Зонька

То була одна така собачка на все наше поселення. Гадаю, і на цілу Колиму. Мудре, єк стара людина. Дес так “го на материку шє вишколили, так “го навчіли, шо та кутюжка йшла собі до крамниці тай приносила господарям видти, шо треба було. Господар і господиня Зоньки були не так старі, єк змучені тюрмами, і не годні вже самі ходити до магазинчика по сірники чи таки хліба і до хліба. Всего, шо требували, лиш покладут у торбинку записку — Зонька вже побігла, приносит на паску на шиї господарям продукти. Робила це з охотов. Правда, Зоньці оплачувалося, бо все господар відріже кавальчик ковбаски, шо принесла, шкварчик чи хлібця. Зонька не бідувала на зоні. Ніхто її не копнув ногов, ни скривдив, ни позбиткував. Жила в заслуженій повазі.

—    Смотрітє все, как еті сволочі дохнут…

А то лежют люди — шкіра та кості, голодом їх морют за непокору, лежют і поволи умирают ліпші сини і доньки свого народу — українці, рускі, естонці… Кого лиш Колима ни приймила у свою слезами зрошену земню!

Нихто ни має права кірочку хліба кинути їм, бо розстріл на місци. А Зонька вкрадетси та й шош там тим умираючим таки принесе і дасть. А єк котрийс — а траф’єлиси — шош би в когос украв, то Зонька обнюхає, загарчит і приведе до злодія того, в кого було вкрадено. Мусив виддати. Справедлива була собака.

Але й на ню найшлиси. Дес так далеко, за триста кіломитрив вид Магадану, занесли Зоньку. Нима тай нима. Господарям уже чиїс діти хлібец купуют, уже зона змирилася з тим, шо Зонька пропала — дес згибла в снігах.

За три місіці Зонька прийшла. Обшарпана, обдерта, шерсть місцями позлізала з боків, разом із клаптями шкіри звисає — така нужденна, ледве ноги приволокла.

Господарі вже й ни надієлиси, тай годі було пизнати, шо це та сама вчена кутюжка. За йкийс чєс Зонька видгодуваласи, шерсть повидростала, аж зачєла улискатиси — така чорна, гладенька.

І Зонька знов пропала. Шукала вже й міліція. Колима така, шо там і міліція була инакша. Мижи тими мучениками погана міліція ни витримала би си. Там дієли свої суворі закони. Закони зони.

Скрізь шукали Зоньку. І таки міліція добре вислідила, так шо найшлася шкирка из чорного песика. А пид пахвов чорної шкирки було кілька шерстин біленьких та йкийс примітний прищик. По цему господар пизнав, шо це Зоньчина шкирка. А то вже перейшло через треті руки. Але вид таких спеціалістів, як на Колимі, тєжко шош затаїти. Тай таки узєлиси за того, шо купував тоту шкирку, вин сказав у кого придбав, а той вказав на иншого, і так визналоси, шо собаку украли, убили і продали на хутро таки кватиранти господаря. Вони прибули з материка, в зоні шє не привикли до порєдку, тай гадали, шо їм минетси.

Це був траур на всю зону.

Шо собі гадаєте — тих двох злочинців міліція при всіх поселенцях вивела наперед і розстріляла.

—    Ви думали собі, шо серед оцих мучеників будете таке витворяти?!

Так зона втратила Зоньку, але не втратила своїх уставив. З цим було твердо.

Марія ВЛАД
За мотивами оповідки 92-річної страдниці Теодосії Плитки-Сорохан з Криворівні 2013 р.

Share

Прокоментуй!

Випуск №11, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *