Велич Івана Мазепи

УКРАЇНСЬКИЙ гетьман Іван Мазепа ще в далекому сімнадцятому столітті мав такий високий рівень освіченості, що й нині з таким рівнем можна утримуватись серед найосвіченіших людей не лише України, але й країн Європи. Високою культурою, великим розумом і мудрістю, талантом дипломата й політика він вражав багатьох своїх видатних сучасників. Представник французького короля Людовика XVI у Варшаві Жан Казимир Балюз із неймовірним захопленням відгукував ся про зустріч з Мазепою в 1704 році в козацькій столиці Батурині. Його спогади про неї український історик і літературознавець Ілько Борщак, який емігрував за кордон у 1919 році, та французький історик і публіцист Рене Мартель подають у своїй документальній повісті «Іван Мазепа». Вона, за словами Михайла Рудницького, є найоб’єктивнішим життєписом Мазепи.

Іван Мазепа

Балюз пише, що при дворі гетьмана «…є два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їхньою мовою, а з майстрами, яких у гетьманській резиденції є кілька, говорить по-італійськи. Я розмовляв з володарем України польською і латинською мовою, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоча у молоді роки відвідав Париж і Південну Францію, був навіть на прийнятті у Луврі, коли святкували Піренейський мир (1659 р.). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо я сам бачив у цього мудрого володаря французькі та голландські газети.

Володар Мазепа вже поважного віку, з яких десять років старший від мене: вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й бліді, як у жінки, тіло його міцніше від німецького рейтера і їздець із нього знаменитий».

Далі Балюз відзначає: «…розмова з Мазепою вельми приємна тим, що він має великий досвід у політиці; у протилежності до москалів він слідкує і знає, що діється у чужих країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, яку я бачив у світі, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки.

Захоплення Мазепи збиранням зброї не було випадковим. Гетьман був фахівцем-артилеристом і, за Іваном Крип’якевичем, заснував власну ливарню гармат.

Народився він у селі Мазепинцях Білоцерківського повіту на Київщині. Що саме 20 березня суперечок між дослідниками його життя і діяльності немає. Щодо року народження — то не всі із них називають один і той же. Та оскіль ки домінує 1639-й, то його і беруть до уваги.

Основи грамоти й освіти Мазепа отримав у дитинстві від батьків, які були досить освіченими. Батько Степан Мазепа, вихідець із роду козаків, служив урядником у Білій Церкві, брав участь у повстанні під проводом Богдана Хмельницького. Мати Марія належала до українського шляхетського роду Мокієвських, служила ігуменею в жіночому монастирі у Києві, знала польську мову. Крім сина Івана в Мазепів була дочка Леся.

Радіючи, що Іванко тягнеться до знань, батьки дбали, аби його життєві дороги не замикалися у рідному селі, а лягали у широкий світ.

Не кожен з істориків наважується точно стверджувати, де навчався Мазепа до часу, поки потрапив на науку при дворі польського короля Яна Казимира. Василь Луців у своїй монографії «Гетьман Іван Мазепа» пише: «Спершу юнак мабуть учився в київській братській школі, а опісля у Києво-Могнлянській Колегії»

З «Історії України» Антіна Лотоцького дізнаємося, що майбутній гетьман вчився в Полоцьку у вищій школі, а в 16 літ пішов на Січ опановувати військову справу і в 1648 році навіть брав участь в одній із битв.

Що Мазепа три роки навчався у Києві і мав блискучі знання з риторики й латини, пишуть також Ілько Борщак та Рене Мартель.

Як би там не було, але на науку при дворі польського короля Яна Казимира, не маючи блискучих здібностей і таланту, потрапити було важко. А Мазепа, незважаючи на те, що був українського походження, не лише потрапив, але й здобув велику прихильність у короля. Про це читаємо в двотомному «Нарисі історії України» Дмитра Дорошенка. Іван Крип’якевич у своїй «Історії України» теж пише, що молодий Мазепа «…королівським коштом був висланий на Захід для студіювання артилерії: довгий час проживав у Голландії і Франції, пізнав також Німеччину та Італію».

Та ні прихильність короля Польщі, ні шанс на високу кар’єру не підкупили Мазепу, він повернувся на рідну Україну. Тут своїм блискучим дипломатичним хистом привернув увагу кошового отамана Івана Сірка, гетьманів Дорошенка і Самойловича. А в 1687 році сам став гетьманом України і був ним аж до останнього дня свого життя до 2 жовтня 1709 року. Весь цей час поряд з державотворчими, будівничими, меценатськими та іншими справами обережно і ретельно готувався до вирішальної битви з Петром I, щоб здобути для України незалежність. Восени 1707 року звернувся до шведського короля Карла XII з проханням піти спільно війною проти Москви. Але шведський король вирішив спочатку завоювати Литву, не підозрюючи, що робить помилку, яка згодом фатально позначиться у битві під Полтавою.

Отож в Україну, а шлях через неї до Москви для шведів був найзручнішим, війська Карла XII вступили у вересні 1708 р. Мазепа, щоб не викликати підозри в Петра І, змушений був на його вимогу виділити для Росії 15000 добірних козаків, що ослабило українське військо. До того ж, Петро І встиг на цей час зосередити в Україні значну частину свого війська. Ситуація складалась несприятливо для Мазепи та Карла XII.

До того ж, Петрові І стало офіційно відомо, що Мазепа у змові проти нього із шведським королем. Розлючений московський цар відправив на Україну військо. Буквально за осінь 1708-го і протягом 1709-го років були зруйновані основи української державності, в Україні було влаштовано небачену різню і побоїще. Так, 13 й 14 листопада 1708 року московські варвари на чолі з князем Меншиковим не лише загарбали в Батурині 40 гармат, пограбували всі дорогоцінності Мазепи, але й потопили козацьку столицю у крові, поголовно вирізували український люд, навіть дітей і жінок. Французькі часописи друкували публікації про цю подію під заголовками «Страшна різня», «Жінки й діти на вістрі шабель», «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Батурин упав через зраду також і козацького старшини Носа, який уночі провів москалів у місто потаємним ходом. Причиною того, що москалям вдалося зруйнувати Січ, теж стала зрада. Як Нос провів москалів у Батурин, так і козацький полковник Галаган провів їх на Січ.

Зрада, підкупи, наклепи на Мазепу зіграли далеко не останню роль і в тому, що Петро І виграв у липні 1709 року битву під Полтавою. Поразка в ній коштувала Україні незалежності, а великій Швеції падіння. Та водночас ця битва засвідчила прагнення українського народу до волі, а також про благородні наміри шведів і їхнього короля Карла XII допомогти Україні здобути незалежність від Московщини.

З лютою ненавистю понищивши Україну, Петро І домагається живого Мазепи, щоб жорстоко розправитись з ним. Лише при одному спогаді про Мазепу лютий цар так звірів, що його жахалися навіть наближені.

Та він не отримав такої можливості — познущатись із досить вже літнього Мазепи. Хоча і пробував підкупити турків, пропонував великому муфтієві триста тисяч талярів, та все те було марною його затією /Мазепа з Карлом XII після битви під Полтавою відійшов до нинішнього молдовського міста Бендери, яке в той час було під турками/. В оборону Мазепи став не лише шведський король Карл XII, але й король Франції. Через своїх послів вони застерегли турецького султана, щоб той не надумав собі видати Мазепу Петрові I. Але турецький султан і сам з повагою ставився до Мазепи.

Ілько Борщак та Рене Мартель, а на їхнє науково-публіцистичне дослідження «Іван Мазепа» я і посилаюсь в основному при викладенні фактів у своєму дослідженні про його життя, пишуть, що звістка про близьку смерть Мазепи швидко облетіла Бендери, і від полудня 2 жовтня 1709 року біля будинку, де лежав хворим гетьман України, зібралося не лише багато козаків, але також і шведів, поляків, турків і т.д. Попрощатись з Мазепою прийшли Карл XII, офіційні представники Англії й Голландії. Та гетьман не впізнавав уже нікого.

Після відвідин Карла XII Мазепа о 10 годині вечора спочив під великий шум небувалої зливи, яка «хмаролісом» нависла над Бендерами. Поховали його з великими й високими почестями.

Іван Мазепа залишив після себе багато побудованих за його кошти монастирів і церков у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах, великий триповерховий будинок Києво-Могилянської академії, яку щедро обдарував маєтностями, щоб уможливити науку «всякому з малоросійських дітей, хотячому учитись».

Не шкодував Мазепа коштів для шкіл, бурс і шпиталів. М.Грушевськяй у своїй «Історії України» пише: «Довго було б вичисляти всі пам’ятки Мазепині по Україні і поза нею».

Український гетьман своїм меценатством був відомий не лише в країнах Європи, але й Сходу. Власним коштом він видав чудове Євангеліє арабською мовою, яке, оздоблене діамантами, знаходиться й понині в місті Алеппо.

Срібним тарелем з написом «Щедрий дар великого гетьмана його величності Івана Мазепи» послуговуються і в наші дні у церкві Св. Гробу в Єрусалимі.

Чимало добрих спогадів про Мазепу зберігаються у Франції, Швеції та інших країнах. І ніхто із сучасників Мазепи не відгукувався про нього як про розпусника. Це дозволив собі зробити лише польський літератор Пасек, який зумисне очорнював Мазепу, якого ненавидів за українське походження та заздрив його блискучим здібностям. Про високодуховне розуміння Мазепою почуттів кохання свідчать його листи до Мотрі Кочубеївни.

Державний діяч Мазепа був і поетом. Широко публікується нині його «Дума», яка починається рядками:

Всі покою щиро прагнуть,
А не в один гуж всі тягнуть.
Той направо, той наліво,
А все, браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,

Oд Жовтої взявши Води.
През незгоди всі пропали,
Самі себе звоювали.

Не зміг і Пушкін очорнити Мазепу, назвавши його «изменником русского царя». Мазепа до Петра І ніколи не ставився як до союзника і не хотів бути його союзником, а мав московського царя за найлютішого ворога України і боровся з ним. Як у такому випадку український гетьман міг бути зрадником Петра І? Щось не все до кінця второпав великий Пушкін, ефіопська кров якого була вражена снідом московського шовінізму. Ніколи ніякої культури не несла Московщина для України. Бо яку культуру вона могла принести, коли в Московщині панували загальне пияцтво, погорда наукою, цар Петро І дико, по-варварському, розправлявся з винними і невинними, коли рівень освіти тут був такий, що ледве по всій Москві змогли знайти перекладача до поширеної в усіх країнах латини. Що вже говорити про інші мови.

Такою своєю відсталістю Московщина дивувала й відлякувала представників інших держав. Арабський архидиякон Павло Алепський писав: «… хто хоче скоротити своє життя на п’ятнадцять літ, нехай іде до москалів».

У спогадах про Україну він зізнається, що не почуває себе у ній чужинцем, що подивований великою кількістю дітвори у школах.

До цього варто додати, що багато українців були слухачами університетів Сорбонни, Праги та інших міст країн Європи. Так що не лише Мазепа та козацькі старшини знали інші мови.

Український гетьман, на відміну від Петра І, не лише сам не знущався з підлеглого йому люду, але, як пише Іван Крип’якевнч, своїм універсалом заборонив землевласникам «…накладати на селян надто великі роботи та побори», надав селянам право подавати у суд на своїх визискувачів.

Ось яким був він український гетьман. Нині йому повернули честь, славу, його вже не клянуть, не анафемують. Чим більше ми вникаємо в рідну історію, тим більше вражаємося його величі, духовним достоїнствам України, яку він будував.

Задумаймось: якщо Україна ще при Мазепі, в тім далекім сімнадцятім столітті, була державою високої європейської культури, то яких висот вона сягнула б нині, якби змогла в ті часи вборонити свою незалежність від Москви?

Та Україні судилося століттями бути в московській неволі.

Червона Калина у чорній хустині
Зажурено дивиться в світ.
Та чорна хустина – московська, мій сину,
Калина у ній… стільки літ.

Приспів

Червона Калино, скинь чорну хустину,
Хай вороном стане вона,
І хай відлітає в свою Московщину –
Туди, де її сторона.

Вже досить, Калино, від часу Богдана
Носити цю хустку Тобі!
Москвою на горе вона Тобі дана,
Щоб Ти була вічно в журбі.

Приспів

Нам чорна ця хустка московська принесла
Могили, могили, хрести…
Чорнобилем-горем, щоб ми не воскресли,
Зі світу хотіла звести.

Приспів

Червона Калино, скинь чорну хустину,
Хай вороном стане вона!
І хай відлітає в свою Московщину –
Туди, де її сторона.

Ця пісенна поезія, яку я написав у 1993 році, на жаль, актуальна і нині. Почервонів Київ від крові у лютому в цьому році: промосковські сили влаштували на київському Майдані і другий Батурин, і другі Крути, провокують криваві побоїща на сході України і в Криму. Майже в кожнім куточку української землі — похорони, чорні хустини, плач матерів і дівчат. Це помста українцям за їхнє намагання іти дорогою самостійності, за намагання відірватись від московського варварства на чолі з новітніми петрами першими і ввійти у коло цивілізованих європейських народів.

Ми втратили свій шанс стати незалежними в часи Хмельницького і Мазепи, в двадцяті роки XX сторіччя. У ці дні маємо його знову. Щоб він став реальністю, віддали життя чимало українців, разом з ними героїчні сини інших націй, десятки сотень покалічені важкими пораненнями. Ведуть мужню боротьбу проти промосковського засилля національно свідомі мешканці східних і південних теренів України.

У нас такої ситуації не було б, якби в кожнім із нас жив дух Мазепи, якби кожен із нас, а особливо чиновники найвищих ешелонів, мали такий високий європейський рівень освіченості і духовності, який був у великого гетьмана. Бо освічену й духовно багату націю не розділиш чужинською ідеологією, не підкупиш ні золотом, ні сріблом, між неволею і волею вона завжди вибирає волю.

Місто Косів

Василь ГЛІБЧУК

Share

Прокоментуй!

Випуск №11, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *