Пам’ятники Великому Кобзарю Шевченко на Сокільській скалі

За тисячолітній плин віків бурхливий і грізний Черемош пробив собі шлях до моря через Сокільський хребет на Галичині і гору Німчич на Буковині, де на крутому заломі нагромадив кам’яні брили, звідки з гурткотом спадає вода і утворює численні крутежі. Над ними стрімко звисає з Косівської сторони дуже мальовниче кам’яне урвище, що має абсолютну висоту над рівнем моря біля підніжжя 440 метрів, а на її вершині 530. Відслонення кам’яного громаддя над Черемошом простягнулося більш ніж на 250 метрів. Це уславлена Сокільська скеля, котра на весь світ «сіяє, як з золота кутий шелом».

Скала є крайнім завершенням Сокільського хребта, який на своїх обширних схилах у буково-ялицево-смерекових пралісах і на розлогих пасовиськах-царинках прошиває голубе дно небес ще більше ніж двадцятьма вичурними скелями, що рвуться ввись на 25-45 метрів. Своїми химерними чубами вони навівають згадки про церковні шпилі, фортечні вежі, силуети звірів і різних таємничих істот. Є у них чимало загадкових отворів і печер. Місцеві люди здавна знали про ті комори. Та що з того, коли до них тяжко добутися, бо і скала дуже стрімка, і нечиста сила не допускає: як хто туди зближається, то каміння мече. Тому з покоління в покоління розказують, що якби хто зумів потрапити до них, то багато би там побачив: є там і пістолі мудрі-премудрі, і гроші. Пістолі стоять у оливі, а гроші — у бербеницях, самі сороківці та червоні, і підлога у покоях вистелена грішми. Та до тих покоїв такі двері, що ніхто би не отворив, бо вони з плити такої, що навіть не знати, що то двері.

Можна там відшукати і сліди прадавніх молюсків, морських хвиль. Наприкінці минулого століття юні геологи і краєзнавці Вербовецької восьмирічки при сприянні колег з Малорожинської школи виявили в долині ріки Мала Роженка два бивні мамонта.

Краса гори окутана дивовижним ореолом у піснях, легендах і переказах. Скала полонила поетичну уяву не однієї творчої душі. Барвисто її змалювали у своїх талановитих творах Іван Нечуй-Левицький, Богдан Лепкий, Іван Франко, Сидір Воробкевич, Юрій Федькович, Гнат Хоткевич, Марко Черемшина, Петро Шекерик-Доників, Станіслав Вінценз, Дмитро Павличко, Степан Пушик, Марія Влад, Марія Матіос…

Саме сюди народна уява поселила у Лади-Дажбога світлицю древньоруських богів Білобога і Чорнобога, під світлим омофором котрих звідси горами керують і споконвіку оберігають рідний край Гуцульський Князь (цар Гуцул) і Сокільська Княгиня. Саме тут тривалий час провів наодинці з природою і богом відомий схимник, великий віщун єврейського народу, засновник і учитель поширеної та впливової у сучасному світовому юдаїзмі течії хасидів Ізраель бен Елізер, який навіть був подружився із ватагом опришків Олексею Довбушем. Відтоді вночі чути як на скалі душі опришків виграють на флоярці та сопілці так, аж сум пробирає. Не одному подорожньому душа тікає від того в п’ятки.

І ось на цьому містично загадковому місці у 1862 році — в річницю смерті Великого Кобзаря прогресивні місцеві гуцули-каменярі витесали з гірського каменя перший не лише на Гуцульщині, а й в Україні публічний пам’ятник славному синові України Тарасові Шевченку. За місцем розташування нема йому рівних у світі і піднімається він на один рівень хіба що з тим, що височіє на Чернечій горі на берегах Дніпра-Славутича біля Канева.

Шестиметровий Сокільський пірамідальний обеліск був дуже подібний до теперішніх високих чотиригранників на братських могилах загиблих воїнів у роки Другої світової війни.

Його появі посприяв щасливий збіг обставин. Саме в ті роки австрійська дорожньо-будівельна фірма прокладала дорогу з підгірських Кут до гірської Гриняви. Найскладніша її ділянка пролягала саме попід Сокільську скалу, в котру у прямому смислі слова треба було вгризатися, щоби відвоювати вузеньку стрічку для путівця.

На основі спогадів місцевих старожилів поет Дмитро Осічний (1885-1962), уродженець села Кобак, які знаходяться за декілька кілометрів від гори, у 1957 році опублікував в івано-франківській обласній газеті «Прикарпатська правда» свої «нотатки з минулого» під назвою «Сокільська скеля», де зазначав, що «після закінчення роботи попід скелею два місцеві гуцули-каменярі з великого білого каменю, який стояв на схильному заломі над дорогою, зробили художню колону. На ній вони викували великими чорними літерами незабутні Шевченкові слова» із його «дружнього посланія» «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні»…

Д. Осічний досить точно та уважно віднісся до опису обеліска Т. Шевченку у Карпатах. Вже від себе він додав, що «ця колона на природному скельному п’єдесталі мала в собі щось притягаюче. Хто тільки йшов дорогою попід скелею, то обов’язково звертав на неї свою увагу. Не один спинався по кам’яних цоклях, що вели, як по сходах, на гору, мов до якогось храму». Д. Осічний також висловив припущення, що тут побували Марко Черемшина, Леся Українка (у своїх листах поетеса не згадує про пам’ятник) та І.Франко, які навіть залишили на камені свої підписи, про що підтвердив: «підписи І. Франка і Лесі Українки я теж бачив», але вони втрачені, бо тут гуцули лупають камінь, то «можливо, що його забрали або він сам увірвався зі скелі і скотився в Черемош».

Пам’ятний обеліск і напис на ньому надзвичайно вразили Богдана Лепкого. Коли він влітку 1894 року побував тут вперше у своєму житті, то написав у піднесенні: «Між Кутами і Тюдовом (правильніше між Тюдовом і Великим Роженом – М.Г.) — висока скеля над Черемошем: Сокільське, яке так любив Федькович. Сокільське зробило на мене таке сильне вражіння, як жодна гора в світі.

— Я не раз чув про Сокільське, — уточнював відомий галицький поет і письменник у нарисі «На Сокільській», — читав… але щоби вона в дійсності так сильно мене вразила, того я ніяк не сподівався. Стіна, висока стіна, якої людськими руками не здвинути, відбила світ. Луком нагнутим стоїть над Черемошем і дивиться у воду. Дивиться віками віків і немов щось читає.

А з-поміж тих безобразних, рукою природи тесаних брил, біліє одна висока і тонка, як стовп. То фігура пана старости. (Так жартома називали пам’ятник місцеві гуцули — М.Г.)
І дивне диво! На найширшій гранці, на білому камені колони я прочитав великими чорними буквами витесані, незабутні слова:

Схаменіться! Будьте люде.
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Заковані люде
Настане суд! заговорять
І Дніпро, і гори!

— Не знаю, — продовжував далі Богдан Лепкий, — чи можна було вибрати краще місце для отих слів. Той вічний Черемоша рев, та Сокільська скеля і зміст оттих слів — то щось одно. Здається, що Черемош не шумить і не гуде, лиш грізно лякає світ судом, здається, що з верху Сокільського якийсь могутній голос кличе: «Схаменіться!»

Поета так вразив небуденний пам’ятник Тарасові Шевченкові, що він навіть не помітив наближення бурі, перед якою йому вдалося сховатися у недалекому селі Розтоках.
— Під Сокільським написав я тоді вірш: «Гей, чудові наші гори». Між Тюдовом, а Розтоками напала нас буря. Я скрився перед нею до гостинного дому о. Ковблянського і там написав тої самої днини образок: «Під Сокільським». Він був друкований у фейлетоні «Діла» і попав у Читанку Крушельницького… До Розтік навідувався я з тої пори кожного року хоч на короткий час, і вони так і осталися в моїй уяві як якась зачарована країна краси.

У Розтоках Богдан Лепкий часто розпитував «домашніх», хто вписав на скелі Тарасові слова. Щось конкретного довідатися йому так і не вдалося, тільки вдалося дізнатися, що австрійська поліція і польські шовіністи боялися слів великого Шевченка, розшукували творців обеліска. Як «вже жандарми слідили, але годі. Що зітруть (слова Т. Шевченка — М.Г.), то знову хтось напише (їх — М.Г.)».

Десь приблизно в ті ж роки львівські студенти Ярослав і Роман Стефановичі, які приїхали на канікули в Кути до Володимира Стефановича, викарбували на зворотній стороні обеліска слова Кобзаря:

Борімося, поборемо,
Бог нам допоможе!

Біля пам’ятника кожної неділі, у релігійні свята збиралися гуцули з навколишніх сіл. Старожил Тюдова І.І. Яким’юк (тепер уже покійний) не раз розповідав про те, як він у травневі дні 1912 року разом з учнями Тюдівської початкової школи брав участь у багатолюдному вшануванні пам’яті Шевченка і 50-річчя встановлення на Сокільській скалі його обеліска, де всі присутні під керівництвом місцевої вчительки Броні Радецької співали пісні на слова Великого Кобзаря.

У роки першої світової війни австро-угорським військам треба було розширити дорогу на Устеріки, яка тоненькою змійкою ледь протискувалася між пінистим Черемошем і Сокільською скалою. За проектом обеліск попадав під знесення. Про це довідалися селяни Тюдова. Досвідчений каменяр В.І. Марчук, не вагаючись, зібрав близько п’ятдесяти чоловіків і організував врятування святині. За допомогою колод, примітивного риштування пам’ятник пересунули далі від дороги метрів на 15 вгору.

Коли на зміну австро-угорському режиму прийшов польський,населення відчуло неприховану неприязнь властей до пам’ятника, та до того, що відбувалося біля нього. Людям стали забороняти збиратися біля обеліска, читати твори Шевченка. Та це мало що давало. Народ ігнорував заборони, що викликало несподівану реакцію польської влади.
— В одну з темних ночей 1930 року, як мені вдалося вияснити від нашого лісничого, мимовільного свідка тих подій, — розповів член Спілки журналістів України, ветеран медицини А. А. Лубів, — наші поневолювачі по-злодійськи підірвали цінну реліквію. Потужний вибух потряс не тільки гори, а й людські душі, посіявши в них ще більшу непокору ворогам нашого народу.

У 1970 році Антон Антонович — ветеран другої світової війни, незмінний завідуючий (аж до виходу на пенсію) місцевим фельдшерсько-акушерським пунктом на пасіці під вуликом у інваліда австро-угорської армії з першої світової війни А.В. Буряка звернув увагу на гладко витесаний кусок каменю, на якому були викарбувані колоски. З’ясувалося, що це залишки пам’ятника Шевченкові. Невтомний Антон Антонович став розпитувати старожилів де знаходився обеліск, як він виглядав.

Невдовзі житель сусіднього селища Кути М.К. Дрищук зумів одержати з Польщі фотографію пам’ятника, зроблену в 1911 році. Потім з’ясувалося, що обеліск на Сокільській скелі зображено також на поштовій листівці, виданій Е. Шраєром у Станіславі на початку минулого століття. Про точне місцезнаходження пам’тника можна було пізніше довідатися не тільки зі спогадів старожилів, а й з фотографії косівського фотомитця М. Сеньковського, вміщеної у журналі «Гуцульщина» (ч. 24 за липень 1991 року), який видавало Українське Світове Об’єднання Гуцулів у канадському місті Торонто. Але до цього ще було далеко.

Тоді, у 1971 році Антон Лубів звернувся через районну газету «Радянська Гуцульщина» до шанувальників таланту Кобзаря з пропозицією відновити пам’ятник. Йому вдалося навіть заагітувати каменярів, згідних безплатно взятися за роботу. Однак втілити ідею в життя не вдалося. На заваді стали тодішні керівники райкому партії, райвиконкому і районної філії КДБ.

— Що це ви збурюєте народ на побудову якогось пам’тника, — суворо питали вони не при одній так званій дружній співбесіді.

— Та ми хочемо відновити монумент Шевченку, якого в нас дуже люблять.

— Звичайно, Шевченка знає і любить весь світ, — підсумував голова райвиконкому у присутності першого секретаря райкому компартії, — у тому числі закляті буржуазні націоналісти, які люто сичать на нас з-за кордону. І цим виніс свій гробовий вирок пам’ятнику аж до 90-х років. Але гуцули щиро вірили, що прийде час, підніметься на Говерлу на своєму золотогривому білому коні опікун Гуцульщини Святий Юрій, затрубить на всі чотири сторони світу у свій золотий ріг. Задрижать Карпати, відчиняться Довбушеві комори, вийде Король-гуцул із своїми легінями, зрушаться гори й підгір’я, зірветься весь народ України й змете ворожу навалу з нашої землі.

Цей час настав у 1991 році. А його предтечею тут був листопад 1990 року, коли на честь 175-річчя з дня народження Кобзаря жителі Тюдова, Великого і Малого Рожинів, Розтік, тодішньої місцевої агрофірми «Черемош» при величезному здвизі народу встановили на Сокільській скалі новий пам’ятник поетові. Роботу виконали львівські скульптори Василь і Володимир Одрехівські, архітектор Костянтин Малярчук, місцеві майстри.

Тепер з високої Сокільської скелі бронзовий Тарас мудрим зором оглядає захмарне високогір’я, бистроплинний Черемош, галицький і буковинський краї. Біля його підніжжя б’є джерельний потік Сикавка, який утворює неповторний водоспад. І знову біля Кобзаря збираються сини України, які в конкретних справах здійснюють заповіт Тараса про побудову вільної, незалежної України.

У 2001 році біля пам’ятника Кобзарю на Сокільській скелі розпочався Міжнародний Шевченківський фестиваль, присвячений 140-річчю пам’яті Шевченка. Свято було урочисте й величне. Виступав хор с. Тюдова «Сокільський передзвін», хор з міста Косова. Артисти театру імені Івана Франка поставили виставу про Шевченка.

Біля пам’ятника завжди живі квіти. Щороку у березні (до дня народження Великого Поета) та у травні (у день його перезахоронення) відбуваються Шевченківські свята. На екскурсію до пам’ятника приїжджають з різних куточків України, а також з-за кордону.

Пам’ять про Шевченка єднає українців і всіх добрих людей.

Share

4 коментарі

Випуск №10, 2014

4 коментарів:

  1. Pingback: Клуб «Бібліовояж»

  2. Pingback: У вінок пошани Кобзареві

  3. Pingback: Туристичний маршрут «Літературними місцями Косівщини» | МапаКосів

  4. Pingback: Веломандрівка до Лужківського водоспаду | ВелоКосів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *