Міхіндра — Великий Цар Індра

—    У Вижницькому районі Чернівецької області є річка «з загадковою і напрочуд «індійською» назвою Міхидра — вона притока Серету в басейні Дунаю, — ділиться своїми здогадками у статті «Ця загадкова польська Вісла» сходознавець-індолог, завідувач відділу порівняльних досліджень НДІУ Степан Наливайко. — Там і село Міхидра, варіант назви якого — Міхиндра, що перегукується з індійськими іменами Махендра (maha — «великий» + indra — «цар; Індра») — «Великий Цар, Великий Індра» і Махіндра — «Цар землі, Індра землі». Пурани знають священну гору Махендра, а Махі — «земля», рa — «захисник» в імені Махіндра те саме, що і в індійському воїнському імені Махіпа. Ім’я Махіндра — значеннєвий двійник індійського воїнського імені Махіпа (Макзіпа) й українського та польського прізвища Мазепа — «Захисник землі», тобто «Цар», «Правитель», отже, й «Гетьман». Індійське Махіпа має синоніми Махіпала й Махіпалака, де санскритське пала-палака (хінді пал-палак) «захисник, воїн, цар» відбите в слов’янських іменах Ярополк — «Бик-воїн, Тур-захисник» і Святополк — «Захисник світу», скіфських етнонімах, імені й назві — Пали, Палак і Палакій (пізньоскіфська столиця в Криму), слов’янських етнонімах поляни й поляки — «воїни, захисники, оборонці».

Отож і виходить, що таку неординарну і незвичну для нашого часу і сучасного українця назву річки на гуцульських теренах Буковини дали древні праукраїнці-індоарійці. Хоча для індійських країв, звідки вони повернулися на рідну прикарпатську землю, слово відоме і активно вживане у побуті і в наші дні. Досить нагадати, що найбільша в Індії компанія з виробництва тракторів і спортивних автомобілів носить гучну назву Mahindra&Mahindra Ltd. Промисловий гігант впевнено почувається в елітному клубі світових лідерів з випуску автомобілів-позашляховиків.

Взагалі-то, слово Махіндра поєднує в собі імена двох древньоіндуських божеств Махі + Індра. Енциклопедія «Мифы народов мира» (Москва, 1987) роз’яснює, що у древньоіндійській міфології Махі (буквально «велика», особливо стосовно землі) — жіноче божество, втілення, персоніфікація землі. Зазвичай згадується (в гімнах апрі) у складі тріади із Сарасваті та Ілою, які називаються богинями, що приносять радість, тому їх запрошують розміщуватися на жертовній соломі.

Індра — бог грому і блискавки, глава богів, пізніше локапала (божеств — володарів країн світу, їх охоронців). Індра найпопулярніший міфологічний персонаж вед. У «Рігведі» йому присвячено 250 гімнів (більше ніж будь-якому іншому божеству). Верховний сан Індри відображено в епітетах «цар богів» і «цар усього Всесвіту». Помимо цього, у Індри є ще епітети: «асура», «цар», «добрий», «володар», «самодержець», «щедрий», «обдаровувач», «друг», «той, що п’є божественний напій сому», «той, що володіє і тримає ваджру в руці», «син сили», «ростучий», «той, що посилюється», «полководець у супроводі марутамів», «стоячий на колісниці», «убивця Врітри» і т. д. Індра поборов богів і вони його бояться. Він втілює перш за все військову функцію. Індра народжений для битв, сміливий, войовничий, переможець; він — бог битви, бере участь у багатьох баталіях проти демонів чи проти чужих і ворожих до аріїв племен і т. д.

Коли арії вирушили із своїх насиджених місць на сході і добралися до благодатних земель над Борисфеном-Славутичем, як зазначає славна древньоукраїнська пам’ятка «Велесова книга» (р. XVII. Славимо богів. Дощечка 31), то, зрозуміло, що появилися вони у цьому благодатному краї не з голими руками. Вони принесли сюди свою культуру, міфологію, звичаї і вірування, у яких почесне місце посідав великий Індра.

«Прийдемо в домівки свої і дамо (в огень) сушняку, — дізнаємося подробиці тих далеких віків з «Велесової книги». — Хай святиться ім’я його Індра, бо то є наш бог серед богів і Веди знає, так оспівали були його. Од нього маємо отари худоби, яку бережемо од зла. Примножуються ті отари, що були збережені, так ми і його (зберегли). Дитиною прийшов він із землі оріїв до краю Ін(д)ського.

Думали прийти до раю травного, а для худоби то були злі злаки. Так веселощі великі нас обуяли. І там наказав отець Глас Оріїв трьом синам своїм поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця. А то були Кий, Щек і Хорив. І так зробили, і пішли три роди, і сіли всі на землю свою. А Кий, як розповідають, поставив град, і тому ім’я дано Київ. Там прожили зиму і пішли по весні знов на південь і там худобу пасли до першого літа… Земля наша простяглася од сонця до сонця Сварожія. І великі там бо суть луки Хорса, і там водимо худобу, аби проплодитися їй волею Дажбога, його ж славимо… Якщо хтось знає це і не воздасть хвалу богам, триклятий буде».

Частина тих оріїв добралася до Буковини і осіла у Багнянській долині. Можливо, у ті давні часи (5-7 тисячоліть тому) теперішня маленька і спокійна річечка Міхидра була потужною і великою рікою, подолати яку було не так просто у тій долині, а тому вона надійно захищала землю аріїв на зеленій Буковині від непрошених «гостей». Адже Махіндра — захисник землі.

На схід від райцентру Вижниці на гірській окраїні села Багна за якихось два кілометри від бистроплинного Черемошу, річку утворюють декілька потоків. Один із струмків Міхидри народжується на висоті 515 м, приблизно 50-60 м над рівниною, у верхів’ї гірської улоговини Гуцуляки, де на двох розташованих поруч горбах передгір’я та в урвищі між ними в оточенні вибитих на скелях кіл діаметром 50-80 сантиметрів гордо дивляться крізь пітьму віків кілька грубо оброблених стел та два ретельно витесані горельєфи, що обрисами нагадують людину. Чи не святого Індру бува? Вершина північного горба завершується п’ятиметровою обтесаною прямовисною людиноподібною скелею з дволикою головою. Її лики формуються двома колами, одне з яких — сферичне. Багато учених сходяться на думці, що тут колись було древнє язичницьке святилище.

Івано-Франківські дослідники-краєзнавці — художник, за фахом інженер-будівельник Геннадій Марченко і археолог Богдан Томенчук у 1986 році провели археологічну розвідку в горах і лісах навколо Вижниці. Вивчивши і узагальнивши виявлений матеріал, вони опублікували в різних засобах масової інформації ряд статей, а на науковій конференції «Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України», що відбулася у Львові 2-3 лютого 1995 року, відзначали, що вони дійшли висновку, що «в урочищі «Гуцуляки» є більше всього святилище Юпітера (індійський відповідник Індра) — батька богів і людей. У слов’янському язицтві це Род, а Венера-Фрея та Місяць-Луна у слов’янстві — «рожаниці». Греки та римляни вшановували ЗевсаЮпітера у вигляді каменя (Юпітер Лапіс — пуп землі). Над святилищем Юпітера на вершині горба знаходиться пантеон (Олімп) семи астральних богів».

Геннадій Марченко у статті «Дім Сатурна — у горах коло Вижниці», опублікованій у січні 2007 року в журналі «Карпати. Туризм. Відпочинок» (№1 (13) уточнив, що «дволикі голови у нашому (багнянському) святилищі — це Сатурн і Янус, які в річному календарі відповідають грудню і січню та фіксують зимове сонцестояння. Постать «великого ідола Сатурна» оточена стелами, і над нею, певно, був споруджений дерев’яний храм».

Як бачимо, одні й ті ж дослідники вносять певну плутанину в історичну ідентифікацію п’ятиметрової обтесаної людиноподібної Багнянської скелі і у визначенні — кого ж вона відображає і представляє — Януса, Сатурна чи Юпітера. До речі, не пізніше ІІІ століття до нашої ери римляни взялися ототожнювати Сатурна з Кроносом (одним з найдревніших олімпійських богів), який пожирав своїх дітей. Один з його синів, а саме Юпітер, поклав цьому край і вигнав свого батька Сатурна геть з рідних країв. Той ганебно втік у Лаціо. Там його гостинно прийняв правлячий цар Янус, котрий навіть розділив з ним владу. Відтоді Сатурна вшановували як бога золотого віку в історії теперішньої італійської провінції Лаціо.

В античній римській міфології є ще багато й інших випадків, коли переплітаються долі трьох богів Януса, Сатурна й Юпітера.

Але, як видається з місцевої топоніміки, Багнянське святилище навряд чи пов’язане саме з ними. Виглядає, що наші предки присвятили його не кому іншому, а саме своєму добре відомому «батьку богів і людей» священному Індрі та богині щастя Масі, славу про яких розносить по світу з буковинської Гуцульщини і священна ріка Міхидра (довжина ріки 32 км).

Хоча… Як часто у нас буває, скептики знайдуться у будь-якій справі, особливо, коли щось стосується нашої сивої давнини. Чимало з тих дослідників доказує, що назва річок Міхидри і її притоки Міходерки «є типово реліктовими давньослов’янськими (від «мохъ драть)». Таке пояснення співзвучне з народною місцевою етимологією, яка вважає, що такі найменування річок походять від слів «міхи драти». Звідки і коли ті міхи стали на шляху досить спокійних буковинських водних артерій, ніхто аж так дуже не вникає. Але назви усе таки досить давні, а наші пращури, на відміну від їх сучасних нащадків, ріки не засмічували сміттям у кропив’яних та целофанових мішках, щоб ті находили собі роботу — їх дерти і тягнути на своїх водних плечах аж до Чорного моря.

Що до моху, то його й тепер не бракує в околицях рік Переважаюча територія села, в якому розпочинає свій плин річка, займає велику багнисту рівнину — складову великої реліктової Багнянської долини (долини Багна, «мертвої» долини), ландшафтна неповторність якої яскраво підкреслює уступ першого гірського пасма, що тягнеться вздовж підніжжя Карпатських гір від Черемоша до Сірету. Геологічна та морфологічна будова явно свідчать про її річкове походження. Над широким плоским дном ліворуч і праворуч піднімаються три тераси. Дно і тераси складаються з алювіальних галечників, покритих піскуватими суглинками і жовто-бурими глинами.

Як не дивно, але широка Багнянська долина не повертає у гори за руслом сучасної ріки Сірет, а, не звужуючись, пролягає далі на захід паралельно до підніжжя Карпат. Вражає невідповідність між величезною широкою долиною (більше 5 км) і незначною величиною русла її господарки Міхидри, що досягає лише 15-20 метрів. За 25 кілометрів від села Нова-Жадова, де Міхидра впадає у Сірет, долина обривається 140-метровою висячою заплавою над Черемошем біля міста Вижниця і продовжується знову за рікою у вигляді уривків древніх терас в басейнах ріки Рибниця в Івано-Франківській області.

Серед учених склалася тверда думка, що в далекому минулому, ще у середньому плейстоцені, біля підніжжя Карпат існувала багатоводна ріка пра-Черемош з його мігруючим руслом і всією перистою гідромережею теперішніх гірських річок Рибниці, Черемошу, Сірету. Однак пізніше води тієїПраріки були перехоплені верхів’ями однієїз правих приток глибше врізаного Прута. У широкій і майже плоскій заболоченій Багнянській долині з потужною товщею галечникового алювію, нанесеного пра-Черемошем, залишилась невеличка неглибока річка Міхидра з притоками, теж з древніми індоарійськими назвами — Міходеркою, Солонцем, Славцем, спроможними зносити лише дрібну гальку і суглинки.

Їх межиріччя сильно перезволожені, заболочені, нерідко вкриті лісними заростями, особливо в урочищі «Сосни». Це єдина ділянка природного соснового лісу, що має реліктовий характер у регіоні Буковинських Карпат і Передкарпаття. Вона розташована у межиріччі Міхидри і Міходерки. Раніше ця територія була дуже заболоченою низинними моховими болотами.

І.Л. Цапок з Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича у дослідженні «До питання про гідромеліоративні заходи у Багненській долині» доводидь, що для ефективного використання цих земель були спроби будівництва осушувальних мереж ще за часів австроугорської влади на Буковині. Перші вишукувальні і меліоративні роботи з осушення перезволожених земель відкритою мережею каналів проводились ще в середині XIX століття. Пізніше, для осушення перезволожених земель почали застосовувати більш прогресивний метод осушення —    гончарний дренаж. Тоді, незначні обсяги робіт з осушення земель гончарним дренажем проводились, виключно, на землях заможних власників. Одними з перших відомих об’єктів, осушених в той період закритим гончарним дренажем були заболочені ділянки в басейні р. Сірет і його притоки р. Міхидра (найбільша річка Багненської долини). На даний час цей «австрійський» дренаж ще діє в селах Сторожинецького, Глибоцького та в деяких селах Вижницького районів.

Особливо інтенсивно проводилася меліорація у радянські часи, що дало змогу залучити у сільськогосподарське використання та перетворити в орні землі, десятки тисяч гектарів перезволожених земель, які раніше не використовувались, або використовувались малоефективно, були зарослі чагарниками і зайняті малопродуктивними пасовищами та сінокосами.

Однак їх меліорація у XIX-XX століттях різко змінила природній стан округи. Залишились лише невеличкі болота у западинах з характерною рослинністю — зокрема з домінуванням осоки трясучковидної. Через зміни режиму зволоження відбуваються сукцесійні зміни в соснових лісах. При збереженні багатьох великих екземплярів сосни звичайної віком понад 100 років і висотою 25-З0 м, відбувається поступова їх зміна на березу повислу. В пониженнях значною є домішка осики й вільхи чорної. В нижніх ярусах переважають ожини сиза й шорстка разом з осокою трясучковидною. Флористичний склад загалом досить бідний.

Михайло Городенко

Share

Прокоментуй!

Випуск №11, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *