Туманюки*. Гнат Хоткевич

(Продовження. Початок у №1 за 2014 рік)

*Г. Хоткевич таку назву розділу повісті не давав. Зроблено це нами з наміру, щоб полегшити доступність сюжетної лінії до читача.

то все Туманюки наробили. Властиво не Туманюки, а Кознєки. І не Кознєки, коли хочете, а волоські купці. Вони… аж треба спочатку знати, шо то були за Туманюки.

О, то були славні на всю Гуцульщину люди. Не так обоє, як один — Процьо Туманюк.

Історія його опришківства чи то початків була найзвичайнісінька. Жив собі у Головах Сапріян-Туман. Газда порєдний, було на чому господарити. І було у него три сини, «як три ясні соколи». Процьо — старший, Фока та Михайло. О, мав чім си пофалити старий Туман. Єк то у колєду си співає: «Ой, чім си пофалиш, єсен місєцю…»

Дуби, а не сини. Особливо Процьо. Єк вирис на легеня, то був з него такий флекєв шо раз. Високий та дужий, та красивий. Шепеляв трохи, але дівчата й жінки того не помічали.

Та що ж… Австрія як настала, то сильно почала виберати рекрута. Немилосердно брали. Не то, шо там брали за яким правилом чи законом, а так – кого попали. Брали дома, брали на ярмарку, в лісі коло роботи – словом, де лише знайшли підходящий матеріал, там і брали. Ну, а Процьо Туманюків був матеріал підходящий, то й черга на нього прийшла дуже скоро, як то в співанці співається:

Ой, гуляйте, легіники, поки веселі,
Бо упали з Коломиї карти написані.
А єк стали мандатори ті карти читати,
А в тих картах пописано в рекрути давати.
А війт собі зибрав ровту, взєв собі гайдука,
Та єк пишли та имили Проця Туманюка.

Ізловили по-негарному. Пішов Процьо на ярмарок до Косова, та й там собі ярмаркував, як усі хрещені люди. Коли весь ярмарок оточили десь сотнями двома чи більше жовнірів, смоляків, пушкарів та іншої бранжі. Зчинився крик нелюдський, бійка, бо не кожний давався зв’язати, як баран. І Проця схопили. Власне не на ярмарку, а на одній вулиці, як ішов уже з ярмарку на нічліг. І щастя чиєсь, що Процьо був без усякої зброї, бо коли би мав яку зброю — не один пішов би до раю привітного. Він і без зброї дав си взнаки, бо як почав місити ногами, кулаками, то добре намордувалися, поки таку сатану изв’єзали.

А єк они го зловили, тугенько зв’єзали, Тай так єго виріжєли, докив облизали, — говорить пісня. Бо дійсно Проця погнали прямо до Коломиї. Односельці, що були на ярмарку в Косові, вернулися і повідомили старому Туману, що вже його синові далека дорога камінчиком брукована до самого Львова.

Заплакали молодиці, плачут дві дівчини, А то взєли Туманюка аж до Коломиї.

І дійсно плакали, бо такого другого молодця в Головах не було.

Але дівки поплакали-поплакали та й перестали, а ось мати плаче і не може перестати.

Дивився-дивився на жінку старий Туман і вирішив рятувати сина.

Під піччю була у него бочівонька сороківець. Ніхто про неї не знав. Сам Туман носив завжди стареньку одежу – лиш до церкви вбирався краще. Худоби не тримав у селі.

—    Аби ворогам очі не кололо.

Поклав собі зимарку високо в кичирі і там зимував з маржиною. А вліті, як водиться, гнав і ї в полонину. Продавав молочні продукти, приплід потрохи, мід. А стара лижники ткала, сукно піхала — це також йшло на продаж. Ось і набралось трохи сороківців за тілько років. Витягнув їх старий Туман. Не хотілося, та нічого не зробиш.

—    Та же це за сина, — говорив собі і не жалів.

Та все даремно. І гроші потратив, а сина навіть не бачив. Пани дуже лакомі на гроші і забрали все, а зробити нічого не зробили.
—    Йкийс ти такий несчастливий, — сумно говорила потім жінка.
Гірко приходилось заробляти ці гроші. Не одне літо під голим небом з худобою перебув, в полонинах бідував, по ярмарках наштовхався, з вірменами наторгувався, заки цю копійку виторгував. Тай коло шерсті, коло молока наробився. Аби хоч яку користь з цього мав, або своїм дітям залишив, а то пани грішми вдавилися.
—    Ає, и їм траба жити, — добродушно, але з глибокою іронією говорив Туман. — Та же вни ни орают, ни сіют, ни лижників, ни сукна ни роб’є, и дрива в місто ни возє, и маржину ни кутают, ліс ни рубают, дараби ни сплавлєют, в Молдову на зарибок ни ходє, шкіри ни продают. Уни лиш ждут рекрутації, як ми рокового єрмарку у Вижници, або як стариня Зелених Свєт.
Так і вийшло. І Проця не звільнили, і гроші пропали.
А тим часом… В Коломиї діло відоме: В Коломиї пани німці —
Ни нашої віри,
Вибрали ба й Проценька До старшої міри.
Дійсно вже до старшої, бо вищого жовніра в регіменті не було. Австріяки — нарід щуплий, то аж збіглися дивитись на гірського великана.
Уни єго, Туманюка, тай, ни обзирали, Таки зараз му на плечі карабін завдали, А карабін му завдали, куцу барву дали,
Щє й русяве волоссячко плечима спускали. Кумедно виглядав з обстриженов головов гірський Самсон у тій куцій барві. Не знайшлося на нього підходящої одежі, все було вузьке, коротке.
У своїй убері Процьо виглядав імпозантно, красиво, все було йому до лиця, особливо там, серед пейзажів гір, на тлі скал, смерек вікових і в звуках Черемошу вічного. А як візьме трембіту в руки, так саженів два завдовжки, то саме немов гірський дух вели канський — так дійсно таки було на що подивитися.
А в куцім жовнірськім каптанику, вузеньких і коротких штанцях і кепці, що не закривала й половини потилиці, виглядав Процьо, як ощипана курка. Смішно було дивитися. І всі сміялися. І Процьо сміявся. А коли, назбитки, узяв нахилився, а вузькі штанці репнули на самій поперечині, а що були на голе тіло натягнуті, то реготало все, що було доокола.
І над усім, як гоготання вигодованого степового жеребця, неслося гоготання самого Проця. Бо він справді не журився анітрохи. Другі хлопці — а їх же набрали багато з усієї Гуцульщини — журяться, дехто і плаче навіть, співаючи:
А барточка на клиночку — карабін на столі, А вже міні, моя мамко, тут віка і долі.
Процьо й гадки наче не має, що це ж вічна недоля. Жартує, сміється, других підбадьорює. Ходить поміж усіма у тому своєму блазенському убранні, кумедії виробляє — взагалі дивиться на цю всю подію із своїм жовнірством, як на смішний епізод.
Правда, цей епізод грозив затягнутися. Бо як для самого Проця було ясно, що він ме тікати з тої служби вояцької, то так же воно було ясно і для всього його оточення, і Проця стерегли. У шеренгу його не поставили, бо він випирав з неї, та навряд чи міг би постигнути премудру науку витягання писків, рівняння й іншої солдатської муштри. То полковник узяв його собі за денщика.
Був то суворий чоловік, той полковник, любив субординацію, а Процьо її не знав. Ще не зародилось у нього ніколи й одного бажання, якого би він не сповнив. Ріс буйно, свобідно, майже нічого не роблячи. Хіба що часом ходив із маржиною полонинами, а то більше його робота була — узєв кріс на плечі тай гайда у дебрі за звіринов.
І от тепер одягли його в не привичне і смішне вбрання, стій не так, як хочеться, ходи не так, як умієш, не засмійся, коли весело, не говори, не спи, не їж, відповідай односложно та ще й не по-християнському. За не сповнення субординації карав полковник і карав немилосердно, бо у нього крадіжка, вбивство і ще Бог знає що
—    то все були менші гріхи, ніж гріх проти субординації. Не було як того дня, щоби Проця не тягли до стайні, не розтягали на кобилі й не били.
Але стільки було заложено добродушності в цю гірську нетронуту натуру, що навіть се дике обходження, голодівка й кпини з людського достоїнства не могли Проця озлобити цілком. Він озлоблявся внутрішньо, але не на весь світ, а тільки на «панів», як він називав усіх тих, хто діставав чи правом загального устрою, чи правом грошей, чи ще яким не подарованим самою природою правом — діставав змогу насильничати, робити кривду комусь, взагалі йти незвичними Процеви шляхами первобутньої примітивної моралі. Думка про втечу була тим вогником, який йому світив і підтримував духа. Тому Процьо ніби зоставався веселим, бодай робив таке враження, особливо, коли зустрічався із своїми. Але втеча була зовсім не такою простою річчю, як то могло здаватись одразу і багато минуло тяжких днів, багато неспокійних ночей, перше ніж Процеві вийшла нагода накивати п’ятами.
Пісня, а їх про Туманюка зложено було не одну, скорочує побут Проця у війську. Якщо вірити співанці, то
Процьо молоденький вин ни зажуривси, Комісного того хлібця вин ни пожививси… Тобто ніби не вспів навіть гаразд наїстися
солдатського хліба. А ще одна співанка так прямо каже, що Праць «за дві, за три годиноньці в хаті учутивси».
Але що ж…
Жива дійсність не завжди ходить шляхами пісні, і не раз випарили Туманюка різками, закім він зміг утекти. І ще треба було зачекати — так розум наказував, але Процьо вже стратив терпець.
А тут ще такий випадок.
Серед жовнірів, в гущі яких колотився Процьо, гуцулів було мало: військова влада притримувалась тактики роздроблення національних груп і розкидувала їх по різних місцях. Але все таки тут, в Коломиї, залишилось декілька гуцулів. Серед них був один молоденький хлопець — власне той, що плакав, згадуючи в піснях свою матінку.
Щуплий він якийсь був, печальний. Сидить собі завжди один, ні компанії не водить, та все думає свою скорботну думу.
І ось одного разу сидить він, як звичайно самотній, та й гадаючи, що ніхто його не чує, наспівує сумну пісеньку.
Процьо зайшов ззаду і хотів, жартома, налякати. А потім, вслухавшись у пісню, зупинився. Спочатку мало міг розібрати. Уривки якісь, але навіть у тих уривках відчуває Процьо запах рідних гір:
—    Мут всеночки наставати… зозулька кувати! — співає гуцулик, а Процьо фізично відчуває запах полонинських трав, звін коло кола, співаючий хід отар. Щось стискало серце… Так би й полетів у рідний край. Лиш один би раз глянути на лінії вершин Чорногори, напитися води з гірського потоку, скупатися в туманах зворових… А гуцулик співає. Співає якусь таку пісню, якої в Головах у себе не чув.
Ось летіли два соколи з чужої сторони, Посідали на єворі, на широкім поли Звієлиси бійні вітри, євірєм кєнули. Соколи си издоймили, за Прут полинули.
Хлопець побачив цих соколів і почав їх розпитувати про рідний край, не так про рідний край, як про свою милу. Видно автор пісні теж був у солдатах і, не мав інших вісників крім соколів.
А ти, сивий соколику, високо літаєш
Скажи міні вірну правду – де милу здибаєш?
Сокіл відповідає по вірній правді, але ця правда тяжка.
Повім, повім вірну правду, лиш невеселую, Твою милу чорнобриву, повели до шлюбу.
Почувши таку новину, легінь лишає все і летить додому. Прибігає і бачить, як його мила
«межи друженьками, єк той єсний місяченько мижи зірочками».
Хлопець вривається в барвистий весільний натовп.
Добрий вечер, моя мила! Чи князя ни мала?
Єк уздріла легіника, Праву ручку дала.
Добрий вечер, мій миленький! Де сми ті ни ждала.
Процьо дальше не слухав. Співанка зробила на нього особливе враження. Раптом йому прийшло в голову, що слізливий гуцулик напевно також мріє про втечу. Адже залишив дома таку ж милу і рветься тепер до неї всім своїм єством. Отже, обдумує втечу. Але він не розуміє, як слід втекти. Його однаково спіймають. А якщо і не спіймають, то ще гірше – пильність начальство посилить. Словом, загородить гуцулик Процеви дорогу. Ні. Не можна до цього допускати. Процьо вирішив не ждати, а йти напролом, надіючись на свою силочку, вихопився з неволі нахабно: був на ринку — і на виду у всіх розкидав солдатів, що кинулися були його ловити, одному дав так кулаком, що той повалився, у другого вирвав рушницю й проколов його багнетом, а сам скільки духу, погнав у гори:
Ой, єк вийшов на риночок, всі варти розтрутив,
А саменький, молоденький, у горішнє рушив. Але иде, зустрічєї та бо и два люде,
Ци права ми доріженька у Голови буде?    А сонечко шіни зийшло, та й місєць ни зайшов,
Уже Процько молоденький в Перехресне прийшов.
Ну що ж… однаково життя дома вже не могло бути. Насамперед вістка дана з Коломиї наказувала місцевій владі заарештувати Туманюка.
Більше — було навіть вислано спеціальну команду, яка розположилася по всьому селі й нишпорила. Не нахильний був Процьо до турботного опришківського життя, більше до смаку були йому спокійне набуваннєчко вдома, але обставини пхали його на невластиву й лиху путь.
Він і сам бачив, тай батько, і навіть мати говорила, що дома сидіти не можна. А коли питання про відхід стало руба, вияснилось, що Процеві потрібно йти не самому, а з братом. Адже Фока уже догонить старшого брата. Не сьогоднізавтра заберуть і його в рекрути. Добре, що Проця не загнали далеко і була можливість втекти, а, якщо, загонять в таке місце, що звідти і дороги не знайдеш? Ні. Краще не чекати біди, а забератися по-доброму, по-здорову зараз. Так і вирішили на сімейній раді, так і зробили. Пішли брати з батьківської хати. На плачах та сльозах.
А на другий день, як тільки вони пішли, в село налетіла військова експедиція. Її функція визначалась, як карна: загін йшов з села в село, ніби то розшукуючи дезертирів.
Ой, вийшли из Коломиї Та вісті сумнії.
Вийшли в гори з Коломиї Жовніри кіннії.

Ой, зачєли уни в горах Людий катувати,
Та зачєли скрізь-усюди Туманив шукати.
В Головах загін поселився надовго. Не маючи можливості схопити синів, забрали старого Тумана, зв’язали, як страшного злочинця, і погнали в Кути.
А то вийшли ти жовніри Єли воювати.
Та не могли Туманюків У руки дистати.
А ни могли вни дистати, Шо кому до того.
Та дистали за два сини Тумана старого.
Ой, єк єго таже взєли, Тугонько з’єзали.
Тай зачєли провадити Долив облазами.
В Кутах також стріли старого, як закоренілого злочинця. Наділи кайдани, приковали ланцом до важкої лавиці – застосували систему залякування. Але старий, треба віддати йому належне, стійко переносив всі ці негаразди і тішився думкою, що він терпить заради своїх синів.
Ой, вид ранку до вечора До Кутів пригнали,
Тай там єго уковали Ланцюжком до лави. Туман сидит, Туман сидит Без жадної вини.
«Але це міні дурниці — Це за рідні сини».
Зрештою, арешт Тумана мав скоріше економічне ніж політичне підґрунтя: коли він дав кому потрібно і скільки потрібно, то його випустили на волю, хоча і не зразу. Сирий каземат шкідливо відбився на здоров’ю старого — так заплатив Туман за синів і грошима, і здоров’ям, і розоренням господарства.

ІІ
По відході з рідної хати Процьо довго роздумував — куди дітися. В опришки йому все ж таки не хотілося йти, і він скерував ступні свої в Молдову. Там наймився робітником до одної бага тенької вдови та й служив собі спокійно. Це було, звичайно, не те, що вдома, в ролі господарського сина, але все ж таки було багато краще, ніж солдатська неволя.
Так, можливо, воно і йшло би собі дальше. Старий Туман, можливо, перевів би сюда частину худоби для сина, купив би собі Процьо ділянку землі і господарював би потихеньку, як і всякий порядний християнин. Але доля повернула інакше.
Між тією частиною Молдови, де жив Процьо, і рідними його місцями існувала безперервна і достатньо регулярна циркуляція живих сил. Таким чином Проця досить скоро повідомили про те, що його батька арештували, довго тримали в Кутськім казематі, підірвали йому здоров’я, зруйнували господарство, так що тепер про купівлю землі не могло бути мови. Попереду перспектива вічного заробітчанства. Процьо розсердився. Не за себе і не за своє майбутнє — так далеко він не заглядав, а за батька. В цих сталевих грудях горіла велика любов до батька і матері. І коли Процьо довідався, як мучили його батька в тюрмі, кров прилила йому до голови, і ним оволоділа безмежна жадоба помсти:
—    Хочуть мене пани карати, але я їх періж покараю! И дєдю їм згадаю!
Це вирішило кар’єру Проця. Звичайно, не одне це.
Імовірно, взагалі десь там внутрішньо відчувалась визначеність, що бути Процеві в опришках, але він цього не усвідомлював. Усвідомив тільки тепер. Тай весна наступала — це також потрібно враховувати.
Сказав братові. А Фока що? Він взагалі не любитель був думати. Для нього було спідручніше, якщо хто за нього подумає, а йому тільки накаже виконати:
—    Пиди виверни дерево з корінєм»
Піде і виверне. Не нагородив його Господь здатністю мислення, але силонькою не обділив, гріх сказати. А тому, коли Процьо сказав братові про своє рішення йти в опришки, Фока і не здивувався, і не суперечив, і не погоджувався, а просто сприйняв це як справу вирішену. Йти в опришки. Гаразд. Не так легко було це для Проця, Йти в опришки… Сказати просто, а ось як

здійснити? Як це, власне кажучи, робиться?
Найпростіший спосіб – це з’явитись до когонебудь з отаманів і запропонувати свої послуги в якості опришка. Але… виявилось, що в душі Процьо дуже гордий. Видних отаманів нібито на цей час не було. Швед закінчив свою кар’єру, а ставати під бартку якого небудь дрібного підприємця Процеві не хотілося. А як братися самому? Немає науки, немає практики. Тай людей немає. Процьо та Фока, Фока та Процьо — це не діло.
Думає Процьо, думає та нічого не може видумати.
А у тої вдови, у якої служив Процьо, батракував ще один хлопець, сирота. Згадав про нього Процьо і подумав: а що як би його запросити? Ось було би вже троє. А там четвертого когось підшукати — і на перший час буде досить. Надумано — зроблено. Почав Процьо обробляти свого колегу.
—    Та шо ти собі гадаєш… ти подивиси лиш єк тяжко приходици тобі тут гарувати… бідувати, і наперед тобі ничо ни світит, окрим нужди… Идім з нами в Лядщину… Зробимоси опришками… нараз розбагатієш… фантє собі справиш йкес май крашше…
Але тоти Туманюки Добре си сховали —
Пишли в світи на Молдову, Й перезимували.
А єк уни на Молдові Тогди зимували
Хитро слугу молдавського Собі підмовляли.
«Єк ти, слуго, кєжко служиш, Та й насправді робиш, Йдико, слуго, ти из нами
На родину в здобич»…
Не умів якось Процьо особливо складно говорити і, зпочатку, непереконливо в нього виходило. Але цей самий «молдавський» слуга виявилось був дуже простий і податливий хлопець. В його свідомості опришківство тоже було свого роду службою, а бідному чоловікові де би не служити — то служити. Лише природжена його м’якість характеру ще трохи відштовхувала його від цього ремесла, Бити, вбивати, проливати кров. З одного боку якось не зручно відмовляти таким добрим товаришам як Туманюки, а з другого…
—    Шє сам пропадеш… — сором’язливо червоніючи говорив він.
—    Ади, дурниці! Хіба всі пропадают? Це кому сужено. Єк тобі сужено, то хоч в тридцять пивниць спрєчси, а однако тебе найде. А єк ни сужено, то лізь в саму ватру, и ни одна волосинка тобі ни згорит.
—    А єк тото знати? — з тою ж сором’язливістю запитував молдавський слуга. Він думав, що всезнаючі Туманюки володіють і цим даром
—    точно визначати майбутнє.
—    Знати… Знати, браччіку, ми ни годні.Та траба пробувати.
Так раз, так два, так десять — і на кінець кінців переконав таки Процьо хлопця. Ось у Проця уже двоє! Тепер би ще одного та й буде.
Четвертого вирішив Процьо добути, треба сказати, досить оригінальним способом. Жив собі в Жєбю-Магурі селянин Фотюк Семен. Колись, починаючи господарювати, позичив він у старого Тумана сорок талерів. Процьо, власне, не знав чи віддав Фотюк борг, чи ні. І вирішив – піти до Фотюка і вимагати сплати.
—    Або йди з нами на грабунок, або виддавай гроші вже.
Грошей, напевно, у Фотюка не буде, — і він, як кажуть, вільно-невільно мусить стати ось цим самим четвертим.
—    То хлопец трібний. Хоч ни знаєт звичу, але трібний, — упевняв Процьо брата таким тоном, ніби він виріс у тому «звичу».
Такий був хід думок Проця, а тому так мало си стати. Рішення відбулось і одної прекрасної ночі всі троє рушили в Лядщину. Пропонував Фока для початку пограбувати свою господиню, але Процьо рішуче відхилив цю пропозицію.
—    Чомунь? Та же однако… — байдуже говорив Фока і посіпував носом.
Ось з такими силами оголосив Процьо Туманюк-Сапріянчук війну цілому класові панів. Більше, правда, надіявся на свою бартку. А бартка була у нього особлива: як вдарить у дерево, йде бартка немов у масло. Процьо приписував це особливим властивостям сталі.
Армія Туманюка взяла дирекцію на Жаб’є-Магуру. На наступний день були уже у Фотюка.
Прийшли, привіталися. Дивиться Фотюк, що брати щось наче у свято. Семен зустрів жартом:
—    А ци ни мали бесте роботи икої коло хати, аби ни лєшувати так чужими селами?
Фотюк знав, що Туманюкам ніяк газдувати, знав — дорога їм одна в опришки, а про то говорив так, от аби говорити. Догадувався за чим прийшли — певно вимагатимуть грошей. Так і сталося. Процьо заявив, що йому набридло більше чекати, що от він чекає вже стільки часу, що у нього терпець урвався.
Фотюк пробував було викручуватися й казав, що він не винен. Він носив гроші, гет усі цалком, але щож, як Проця ни було, батька ни було — кому віддавати.
—    Ий ни крути, Семене! Никуда ти ни ходив, жадних гроший ни носив, але я ті ретенно кажу — без гроший я видси ни пиду.
Семен божився, що він віддасть, скоро віддасть. От лиш заробить і віддасть!
—    Ни бреши, Семене! Де ти годен таку суму заробити. Таже то ни фіглі лише сорок талєрів.Та їх ни заробиш и за рик. Хіба би я тобі порадив зарибок…
Аж тепер Семен догадався по що прийшли Туман юки. Сказати правду, зразу він измьик. Якне-як, а був газда, хоть поганенький.
Прада… був випадок… один раз. Це були часи, коли ще розряд так званих «домашних».
—    Він удень собі працює, а ввечері – волосся під шапку, сажею вимастився — і гайда в опришки, — говорилось про таких. Ці суб’єкти стригли волосся знизу, а на тім’ю залишали так. Йдучи на грабунок, піднімали волосся, збирали в жмуток і зв’язували зверхю на тім’ю.
Зверху натягне шапку — ось тобі і готовий жовнір-дизертир, опришок. Обстрижений! А повертався з нападу, волосся на тім’ю розв’яже, спустить знову на плечі — і знову селянин, як усі. Такий був і Фотюк, Але основним своїм заняттям рахував все ж таки газдування. Гордо величав себе газда і на пропозицію Туманюка відповів відмовою. Кидати все й іти у талан у чорний опришківський було таки якось лячно. І Семен поставився до пропозиції негативно.
—    Я в гайдамаки не пиду, — заявив твердо.
—    Бити та стрілєти ни моя робота. Єк будете правити з мене гроші — йду запозичити грунт, тай вже.
—    Про мене, — флегматично відповів Процьо.
Семен крутився по хаті. Запозичити грунт
—    це ж все одно, що продати. А то й гірше. Але як не як держав марку.
—    Бити, рабувати — то ни моя робота! Єк вам траба гроші, то я продаю грунт.
—    Про мене, — ще більш флегматично відповів Процьо, виймаючи з пазухи флящину.
За якийсь час уже Семен із Процьом цілувалися й величали один одного побратимами. Семен казав, що він не від того, аби піти попробувати щастя, але його тримає жінка. І ни вмирає, браччіку, і ни одужує. А єк єї Господ-Бох приберет — отогди я буду вільний козак!
О, це вже була перемога Проця! Починалось все вдало — і Процьо порахував це добрим знаком.
І не помилився.
Навіть не чекав, що все піде так легко!
Два-три вдалих напади в цьому першому чотирикутному складі — і ім’я Проця почало перебігати з уст в уста, а під його бартку самопливом почали збиратись люди.
Показалося, що охочих є багато, треба лиш свиснути. Коли показався Процьо в Головах – то з самих Голов міг уже набрати добру партію. Бо там нарід був дуже гарячий, до бійки охочий, а не було такого організатора, щоби міг і хотів зібрати тут братію до купи.
Прийшов Плескун Козьмивский, бо то уся родина були опришківска Козьманив: ото Ціличук Козьмивский, що ще з Шведом ходив; Грицьо Козьмин теж, Рєбий Козьмивский, якому й ім’я мало хто знав, що вин Яків. А то все Рєбий, та й Рєбий. То була люта бестія. І сторожкий такий сохтівний: вже ніколи близько до себе не підпустить — чи знайомий, чи незнайомий — все одно. Ходив завжди озброєний до зубів, особисто так ходив.
Раз він ішов назад хат — вулицями ни ходив. Штуц на плечах, бартка в руці, а за ременем ножі й пістолети. А Федішє, отой Ковбаснюк,

вийшов із сином, хлопцем Федором. Бачить Федішє, що є в Рєбого скруток тютюну за ременем та й каже синові:
—    Зараз буду просити у Рєбого титиню. І як наблизився Рєбий, то Федішє каже:
—    Ий, браччіку! Дай-ко міні титинцу. Рєбий блискавичним рухом вихопив скруток з-за ременя й протягує:
—    На!
Федішє підскочив, а Рєбий як махнув барткою, мало не стяв Ковбаснюкового. Аж свиснула бартка мимо вуха. Синок, отой Федора, аж обімлів зі страху, а Рєбий крикнув:
—    Ни ближси д мині! Я ни знаю икої ти гадки. Ми мусимо кожного сокотитися.
Та кинув скруток на землю й пішов собі далі. І це так на знайомого. А як би на чужого, то, певне, вже не промахнувби. Отакий був Рябий.
Пелех іще ходив, теж був із видних опришків. Макогін, що скінчив потім життя так випадково й глупо. Та мало хіба! Отже, не мав Процьо великого клопоту зібрати ватагу і якось так одразу вийшло, що не був він у підручних, а став ватажком. Сила його, зріст, відвага, ненависть до панів замінили йому стаж. І діяльність його теж визначилася зразу: він ніколи не брав нічого з мужиків, тільки — з панів, коршмарів та великих купців. І особливо не любив адміністрації всякого роду. Всі адміністративні особи, на думку Проця, займалися тільки тим, що накладали податки на хлопів. Отже, філософія Проця була проста:
—    Отож, пани штиги (Процьо замісь р вимовляв г) шкіги дегут усе з хлопив, а ми будемо бгати податок з них.
І брав. І то так сміло, відважно, що скоро його ім’я загриміло в усій околиці. Але щось благородне було заложене в душу цього Проця. Здоровезний, аж страшний на погляд — він був посуті надзвичайно добродушною людиною. І то була просто гримаса сучасності, що він потрапив у опришки. Тай тут він умів лиш так себе поставити, що і страху на всіх панів нагнав, і дисципліна в його ватазі була, і в той час Процьо ні разу не обросив своїх рук людською кров’ю. Ніби сам по своїй охоті. У боротьбі за життя, коли кругом обскочуть пушкарі, коли або ти мене, або я тебе, — ну тут уже траплялось усяке, але так, щоби прийшов Процьо до пана і взяв та вбив — ні, такого не було.
І особливо делікатність проявлялась відносно жінок і дітей. Коли наскакував на панський двір, — то насамперед заспокоював переляканих жінок.
—    Та не бійтиси, саракі, вам ничо ни буде. И чоловікови твому я ничо ни зроблю — лиш зв’єжу, аби си ни кєвав пусто дурно та ровту за мнов ни збивав.
Говорилося це якимось спокійним тоном і вимовою. Жінки починали вірити цьому сильному, хоч і страшному чоловікові, що їм нічого не буде. І дійсно, ніколи й нічим Процьо не образив ні одної жінки. Процьо міг би скористати з права сильного. Часом траплялися такі красуні, що кров бухала легіникові до лиця при одній думці, що міг би цією красою володіти як хотів — і ніколи не пішов за тим покликом плоті, завжди вмів повз держатися, хоча загалом любив забаву з жінками.
Або такий випадок. Був у Головах такий собі Палій Палінюк Шекерєк. Він якось не пішов газдувати так, як належно, а узяв си до прахтики, попросту — шинкарювати. Хату мав на самім убочю й так поставлену, що до неї трудно було підійти непоміченому. Це було надзвичайно вигідно для опришків, і тому вони тут перебували водно. Тай атмосфера була якась своя, питоменна — не було тих Янкелів, Шмулів і прочії братії
—    то хрестєнинові було йкос у тім свойскішше. А ще до того син Паліїв Олекса добрий майстер був у скрипку грати. А головно — невтомимо. Цигикає собі тай цигикає і не було такого, що би його переданцував. Заходив сюди, очевидно, й Туманюк — побаювати після доброї здобичі, набутиси. І шинкар йому подобався: такий же веселий, омічний — під пару Туманюкови. І поспівати, й пожартувати – и на все. І от якось так вийшло, що посварилися Процьо з Палієм. Властиво осердився один Палій. Бо Туманюк часом умів бути гострим на язик і раз, під п’яну руку, почав висміювати Палінюка. Той теж не був тверезий і близько взяв до серця ті насмішки. Почув нараз у собі гідність господарську.
—    Ти, опришку, єден! Шо ти міні у хаті у мої

сміхи робиш! Я є газда на своїм грунті, а ти опришок, гайдамака, є… твою псом маму.
Процьо реготав.
—    То ми газда. Та я сгав такими газдами. Я всий твий маєток отут в чересі ношу!
Слово за слово – і вже таке, що й битися. Паліюк кричить:
—    Ти опришок? Я тебе извєжу та й до Кутив видвезу.
А Процьо надіється на свою силу й регоче. Вибіг Палінюк із хати, покликав сина Олексу. А Олекса не хоче йти.
—    Та я ни пиду. То ви з злости.
—    А тобі кау йти, бо й тобі голу здойму. Озвірів Палій. Як труснув сина за сорочку,
тай сорочку порвав. Нічого Олексі робити — треба слухати дєдю. Палій підбив плахою двері, а сам у віко прямо вниз головою. Олекса за ним. І як там уже вони удвох брали Проця, то вже не знати. Дужий був Проценько. Терьх кінський брав на бартку й ніс і десять і двадцять верст. Але ж бо й Палінючок мав у руках силочку видимо, бо за поміччю подужали удвох Туманюка. Відев, і синочок був нівроку.
Процьо обідраний, покервавлений лежить на долівці і мовчить. Хміль із нього вискочив, а все ще не вірить, що Палій буде спроможний на такий учинок, як видати опришка властям. А Палінюк теж передраний весь нічого не тямить у злобі. Ходить, обтирає кров то там, то там і кричить безсв’язні якісь слова-викрики. Олекса побіг закликати кого із сусідів, щоб ішли ратувати Туманюка, але ж то далеко. Поки добіг до першої хати — то вже… А там нікого нема з хлопів дома.
Побіг далі, а тим часом Палінюк у злобі, у нестямі звалив Туманюка як колоду на коня й пігнав. А, їдучи селом, кричав на всю вулицю:
—    Опришка везу! Я му покажу! Я їх усіх похапаю єк курєт! Най зи мнов нихто ни заходит, а насмішкуватиси из мене я никому ни дам!
Дехто пробував його зупинити, намовити:
—    Палійку, лишіть усе. То у вас горівка говори, а переспите — мете шкодувати!
Але Палій нікого не слухав, привіз до Кутів Туман юка і здав до поліції. Там, очевидно, зраділи дуже, що вдалося таким дешевим коштом упіймати такого відважного опришка. Палінюкови подякували, порадили переловити й інших, що він по-п’яному ділу обіцяв. Туманюка забили в кайдани, а Палійко пішов собі додому. Правда, невесело було йому, коли прочумався й освідомив собі, що наробив. Мало того, що гризло сумління, але ще міг сподіватися й помсти від Туманюкових побратимів: прийдуть серед ночі ватагою цілою, що ти їм зробиш? І вб’ють. Тай морально доводилося терпіти, бо селяни ніяк не похвалили Палієвого вчинку:
—    А що, Палійку, котюгарити зачивєс? А кілько тобі пани заплатили, за Процеву голу?
Навіть діти з-за вориння дражнилися й пускали навздогін образливими дотепами. Але тож діло зроблено й поправити його не можна. Очевидно було для Палінюка, що Проця повісять. При одній думці про те солоно ставало у роті Палінюкови.
Але з Процем не було так трагічно. Він посидів кілька днів – вивчив обстановку. Переконався, що все в руках Фішера: захоче — випустить, захоче — на шибениці повиснеш. І от раз, коли Фішер обходив казні, Процьо шепнув йому:
—    Хотів би из вами заговорити шос. Фішер уже знав, що значать такі слова й навіщо вони говоряться. Він давно вже на них чекає й дивується чому Туманюк так пізно почав. Викликав Туманюка офіційно до канцелярії й коли зосталися самі, просто спитав:
—    Скільки можеш дати? Туманюк назвав солідну цифру.
—    При собі?
—    Ей, де би, пане начальнику, тильких сумий з собов носив. Маю в полонині у буці.
—    А як я тебе випущу, чим заручиш, що принесеш?
Туманюк випростався:
—    А моє слово то вже ничо не вартуєт? Це було сказано гордо. Фішер подумав-подумав:
—    Добре. Але я тебе не можу випустити зараз, бо було би помітно. Я притримаю тебе у катуші ще… ще місяців три. Це так мені треба для моїх обрехунів. А потім пущу й подивлюся, яке у тебе слово. А як не додержиш, то вдруге піймаю – ну тоді вже держись Туманюку.
—    Добре, добре, пане начальнику. Ми ваші,

ви наші.
І сидів Процьо три місяці. Співав собі у катуші. Водили його ніби на допити. А потім випустили. Навіть рушницю, що з нею Паліюк доставив Проця до арешту було віддано Туманюкови — такий чистий вийшов Туманюк із арешту. Слідство нічого не показало. Зітхнув легоньки Туманючок, вийшовши на свіже повітря. Усякому сидіти в катуші трудно, а гуцулові втричі. Бо він звик дихати чистим, як кришталь свіжим повітрям, його легені вбирають у себе тільки найкраще і дихати смородами арештантської казарми, щохвилини, щосекунди затроювати спаскудженими газами — це не переносимо.
Але куди ж подався Туманюк? Не додому, а прямо до Палінюка. Оце розіграється останній акт драми — помста гуцула. Бо гуцул образ не дарує – та ще таких. За одну похвалу на опришків звикли вони тяжко карати винуватих, а це ж таке, про що міг Туманюк і смерть пожити. Добре, що так обернулося ліпшим боком, а могло і не так вийти: міг таки свобідно повиснути Туманюк десь у Кутах на Горбі.
Палій саме молотив на Кичирі. Глип, а то йде повільною ходою Туманюк. І рушниця за плечима. Дарма, що дужий був Палінюк і смілий, а зблід. Затремтіли руки, мало ціпа не випустив. Але перемігся, молотить далі. Враз примирився зі смертю — чув, що її заслужив. Процьо підійшов, привітався. Палій відповів крізь зуби. У грудях було одно почуття: чому не стріляєш.. Бий вже одразу, не муч… А сам не перестає молотити.
Дивиться — знімає Процьо рушницю з плечей. Одна була така хвилина, одна секундочка, що хотів махнути Палій ціпом так, щоб трахнути по голові Тумана й розчерепити, щоб не встиг вистрілити. Але в русі, яким здіймав рушницю з плеча Процьо, не було чогось. Блискавично це відмітила свідомість Палія — і він молотив далі. Туманюк припер рушницю до плота.
—    А ци маєш, браччіку, другого ціпа? Поможу ті обмолотити.
Палій кивнув головою на запасного ціпа, що лежав поблизу. Процьо взяв, поплював у руки.
—    Ех! Давно не молотив сми! Шє, єк у дєді газдувавсми.
Звився ціп у дужих руках, заляпали бичі по снопах. Один ударить, а другий поправить, що аж дим із колосків летить. І молотять так до вечора. Ні слова! Процьо про своє ув’язнення, про свою кривду. Ні докору, ні навіть згадки. Мовчить і Палій у душі…
Спочатку лють свою збирав — чого воловодити? Бий вже одразу. А потім чує, що добродушно говорить Процьо, зачинає матерії все такі нейтральні, спокійні — і розтопилася душа Палінюкова. Сором залляв йому душу, не зведе очей на Проця. Чи впасти перед ним на коліна, чи що сь інше робити. Але мовчить, зрідка відповість, що треба. Та вже, як стало темніти, хряснув Процьо в останнє ціпом.
—    Но, годі! Тепер, давай, газдо, вечєріти. Кинув і свого ціпа Палій, дивиться на Проця, а в самого — на що був кремезна людина, а в самого сльози на очах.
—    Проценьку… тільки й вимовив і кинувся в обійми Туманюкови. Запросив до хати. Що було найкращого , все виклав на стіл, Олексу закликав грати. І пили, й гуляли, аж земля дрижала. Не міг нічим наситити Палінюк своєї вдячності і все кидався цілувати Проця. А той тільки посмішковувався:
—    Но-но. Я ті ни дівка.
І набувалися там аж до передднинов. Потім трохи оди спали до днини і на другий день розійшлися. А перед тим говорив Палійко Туманюкови, і то вже не по п’яному, а по-тверезому.
—    Слухай, Процю, шо я ті искажу. Видтепер не матимеш ти щирішого побратима собі єк я! Скажеш у воду за тебе скочіти – скочу, скажеш у вогонь – скочу. Скажеш руку правицу видрубати – відсічу. Оце моє слово тверде аж по смерть.
А Процьо сміється. Усе він із смішком.
—    Но-но… Мені гуки твої не тгеба, а єк шос стгабуєт си, я до ті пгийду.
—    Прийди. І шє раз ті кажу: шо звелиш, усе зроблю.
І то не були слова. Гуцул і у вдячності міри не має. Це мало, що прощалася Палінюкови його тяжка провина, але ж бо приверталося поваження сусідів, приверталося нормальне життя в селі, а не паразитування, прокляте існування істоти, яку кожен може зневажити і навіть знищити.

А щоби реальним чим віддячити ся Процеві й то зараз, у цю ж хвилю, щоб розгрузити хоча трохи душу, привалену такою великодушністю Проця, Палінюк заходився робити зимнєник під хатою. І так мудро ізробив, так зумів замаскувати вихід, що міг спокійно закликати Проця на зимівлю.Так і зробив. Восени, коли вже кінчився сезон опришківський, каже:
—    А но-ко йди суда, Проценьку, я ті шос покажу.
І підняв самий поріг у хаті, від нього дошку
—    й поліз у ту діру. Процьо за ним.
У землівирито було кімнату, вимазано глиною, навіть віконечко зумів так приробити Паліюк, що його жодним побитом не мож було помітити, а прецінь давало хоч і скупо трохи живого світла.
—    Оце твоя хата, Процю. Я знаю, шо тобі кєжко зимувати середь полонин. Можеш упасти у дідьчі руки. А тут тобі буде безпечно.
І Туманюк перейшов сюди. Ні слова не сказав. Не заперечував навіть, шо от, мовляв, продав ти мене раз, то продаш і вдруге. Спокійно вручив своє життя людині, що так важко його скривдила – в не завівся на тому.
В земнєнику Палінюковому був безпечний. Раз те, що Палінюк взагалі оплачував добре кутську поліцію, щоб вона у випадку чого не дуже-то пильно шукала, а по-друге, хоч би й шукав хто добре, то, дійсно, трудно було би знайти. Мало того, Процьо на перших порах проте навіть не знав, що Палій зробив другий земнєник у дворі на своїм обійстю. І зробив так, що він ніби й був прикритий, але його легко було знайти: накидав купу дров просто. Це ж уже й дурень знає, що під дровами можна шукати? І в тому другому зимівнику Палій завжди підтримував такий стан, ніби тут жила людина і тільки от-от недавно вийшла. Недоїдений шматок кулеші, онуча кинена ніби недбало, постіль ще придавлена тілом
—    все це мусіло казати, що тут дійсно була людина, але втекла. І коли би прийшли ровти і почали шукати не на жарт, то знайшли би оцей земнєник, переконалися би, що була пташка у клітці, але вилетіла і, очевидно, облишила би дальші пошуки. Процьо зостався би живий, ну а Палінюк… якось би викрутився. Отакі то були Процьо Туманюк-Сапріянчук і Палінюк.
ІІІ
Таким чином, власне кажучи, тільки з цього місця, починається наша розповідь.
Їхали волоські загірські купці до себе додому з хлібом. Десь долів накупили хліба. Караван був сильний, то ж їхали й нікого не боялися. Стали попасати на Просічках, коло Козьмів і пустили коні на Козьмівску царинку. Вибіг старий Козьма, батько ніби. Скричав:
—    Шо ви робите сякі-такі? Та же то трава! А вони сміються. Справді – хто їм що зробить.
—    Ти, — кажуть, — діду, не кричи й не пуджій. А як ще будеш тут викомарювати, так тебе самого арештуємо і межи коні прив’яжемо. Старий розсердився не на жарт:
—    Ну, чєкайте ж, так і так… Мете памнєтати!
Волохи сміються. А потім, на збитки вже, повиривали кілє, кицки порозкидали, за ворітниці розметали – гет чісто зробили на тім місці, де було воринє. Потім зібралися й пішли плаєм уверх через Скупову на Шибений. Козьма прибіг додому розлючений. Накинувся на синів:
—    Ви такі-сякі, сидите, ничьо ни знаєте, а там волохи нам усу траву витолочили, воринє розметали, знищили все.
Зачепило за серце Козьмі. Ну, пасти — це ще діло таке. Трапляється. Річ світова. І я у тебе, може, попасу коли. Але вивертати вориння, робити умисне капость — це можна вже тільки на сміх. Ну, а сміятися з себе опришок не дозволить нікому. Побігли дати знати Плескунові. Плескун пішов до Цілинюка-Рєбого і з ним разом подалися до Туманюка. Розказали йому як волохи потолочили траву, у насмішку повиривали воринє, взагалі багато наробили шкоди. Але шкода, дідько її бери, а от, що сміялись і видимо сміялись…
—    Шо ви хочіте? — запитався Туманюк.
Подогонити тих волохів та заплатити їм добре, аби знали, єк людем збитки робити.
—    Видобрати у них хліб за кару.
Проць подумав. Йому, як гуцулові, було образливо, що якісь там купці мало того, що йдуть нашим селом, ніхто їм нічого не каже, але ще й сміються із нас. У нашім же краю нас мішкуватися? Але аби щось і зробити, треба сили. А чи ця

сила захоче вилізати з-під теплих кожухів та гнати десь на дітьчу маму за якимись волохами та ще за чужу кривду?
Все це обдумав Процьо й каже:
—    Треба си порадити з хлопцями. Скликайте хлопців до мене суда.
Козьмі не треба було двічі говорити. За йкий час по всьому селу було чути характерне фуркання у жмені: «угу, угу». Це був загальновідомий опришківський склик. І кожде це знало.
Не один газда, зачувши цей призивний голос, посміхаючись казав жінці:
—    Вже опришки си скликают… Жінка, вгадуючи таємну думку, кидає:
—    А й тебе кортит? Сиди ліпше в хаті, бо й голу ті провалю, єк меш…
Під вечер збіглося до Туманюка душ тридцять. Не все то були уставлені опришки, були і такі, що якось вимкнулися від своїх жінок, аби й сіно було ціле й вівці ситі.
Рада була коротка. Хлопці засиділися, й куди не піти, аби піти. Козьнєків усяке знало, кривду їх сприймали як свою. Процьо ще й так ставив питання:
—    То вни у нашім селі таке зробили? А у других?
—    Та же, де йшли, то скрізь кривдували людий.
А що Процьо вважав себе до деякої міри особою, що дає відплату за провини проти людей, то він і тут так поставився: відомстити волохам взагалі за кари, які вони виробляли людям.
На тім і стали. Велено було розійтися, узброїтися, взяти трохи харчу.
—    Лиш небагато, бо решту заберемо у волохів.
А як лише сонце трохи з півночі — йти на певне місце, де зібратися всім і тоді гнатися.
Опришки розійшлися, а Процьо до Палінюка. Сказав йому в чім річ, а потім:
—    Мут за нами ровту гнати. Дуня відев?.
А Дуня був отаман пушкарів у Дідушковій Річці, тобто у селі найближчім до Голов. Але Палійко, мабуть, щось знав, бо посміхнувся:
—    Чого си смієш?
—    То, може, ни Дуня ме бігти за вами.
—    А хто? Бирше тут в горах никого нима.
—    А, може, би си й найшов.
Проць подивився боком на вориння. Чого, мовляв, загадками говорити? Кажи прямо.
—    Є новий атаман на Перехресному — Уласій Швед си називає. Не мав шє проби, єк ловити опришків. Я так кімую, шо му дадуть на тобі ту пробу, аби велику рибу видразу имив.
А Туман дивиться, вирячив очі.
—    Шо ни віриш?
—    Швед? Уласій Швед пишов у гицлі?.. Та того ни може бути!
Ни може бути, але є. Викликав го Фішер до себе та й, відев, сказав — або-або.
Туманюк крутив головою. Аби Швед! — рахувати Швед! Пишов на такий хліб?!..
—    Та це остатна година вже наступила. Анцихрист народився дес на долах.
Але роздумувати багато було нічого. Чи буде Дуня, чи буде хто інший, а погоня буде напевне. Отже, треба забезпечитися напровсяке. І Процьо наказав Палінюкови вислати вісника в разі, якщо погоня дійсно буде:
—    Най ничо ни каже, лиш иде ци їде дорогов. А ми будемо висилати передного, аби йшов боками близше дороги. Єк заздрит того, ме вже знати, що є ровта й будемо сокотитиси.
Так було й рішено. Договорилися навіть, хто, власне, має йти.
Передний уздрить певну особу, то вже це й буде знаком. Вибрали невинного, смирного газду — Гуцинюка Федора. На того вже не буде жодного підозріння. А на розстанок Палій радив Процеви на всяк випадок оминати Кремениці, йдучи назад.
—    Бо, єк будут на вас засідати, то лиш пид Кременицев. Зручнішого місця нима.
—    Гаразд!
Процьо, як і подобає ватагу, прийшов першим на означене місце із братом та отим Міхайликом, що вивіз із Молдови. Еге! Тепер би ніхто не пізнав Михайлика, удовиного наймита! То ходив обидраний, на голові кучма спередь сто літ, шо, відев, шє дєдив дєдьо носив. Постоли, про які кажуть, що «за рик вже й постолив ни буде — тобто, не нині-завтра розваляться. А тепер — ого! Шо вберя вберев, а шо таки й сам легінь флекєв став — лиш си подивити»

Сіли собі на камінчику Процьо з товаришами, люльки закурили, говорять сміло – ніхто тут їм нічьо не скаже.
А доокола тиша лісової пустелі. Ні звука. Тільки голоси опришків.
Не довго сиділи. Один по одному, один по одному почали збігатись хлопці — не в довгім часі позбігалося їх двадцять і чотири.
Повеселішав Туман. То був думкував — ану, як прийде, мов на сміх, душ 5-6, самих певних, а решта — та чого я піду? Та мені шкоди жєдної не було? Та пошо я маю за Козьнєків свойов головов гриміти? Та мало чого ще не скаже собі лінюх дармоїд?
І от показалося, що авторитет Тумана стоїть міцно, ім’я його кредитується високо. Це радувало. Коли зібралося двадцять і чотири — магічне число: в два рази більше ніж було у Довбуша. Так от коли вони зійшлися, Туманюк устав:
—    Но, доста! Хто шє пгийдет, най подогонєє. А ну ко покажіть міні йка у кого зброя.
Зброя була різноманітна, що й казати: у того кріс, у того пістолі, ножі, піки, бартки, келепи, шабля у одного була офіцерська. Справжні опришки, уставничі, то ті були озброєні до зубів і ріжного роду зброєю: за спиною кріс, за паском не менше пари пістолів, ножі, бартки в руках й порошниці навхрест — все, як належить.
Опришки аматори не мали вже такої вбері і зброї, а хто що попав. Один був навіть із колом одним.
Туманюк построїв колону так, щоби стрільці були напереді й на заді: напровсєке.
Розподілив хто де має бути і що робити на випадок несподіваного нападу, потім порадив, що робити, коли доведеться пологонити волохів:
—    Бити, могдувати ми ни будемо. Вни ничого такого ни згобили, та й ми так мемо. А єк подогонимо в догозі, обскочимо з усіх боків та кгикнемо: «Мечі збгою! Єк будеш си богонити, ну тогди»… А єк мут кікати, най кікают на псю маму. А єк по догонимо де на пгипочівку, то я прийду пегший і бугну у ватгу з пістолети. А ви тоже стгілєйте у ватгу. То вни си напудє тай повтікают.
Фантазія! Стріляй в огонь. Щось було містичне в тому, щоби лякати людей пострілами не в них самих, аогонь, що вони розіклали. Таке міг вигадати тільки Туманюк. Нарешті всі готові. Пішли вже як почало світати. Туманюк впереді.
Світало. Над гірськими просторами займалася зоря одвічна, як гори, і розсівала красу, якою нікому було любуватися. Тисячі, мільйони разів уставало сонце над цими просторами безкінечними, збирало хмари у фарби сонцесяйні, надавало їм фантастичних форм і освітлень, барвило й різьбило щедро-художньо, — а на те нікому було дивитися. Медвідь не заглядався на зорі і вовки ні. І надаремне рожевіють гори рум’янцями соромливими, надаремне ваблять до себе око, мов просячи, щоб моя краса не пропала, щоби нею хоч хтось полюбувався. І нема нікого. Тисячу літ, і дві, і п’ять… мільйони дів, мільйони років пресонячних.
І опришки йшли в цій красі, але не бачили її, не відчували. Для них це було так звично і тільки на їх потребу. Сонце встає — це для того, щоби мені було видно. Ніч настає — це, мабуть, на те, щоб мене не було видно. Ллється кришталевий потік із гори — то на те, щоб я води напився. Виростив медвідь шерсть довгу — аби мені був кожух теплий. Все для мене, бо я цар природи, бо я так хочу, бо мені так треба.
Борзо йшли опришки, а впереді невтомний Процьо. Він крокує по сєжневи, й нащо вже гуцулія нарід витривалий, але за цим дітьтьом хіба си вженеш? Потомив гет цалком усю свою дружину. Не оден вже би такий, що би припічнути, а Процьо женет і женет, та все борзо, та все приговорює:
—    Ой, бігом, хлопці, бігом — западают стежки снігом.
Розтяглася ватага на плаєви довгим гусаком. Вже перемінилася диспозиція Туманюкова: вогнева зброя переплуталася з холодною, хто мав бути на переді, опинився ззаду, дехто вже й присів на пеньочок «на хвилинку», але ще ні в одній армії не було, щоби той, хто відстав, зумів набрати стільки сил, аби догнати своїх.
Коли Туманюк помітив, що в його ровті нема порядку — став і крикнув:
—    А шо то має бути? А де стгільці передні? А де середина? А то з икого рахунку все си пегепутало? То так ни йдет у гоботі. У гоботі все має

бути гихтик.
Процьо не дурно був «при війську», вивчився з десяток німецьких слів і пхав їх часто до ладу, часом ні — єк си вдаст. Опришки сконфужено займали свої місця. Ніхто не хотів признатися, що впав на ноги, але Туманюкови було це видно й він закомандував припочинок на тім місці, де ночували волохи.
—    Нам тгаба за одну днину пгобігти таке, єк волохи йшли ни цалком дві доби.
А то так вийшло, що нібито він виправдовувався за такий бистрий хід. Але от і те місце, де ночували волохи. По сліду видно, що їх немало — душ тридцять, а то й більше. Витратували місце порєнно кіньми, їду в шістьох кітлах варили, бо шестеро вогнищ недопалених. І пси з ними — видно кости недогризені.
Посідали опришки, повитягали з дзьобень шо у кого було, їдять. Розмова не жвава, бо потомилися трохи. А ще ж і йти не коротко. Воно можна було би й без спочинку пройти всю дорогу, але ж бо як не бігти, а по-людському йти. А цей иршєний, хіба з ним дійдеш? Женет, як кінь, а ти за ним поспівай. Та все ж хоч і заганяв Процьо своїх товаришів, але тим самим якось і підіймався в їх очах. Ото правдивий ватажок: і дужчий усіх, і сміливіший, і витриваліший.
Все обдумає, на пусто не говорить.
—    Я так гадаю, що мут на Шибеним ночувати. Маємо й ми бути там понад сонця захіт.
Дійсно. Коли порихувати хід, то мали волохи під вечір бути на Шибенім. Іти на перевал, на ніч глядячи, не було їм потреби, отже, хоч, може, й рано прийшли, а все ж мусіли обночовуватися коло Шибеного, бо кращого місця й на цілі гори нема. Шибене озеро!.. А й дійсно кращого місця на цілі гори нема. Серед високих гір розляглася величезна водойма, на всі боки огороджена покритими лісом вершинами. Дев’ять потоків з усіх сторін ринулись і невгамовно несуть свої хвилі в озеро — і лише одним потоком Шибеним витікає вся маса цієї води в Черемош. Зачароване Шибене.
Немов фіорд норвежців, воно ніколи не хвилюється, тихо плеще в берег і таємниці зберігає на дні, в безднах. Ніхто не знає, що там бережуть незримі духи. Може, бути там царство підводне, а, може, скарб найцінніший героя Гуцульщини Довбуша.
Прийшов сюди колись всесильний отаман
—    вождь, сказав чарівне слово і розверзлось озеро посередині, в самій глибині. Довбуш пройшов туда, сховав, що йому було потрібно, і знову зійшлись хвилі, ховаючи незліченні скарби.
Ні, не навіки, бо прийде час, коли людям буде дуже важко, тоді вийде Довбуш зі своєї скали, знову скаже магічне слово — розверзнеться бездна, розкриються незліченні скарби і будуть бідні люди брати скільки кому потрібно.
Та мало які думки приходять до голови гуцулові, коли він стане біля Шибеного і заслухається, як вічно шумлять дев’ять потоків, скидаючи свої води в його безодню. І ніяких звуків більше! Ні птиця не прокричить, ні пес не загавкає. Найближче поселення — на півдня ходу. І коли людина усвідомить це своє усамітнення — не то страх, не то якась повага наповнюють груди і там уже залишаються.
А, власне, тут дорога «на той бік», в Угорщину. Але хто їде цією дорогою? Колись, давно уже, тут часто проходили купецькі каравани, а тепер якось призупинилось це все. Немає уже промислів таких на Гуцульщині, заради яких вартувало би підтримувати зв’язки з Угорщиною.
Раніше процвітало в Кутах сап’янове виробництво — табахарні, де угорські купці закуповували цей товар і везли на торги в Пешт, Дебрецен і навіть у Туреччину. Ось тоді ця дорога була оживленою. Ходили по ній великі валки, багаті вели охоронні загони з собою. А тепер що? Зрідка проходять ось такі дрібні купці з хлібом — і це вже ціла подія. А більше так, одним конем пробіжить або наш гуцул в Луги або тогобічний газда суди у якійсь справі. Рідко чується над цією темною поверхнею дівочий сміх і щебет дитячих голосів — від того, ймовірно, так дико тут. Трохи оживає дорога тільки під ярмарки та храмові свята. Наші йдуть туди на ярмарки, а ті — сюди, до нас. Тоді і жінки йдуть, і дівчата, а інколи і малі діти. І ось тоді задзвенять над дзеркалом озера срібні перли дівочого сміху — немов посвітлішає Шибене. Притихнуть дев’ять потоків, яснішою стане глибінь, і видно тоді скарби Довбуша, горять і виблискують на дні. Не

видиш? Піди сам подивися!
Так от біля цього озера зупинились волохи на нічліг. Ящо їхати дорогою біля Шибеного потоку, то він, потік, буде йти тобі назустріч, все під лівий твій бік. І виїдеш на широке місце біля озера. Озеро також буде ліворуч. Наліво повертає і дорога. А коли озеро кінчається, відразу крутий плай на гору. Ось тут волохам їхати.
Зголосилась тишина Шибеного криками, стуком сокир, іржанням коней. Там кладуть ватри, там триножать коней, бряжчить залізо, там рубають дрова. Ось уже грає дудка: молодий волох завжди возить з собою, а другий, його товариш, — скрипку. І вже танцює молодь, а старші сваряться – адже роботи ще багато.
А Процьо уже тут зі своїми. Залишив товаришів позаду, виліз на високу смереку — вивчає. Караван насправді великий: на одного опришка, напевне, прийдеться по два волохи, не менше. Але Процьо був з тих вожаків, які не рахують сил противника, він знав, що успіх справи — це несподіванка, відвага і швидкість. Зрештою, у Проця був у вжитку один маневр, яким він користувався у таких випадках, і як не дивний і примітивний був цей маневр, але він завжди приводив до бажаного результату, вселяв дивний непояснимий жах у противника, розпорошував його сили так, що частина зразу починала тікати, це заражало інших, отож, коли сміливіші й отямлювалися й кликали до бою, вже нікому було ставати й нічим, бо зброя опинялась у ворожих руках. Заповів і зараз Процьо хлопцям той же спосіб. Поділив свою ватагу по числу ватер, вигадав хвилину, коли волохи розсипалися якнайбільше — той за дровами, ба за тим, ба за сим — і скомандував до наступу.
Опришки побігли легким бігом. Саме легким, не поспішаючи. І одразу поділились на призначені ватагом ватри. Бігли не гурмою, а гусаком, один від одного на кілька кроків.
Процьо напереді. Волохи якось одразу остовпіли. Вже самий біг, спокійний. Як на якихось маневрах, діяв дивно: першою думкою було не те, щоб боронитись, а те, — чого хотять ті люди, що так рівно й красиво біжать.
А Процьо підбіг до найбільшої ватри й крикнув: —    А дайте-ко нам ватги, поки ми вам дамо,
—    і з цими словами бахнув із пістоля в огонь.
Бризнули іскри високо, головешки розлетілися. На момент стало тихо, а потім закуріло, зачаділо. Процьо витяг другого пістоля й знов бахнув у вогонь. Решта з його ватаги теж почали буркати у ватру і розстріляли її в моменті. Те ж саме коло інших вогнищ. За якихось чверть хвилини не стало ватрищ, лиш горіли й чаділи головешки.
Перша секунда остовпіння волохів пройшла, а друга — то була секунда панічної втечі. Рев опришків, темнота, розбиті ватри, що своїм умертвінням символізували смерть взагалі — все це незрозумілою вагою налягало на свідомість людини, і волохи без тями, «без броду», як сміялися потім опришки, повтікали геть, дряпаючися на дерева, падаючи в ями. Поле битви залишилося за опришками.
Регіт, здоровий, дужий, мов воляче рикання, понісся понад тихим Шибеним озером, лякаючи русалок та нявок лісових. То опришки реготали.Їм завжди було смішно, коли отак, без битви, без боротьби заволодівали ворожим станом за поміччю одного Туманюкового маневру. Їм здавалося, що вони ніколи не дали би себе так піддурити й не пішли би у розтіч від одних вистрілів у ватру.
Туманюк крикнув:
—    Ой, бгаття! Отепег бегіт, хто шо хочі й кілько може понести.
Опришки кинулися до бесаг, знесених в одну велику купу. На особливу здобич розраховувати було нічого. Бо це ж були купці, що йшли за хлібом, везучи його в рідні околиці. Отже, в бесагах був тільки хліб. Хіба де-инде йєке фантє. Ну, що ж, — хліба багато не понесеш. Це тільки Процьо підчепив топірцем своєї бартки двоє бесаг, цілий терхь, так як його ніс кінь, та кинув на плечі й стоїть, очікуючи, поки впораються товариші. Один з молодих опришків, не можучи багато понести, розпоров ножем бесаги й висипав зерно на землю.
Золотий потік постелився на витолоченій траві. Але, як побачив то Процьо, збештав молодика.
—    То дар Божий! Гріх го так пусто-дурно

метати.
—    Та то чуже!
—    Хліб сьитий, ни твий и ни чужий, а Божий. То людем на потребу. Ти маєш свою пайку ззїсти, а Вин свою. Беги! Беги кілько хочиш — я ни спигаю, то твий загобіток. А тгатити Божий даг за пусто — дугно я ни позволю.
Так і залишилося все ціле. Скільки хто чого міг донести, узяв, а Процьо із тим корцем на плечах пішов уперед. І як узяв вагу на плече коло Шибеного, то скинув аж у Головах, І ні разу не присів, ні разу не перемінив плеча.
Отакий то був Процьо Туманюк. Прото — флекєв.

ІV
Жила у Ворохті пані одна, полька, Марія Томанська. Казали, що вона багата, хоча, мабуть, в дійсності справжнього багатства там не було, а так здавалося на гуцульський масштаб. Називали її чомусь усі гуцули зпроста — Марусев. Чому вона не заслужила собі панського прозивання — хто його знає. Мабуть, справді невелика пані була. Але Мочернакови чомусь не давали спокою Марусині статки й він тільки чекав випадку, як би тим добром поживитися, звично загрібаючи жар чужими руками.
Служив у пані Марусі при худобі молодий хлопець Лукин. Чи то таки справді Маруся його скривдила, а чи то він мав просто таку фантазію, але відійшов від Марусі, подякував за службу і чомусь потрапив до Мочернюка. Скаржився йому на свою паню:
—    То таки раз погана баба. Ни могли в неї бути жєдні слуги, бо вна ни хочі виплачувати сим брилю. Я терпів-терпів, а вна мене нагнала гет, ни заплатила ничо за кілка років.
Брехав моцно Лукин, але Мочернакові то було на руку.
—    Єк хочеш пизьмувати на тій бабі, то йди в Голови. Там є славний ватажко Процьо Туманюк. Прийди до него, скажи їму то все, прибреши ші на паню свою трохи, а вин тогди пограбує її, даст тобі твої гроші. Той Туманюк — то є другий Довбуш. Вин любит панив карати, аби люде си дивували.
Глибокою іронією звучали останні фрази Мочернака, але Лукин того не помічав. Зрештою і вся його образа на паню чи не була причиною сяк чи так прийти на грабунок Марусі. Спробував Мочернака, цей не пристав — ну що ж, можна спробувати ще Туманюка.

—    Хто ви і чого хочете?
—    Отворяй, на псю маму! — крикнув Про-
—    Будеш ші тут…
Маруся не стратила голови й у той момент,

Пішов на Голови, знайшов Проця, нажалівся йому на паню, описуючи її нелюдське поводження. Не було у нього точного опису кривд, якими занапащувала своїх підданих, все опиралось на загальних словах.
—    Роботи дає багато… Їсти ни дає багато… Гроший ни платит багато… І все в тім дусі.
Але Процьо не допитувався детально. Основна установка у нього була — бий панів при всякій нагоді і без всяких умов. Не було для Проця добрих панів і лихих — були тільки пани. Тому він і не розпитував детально, й не доглядався так дуже уважно – чи конкретними фактами оперує Лукин чи готовими формулами.
Туманюк розпитався як та пані живе, чи багато має слуг, як і куди зайти. Показалося, що слуг у неї немає, бо Лукин був самий тепер, коли він пішов, пані взяла собі хлопця до маржини. Виходило, що збивати ровти не було потреби — вистачало три-чотири чоловіки.
Процьо предав Фотюкові — він перебував по-сусідству — в Жєб’ю-Магурі узяв брата й того свого першого підлеглого — молдавського слугу. Словом, стала перша їх компанія, з якою Процьо й зачинав. Лукин був не в рахунок.
Пішли.
—    А де йдемо, годні хлопці? В будовані доми, А ми йдемо до Ворохти, до тої удови. Закувала зозуленька понад горби лисі,
—    Куда йдете, Туманюки? — Йдемо до Марисі.
Рабунок був легкий, бо справді Маруся жила сама із маленьким сином. Жили з нею ще якась старша жінка, далека родичка, кухарка й той хлопець до маржини, якого згадував Лукин.
Прийшли. Тактика відома — насамперед повбивати собак. Одна мала ніяк не давалася — і близько підходила і дзявкати не переставала, а стріляти Процьо не хотів.
Опришки вдарили у двері. Маруся відчинила віконечко. Вона відразу зрозуміла, хто це прийшов і по що, але все ж запиталася:

коли відсувала засуви дверей , сказала отій своїй бабці:
—    Висадіть Яся у вікно з задньої кімнати. Нехай біжить до Мочернаків… Нехай дають у село знати… Скоріше, скоріше…
Стара побігла
—    Отворєй, я ті кау! — крикнув Процьо.
—    Зараз, зараз.
Маруся одчинила двері. Опришки ввірвалися. Молдавський слуга, імені якого так і не зосталося в пам’яті народній, хотів ударити Марусю сокирою, але Процьо з блискавичною швидкістю підставив свою бартку:
—    Най, ни рубай! — крикнув.
Він не любив дивитися, як б’ють жінок. І сам їх ніколи не бив. Зрештою він одразу побачив, шо, відив, Лукин трохи набрехав. Не було тут, видимо, достатків великих, отже, навряд чи й було як збиткувати ся над наймитами, про що так голосно оповідав Лукин. Але діло зроблене, вертати ніяк. Та й встид би був перед легінями, що корнєв їх пусто-дурно.
—    Давай гроші! — кричав він на Марусю, а опришки кинулися по хатах, шукаючи скринь, які можна би було розбивати, шуфлядок, де за їх поняттями у кожного пана чи пані мусіли лежати вже готові, приготовлені для опришків золоті гроші.
Маруся винесла шкатулочку, де були її гроші для обороту.
—    А більше не маю…
—    Брешеш, суко! — наступав на неї Фотюк і вдарив по лиці.
—    Най-ко, най-ко… Лиши ни бий. Давай, пані, шо в тебе є. Однако будемо шукати.
Вони й без того шукали, але щось мало знаходили. За піснею виходило інакше. За піснею виходило, що…
Прийшли уже до Марусі: — Ци ти спиш, ци чуєш,
Та пускай нас до світлиці, де сама ночуєш.
—    Ой, я вас ни пускаю, бо я вас ни знаю, А скажіть ви, що вам треба, я в віконце даю.
—    Ой, виноси, Марусенько, талєри крижеві, Бо два хлопці, ба й молодці, а два дохожелі.
Це натяк не те, що Процьо та Фотюк були дійсно старші, а Фока й той молдавський слуга, май молодші, ніби.
—    Ой, виноси, Марусенько, талєри подвійні,
Бо ми, хлопці молоденькі, бо ми, хлопці, збрідні.
Давай, давай, Марусенько, білі сороківці, Бо ми хлопці, бай молодці, а в руках топірці. Давай, давай, Марусенько, білі карбованці. Ой, виноси, Марусенько, паперові гроші, Бо ми, хлопці, бай молодці —
всі штири хороші.
Не багато знайшлося у Марусі отих скарбів. Фотюк запропонував припекти паню вогнем, щоб призналася за гроші. Але Процьо спротивився тому. Тоді опришки почали брати фантє. Знайшлися в коморі сувої сукна, полотна, одежа. Маруся ходить за опришками, та тільки дивиться і не плаче й нічого сама не каже — лиш дивиться. Але коли почали забирати матерію – жіноче серце не витримало:
—    Не сиротіть мене вже цалком, панове… Фока відповів звичайним опришківським жартом, настрій у нього появився такий жартівливий:
—    Нам любаски твердий наказ дали, аби ми більше фантє приносили.
Фоці дійсно міг бути такий наказ, бо він жив як султан турецький і мав правдивий гарем. Правда, в тому гаремі було тільки дві одаліски, але цікаво, що то були дві рідні сестри, жили разом і якось мирилися. Це була особлива практика тих часів…
А поки там діялось те все, мале хлоп’я, перелякане вкрай подіями вночі, бігло, голосно плачучи, до Мочернаків. Хати Мочернакови були на краю села, була вже ніч, і коли хлоп’я прибігло до воріт і застукало, з-за огорожі розітнувся цілий концерт псячих голосів. Бідне хлоп’я затрусилося ще більше, боячися, як би цы пси вискочили й не розірвали.
Скрипнули сінешні двері, Мочернак крикнув сердито:

—    Хто там?
Хлоп’я й не чути за собачим гавканням. Мочернак почав свистати на собак, але від дверей не відходив. У паузах між гавканням почув плач дитини, тоді кинув двері й підійшов до воріт:
—    А хто там?
—    Се я Ясь…
—    Ясь –ов? А шо там таке?
Мочернак відсунув засуви, впустив хлопця. Плачучи, дитя оповіло, що якісь люди прийшли й мама його післала до нього.
Рішуче везло Мочернакові. Хлоп’я, прислане до нього, було чудовим свідком, що його, Мочернака, закликали на поміч.
—    Пані Недзельська казали, що би ви газдо, дали знати в село, — додавало хлоп’я.
—    Ає, ає! Та ж то так мусит бути! — заспокоював дитину Мочернак.
Давати знати в село він не думав, а на можливий запит чому саме не давав знати, міг завжди відповісти, що хлоп’я прийшло пізно, не було часу збирати ровту.
Словом, затирав руки Мочернак. І Туманюка міг згладити зі світу; недолюблював його, бо Туманюк ніколи нічого не давав Мочернакови,і добром Марусі міг поживитися і від властей мав право сподіватися нагороди за викорінення опришків. Забрав Яся до хати, доручив його жінці, сам узяв отих своїх два кріси на плечі, третій велів узяти синові — син мав років 15 і двинув.
Процьо скінчив тим часом з Марусею. Йому було ясно, що Лукин набрехав; ніякого такого особливого знущання не було, а був він просто лінюх і взагалі — брехун.
Думав Процьо виявитися месником за кривди народні, як Довбуш, а вийшов собі звичайний рабунок та ще й дурацький, бо здобули не гонорове: бабські спідниці та шматки полотна та й таке. Фока сміється, а Процьо йде хмурий. Він не любить невдах. Йому здається, що вся його лінія щастя мусить іти вверх. В момент, коли вже перестане підніматися, буде початком упадку. І Процьо хворобливо придивлявся до кожного з таких більш-менш видатних випадків — як його розцінити, чи яку дачу, чи невдачу? Сьогоднішня виправа — це цілковита невдача — і Процьо боїться, як би цей день не почати рахувати періо дом схилу.
Аби змилити можливу погоню, Процьо закомандував іти на Поланицу. Мочернак, знаючи всю поведінку опришків, теж подався у тому напрямку. Опришки йшли борзо, а Мочернак ще бистріше і подогонив їх, коли вони вийшли і сіли на одній ріжі припочити. Розклали ватру під яблунею, зварили кулеші, вивернули її на тайстру. Семен Фотюк пішов із кітликом за водою аби було шо пити, Процьо узяв кулешу в руку і їв, так само й молдавський слуга. А Фока лежав за колодою, відпочивав.
Мочернак зайшов так, що троє — Процьо, Фотюк і слуга були майже на одній лінії. Шепнув синові:
—    Клєкай.
Той став на коліна й затулив руками вуха. Мочернак націлився. Саме Фотюк набрав води й за прокинув голову пити, а Мочернак бахнув і голова Фотюкова розтріснулася надвоє. Другий вистріл поклав на місці молдавського слугу. Мочернак випустив з рук рушницю і вхопив другу, але вже стріляти з прицілу було ніяк, бо Процьо схопився. Мочернак вистрілив.
Процьо скрикнув і впав. Із криком: «Го,го, го!» вискочив Мочернак із засади. У цей момент скочив на ноги Процьо, схопив Мочернака та як вдарив ним об землю, то тут би був і амінь Мочернакови, але син його надбіг і розрубав Процеви голову сокирою. Процьо впав — і то був кінець.
Туманюк-Сапріянчук Процьо закінчив свою діяльність. Тота ріжня, на котрій убитоТуманюка, то теперішня царинка, де тепер побудоване лісництво. А тота єблинка, пид котров убито Туманюка, стоїт ше й по сигодне у фештеря за хатов. Нарід ушанував Проця піснями і ні про кого з подовбушівських опришків не зосталося стільки пісень, як про Туманюка.
Він був найближчий до того ідеалу опришка, який собі виробив народ, наділивши тими

прикметами свого улюбленця Олексу Довбуша. Сильний, відважний, справедливий, месник народних кривд, він і загинув за свої ідеї — стати за обездоленого раба проти пана. Не його вина, що в данім випадку не знайшлося на лице ні раба, ні пана, але мета була та сама. І тому ще й досі співає народ пісні про Туманюка Проця. Були сотні опришківських імен, були десятки ватажків, а от чомусь народ про них не співає. Ім’я ж Проця згадується з любов’ю й детально описується його нещаслива і трагічна смерть.
—    Туманюки молоденькі там не забарили, А їх там єсні зорі та й не захопили.
Доки вийшли на полєнки, вни си потомили,
На ковбчики посідали, люльки попалили. Ой, Проценько молоденький,
а шоби зробити?
Ци ватерку бай накласти, кулешки зварити? Мочернаки по-зрадницьки кріси набивали, Зайшли уни в чигирі та позасідали.
Пишов Семен, пишов Фотюк кітликом водиці,
Застрілив го Мочернак з першої рушниці. А удруге уже мірив пістолети з лугу,
Та потрапив в самі груди молдавського слугу.
Ой, и третий тоже змірив из кріса в лице, Та й потрафив, тай застрілив
Туманюка Проця.
Сидє пани коло столу, мижи ними флєшка, Кажут люди, шо вже нима
Тумана-опришка.
Сидє пани поза столи, єли сі їднати:
Ци до Кутив єго брати, ци тут поховати? Та до Кутив вже ни брали,
бо було тепленько,
У Надвірній поховали ни дуже близенько. Ой, у панській цариночці зродила отава, Отакі-то Туманюки, за вас пишла слава!

(Далі буде).

Share

1 коментар

Випуск №11, 2014

Один коментар:

  1. Pingback: Придбайте журнал – підтримайте наше! | Гуцули і Гуцульщина

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *