти, жінки й чоловіки, хлопці, дівчата, — всі без розбору завзято працювали.

Хто мав коня, возив глину, каміння, иньші у двійку носилками носили, а решта й так-таки голіруч — двигали, котили або городниками дернину копали, словом, кождий щиро старався по своїх силах причинитися як-небудь до здвигнення доказу пошани й слави свому Ґенієви.

Тут не було ніяких партійників, були самі Українці! Могила росла-таки на очах».

Всі з нетерпінням чекали «Свято відслонення пам’ятника Шевченку». І ось «надійшов — з нетерпеливістю ожиданий — пам’ятний для Гуцульщини святочний день. Було це в неділю 19 липня. Вже з вечора попереднього дня, ніччю і досвітком у неділю напливали маси нашого громадянства з усього Покуття. Хто зблизька — пішком, подальші — возами або й верхом на конях, і то всі — старі й молоді, чоловіки, жінки й діти, як на празник.

День випав напрочуд погідний.

А ранним ранком стали приходити «Січи». Чети за четами, сотні за сотнями, бадьоро, карними рядами, вступали у столичний город Гуцульщини. Тільки задзвенить сурма — глянь, а то йде «Січ» з Яворова! А за хвилю вже із Соколівки! А там із Жаб’я, Бабина, Ясенова, Красноїлі, з цілої Гуцульщини.

Леґіні як дуби, йдуть твердим кроком, з лискучими бартками в руках, ленти через плечі, лиця сіяючі… А за ними й дівочі чети — як маків цвіт. Не знати, на що перше глядіти. Та ще не налюбувався доволі цею картиною, як із противної сторони чути звуки начеб військової орхестри…

Це Снятинщина присилає своїх дочок і синів, котрі приходять на чолі із січовою орхестрою з Карлова. Ще добре не розглянув цих, як новий мотив вливається із третьої сторони. Це «Січи» Коломийщини й Печеніжинщини. Теж вистроєні, теж з орхестрою на чолі. А майже рівночасно і з четвертої сторони, з Кут, надходять нові лави. Тут уже, крім «Січей», приходить і чета стрільців із Кут.

Площа біля могили виповнена вщерть! Нема де голку впустити… Картина, від якої годі відірвати очі, котра остане повік у пам’яти. А поміж тою масою народу звиваються стрільці-впорядчики. Зі своїм метким кошовим ладять похід.
Напереді орхестра робітничого товариства «Воля» з Косова, за нею — Святочний комітет, а дальше у чвірках — «Січі», стрільці, а навіть «Соколи». Все напереміну — дівчата й хлопці. Поміж рядами, в повних відступах, ще дві орхестри. Настрій не до описання! Назвати його святочним, торжественним замало.

Саме в полуднє загреміла музика, вдарили барабани, залунали слова команди, застогнала земля і величезний вуж походу двигнувся з місця. Йшли через Смодне, Москалівку, Монастирське, через Косів-місто, назад на площу Шевченка. Чоло походу вже далеко було відійшло, а кінець ще формувався на площі. Навіть старші громадяни — жінки й чоловіки — йшли карними рядами. Ті, що з годинником у руці провірювали час походу, твердили, що він переходив через півтори години. Щось подібного Гуцульщина ще не бачила. І, мабуть, ще не скоро побачить…

Цілою дорогою грали орхестри та співали хори — напереміну.

Десь о годині 2 по полудню похід вернув на місце, під могилу, де зараз почалося Свято відслонення. Виступив ряд промовців: [Іван] Устиянович, д-р [Петро] Рондяк, д-р [Кирило] Трильовський.

Під час промови учитель Устиянович відкрив заслону, а многотисячна маса привитала свого Генія грімкими оплесками з окликами «Слава!». Рівночасно орхестри заграли національний гимн «Ще не вмерла Україна».

Відтак слідували співи, привіти численні і т. п., після чого розв’язано похід. Від години 4-ї по полудні на площі Народного дому — фестини, під час яких програли всі орхестри. Деякі «Січі» виступили із вправами, але не всі, бо не ставало дня.

Навіть стрільці не виступали із жодною пописовою точкою, бо і не було місця у програмі, й не мали часу, бо дальше повнили обов’язки впорядчиків.

Від години 8 вечором у салі Народного дому — святочний концерт із багатою програмою під орудою вчителя Устияновича. Не треба й згадувати, що саля не могла всіх помістити.

Прямо душилися. Попід вікна знадвору й на цілій площі кругом салі стояло ще повнісінько публики, котра хотіла — бодай крізь відчинені вікна — почути концерт, який перейшов з великим успіхом, бо був совісно підготовлений.

Це свято стало переломовою точкою для Гуцульщини, а то й Покуття цілого»…

Крім спогадів Михайла Горбового про підготовку і відкриття пам’ятника нашому Кобзареві у Косові маємо ще й інші цікаві спогади. Голова Союзу Українок Косівщини Ганна Семенівна Богдан згадує, що їй мама розказувала: «Коли мені було 12 років, якось учителька сказала на уроці: всім нам наступного дня принести з дому до школи невеличкі кошички. З ними всі учні школи, зловившись за руки, парами, організованою колоною попрямували на околицю міста. Там вся косівська інтелігенція, газди з навколишніх сіл тачками звозили заготовлену наперед глину на «Шевченкову могилу». Уся дітвора приєдналася до старших із своїми кошичками. Кожен вважав за велику честь покласти своїми власними руками у святу справу хоча би грудочку землі.

Відкриття пам’ятника відбулося 29 липня 1914 року. У книзі «Гей, там на горі «Січ» іде!..», виданій у 1965 році в Канаді, колишня мешканка села Москалівки (тепер частина Косова) Корнелія Ониськів у своїх спогадах «Січ» — Москалівка, пов. Косів» згадує ті щасливі для себе роки, коли вона стала членом гуртка січового доросту і брала активну участь у тогочасних пам’ятних подіях: «Свято відкриття пам’ятника відбулося величаво. До Косова з’їхалися «Січі» з цілого повіту, як і з сіл сумежних повітів Снятин і Коломия. Відколи Косів існує, ще не бачив такої маси людей: п’ять тисяч «Січовиків» і «Січовичок», а взагалі всього народу понад десять тисяч!..

На чолі походу їхав на білому коні ґен. отаман «Українського Січового Союзу» Д-р Кирило Трильовський в січовім однострою, за ним, також на конях, посли Павло Лаврук з Іспаса, Коломийського повіту, Іван Сандуляк з Карлова, Снятинського повіту, а далі славний отаман «Січей» Гуцульщини Юра Соломійчук-Юзенчук з Жаб’я, молодий січовий організатор Петро Шекерик-Доників з Голов та ще багато інших, яких я тоді вперше бачила. За цими почесними гістьми, яких чотири сотні «Січовиків» на конях, а далі чети «Січовиків» і «Січовичок» — кожна «Січ» зі своїм кошовим на переді і з малиновим січовим прапором!.. Цей похід викликав у глядачів велике одушевлення. Ось тоді й я відчула величезне значення січової організації для нашого народу!

При відкритті пам’ятника були очевидно ріжні промови. Декламували вірші Кобзаря, співали пісні на його слова. На мітингу виступив уродженець Косова, відомий український письменник і громадський діяч, соратник Івана Франка Михайло Павлик».

Але вже невдовзі, у роки Першої світової війни пам’ятник було пошкоджено, а після війни польські шовіністи намагалися повністю знищити його, та це вдалося їм лише частково.

Громадськість Косова добилася у влади дозволу відновити пам’ятник. Організаторами відбудови були П. Рондяк, М. Горбовий, учителі, юристи. З допомогою згаданого вже М. Юсипчука скульптурне зображення Кобзаря знову постало над Рибницею. На мармуровій плиті, вмурованій у п’єдесталі, зробили напис: «Тарасови Шевченкови. В столітні роковини. 1814-1914-1928».

Масову участь у святі 5 серпня 1928 року взяли селяни навколишніх сіл. На урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника був присутній і письменник-новеліст Василь Стефаник. Подія вилилася у протести проти польської окупації.

Польська влада після таких «урочистостей» для себе неодноразово намагалася знищити ненависний і небезпечний пам’ятник. Згуртованість місцевої громади і активний опір однак не давалили змоги втілитися злим намірам. Але наруга сталася тоді, коли вже ніхто її не очікував.

Косівчанин Володимир Тутуруш, лікар і громадський активіст згадує, що у 1939 році, коли з початком Другої Світової війни польське війське масово тікало від німців через Косів-Кути на Румунію, якийсь шовіністично настроєний йолуп-вояк декілька разів вистрілив у погруддя Кобзаря з карабіна, чим добряче його пошкодив. Косівчанам вдалося його гарно відреставрувати.

Після воєнного лихоліття «червоні визволителі» погруддя таємно зняли і заховали у підвалі теперішньої центральної районної бібліотеки. «Погруддя Кобзаря з каменю я бачив там на власні очі, — підтверджує Володимир Васильович, — але невдовзі воно кудись зникло. Багато косівчан вважає, що його викинули у потік біля читальні. Можливо, первісний оригінал і досі у ньому захований».

Серед косівчан тим часом наростало невдоволення. Радянська влада, яка вела нещадну боротьбу з вояками ОУН-УПА і з мирним населенням, щоб хоч якось викликати до себе прихильність, на місце, по суті викраденого пам’ятника, спромоглася на гіпсовий бюст і нову мармурову плиту з викарбуваними словами: «Тарасові Шевченку в столітні роковини уродин. Гуцульщина.».

Через багаторазові недоброякісні ремонти пам’ятника з нетривких матеріалів, у дев’яності роки минулого століття він опинився в аварійному стані. Тоді ж планувалося розширити автошляхи повз пам’ятник. Мізкуючи над тим, як це зручніше зробити, районне керівництво вирішило пересунути його на декілька метрів від дороги, а заодно і капітально відреставрувати, а насправді — встановити новий пам’ятник, виготовлений на Львівській керамічно-скульптурній фабриці. Ідея виглядала для влади привабливою і перспективною. Задумові, здавалось, сприяла й сама природа. Під час одного з буревіїв погруддя розхиталося на постаменті, звалилося на землю і розсипалося на дрібні куски.

Громадськість Косівщини і цілої області запідозрила в цьому злий умисел влади у бажанні назавжди позбутися історичної пам’ятки, тому підняла голос на її захист.

Щоб не ускладнювати собі життя, представники доручили фахівцям Косівського технікуму декоративно-прикладного мистецтва і художніх промислів імені В. Касіяна відновити скульптурне погруддя Кобзаря.

Здавалося б конфлікт вичерпано, та у 1988 році трапилася ще одна несподіванка. Вночі повз пам’ятник їхав автокран, зачепив стрілою якийсь із протягнених над дорогою дротів, а той у свою чергу обкрутився навколо погруддя і звалив його з постаменту на землю. Відреставрувати бюст було уже надзвичайно важко. Вихід знайшли «оригінальний». У приміщенні райкому партії було майже ідентичне гіпсове погруддя. Його і встановили вночі на постамент без зайвого шуму. Темні справи, як мовиться, закінчуються погано. Поставлене поспіхом погруддя добре не закріпили і воно під час сильного вітру знову не встояло на постаменті, і знову полетіло на землю.

Автором нового погруддя Т. Шевченка, як стверджував Ігор Пелипейко у книзі «Містечко над Рибницею», став Святослав Добровольський, громадянин Австралії, який в той час приїхав у Косів до родини. Саме цей пам’ятник став свідком того, як після багатьох десятиліть, у травні 1991 року, знову пролунав Гімн «Ще не вмерла Україна». Двадцять років підряд приймав він учасників різних масових заходів з нагоди вшанування Великого Кобзаря. Але час робив своє і знову підходив час його ремонту. Депутати Косівської міської ради, порадившись, вдалися до радикальних дій. На їх замовлення львівський скульптор Петро Штаєр виготовив нове погруддя, яке вже цим разом відмінне і значно більше від усіх попередніх, тому виглядає чужим на старому постаменті.

27 жовтня 2010 року незадовго до виборів місцевих органів влади новий пам’ятник видатному синові України було урочисто освячено та відкрито.

Районний часопис про це скупо написав: «До пам’ятника було покладено квіти. А хор Тюдівського народного дому чудово виконав пісні на слова Т.Г. Шевченка. Також було прочитано твори Великого Кобзаря. Біля пам’ятника ще довго лунали патріотичні пісні».

Ось таку складну історію за сто своїх перших років пережив пам’ятник Кобзарю у Косові. Зі свого кургану він згорда і незалежно споглядав на дії Австро-Угорської та окупаційної Російської імперій, Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки, Румунії, Речі Посполитої Польщі, СРСР, Третього Рейху Німеччини і ще раз Радянського Союзу. Гордо височіє на історичному місці пам’ятник нашому пророкові і батьку нації Т. Шевченкові і в «сім’ї вольній, новій» у незалежній Україні.

Share

Прокоментуй!

Випуск №10, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *