Велетень духа і серця

На жаль, у наш час належно не оцінені заслуги Митрополита Шептицького, уся велич цієї історичної постаті. Тому треба розповісти, ким був Митрополит Галицький, якого він роду, що він зробив для української Церкви, які мав заслуги перед українською культурою.

Граф Роман (так звали Митро полита Андрія у світському житті) народився 29 липня 1865 року. За часів старої Польщі побожний рід Шептицьких дав Українській Греко-католицькій Церкві аж чотирьох славних владик та ще кількох Василіанських архімандритів. Саме брати Митрополита, львівські владики Атанасій та Лев будували величний храм св. Юра у місті Львові. Граф Роман Шептицький навчався у гімназії. Отримав університетську юридичну освіту. 1888 року здобув ступінь доктора права.

Боже покликання прокинулося у його душі навесні 1886 року. Молодий граф Роман поїхав до Рима. Оглядав старі храми, музеї, слухав лекції славних теологів, познай омився з різними вченими, достой никами і кардиналами. 9 травня 1886 року був присутній на Службі Божій, котру правив сам Папа, слав ний Лев XIII, а потім був представлений до папського благословення. Після повернення додому молодий граф Роман повідомив ро дичам про свій намір перейти на східний обряд — вступити до Ва силіанського чину та посвятити себе службі народу і церкві своїх предків. Зрозуміло, що вони зажурилися, але дали згоду на вступ у монастир. 28 травня 1988 року родичі відвезли його до монастиря отців Василіан у Добромилі. 1895 року монах Андрій став ігуменом і почав розвивати невсипущу місійну проповідницьку діяльність на Гали чині, а 24 вересня 1899 року Андрій Шептицький став владикою у Ста ніславові. Старше духівництво тоді було переважно москвофільського духу, а на Покутті молоді радикали і соціалісти поширювали без божність. Новому владиці докоряли польським походженням. Та він по бував на всьому Покутті, зустрівся з гуцулами у Верховині, на Буковині. Тоді загал побачив, що з’явився ще один великий владика зі старого славного роду Шептицьких.

Всього півтора року був Андрій Шептицький владикою у Станіславові. Та за той короткий час лишив по собі вдячну пам’ять і тривкі сліди. Розпочав будівництво окремої духовної семінарії, заснував дієцезальну бібліотеку, подарував для неї 4000 книг та зобов’язався давати щороку 1200 крон на її утримання і примноження. Та вже в січні 1901 року Андрея Шептицького покликано на Львівську Митро полію. За довгі роки служіння Митрополит Галицький здобув безмеж ну любов і пошану не лише гали чан, але й усіх свідомих українців різних віросповідань та політичних уподобань у світі. Маючи значне родинне майно та розпоряджаючись як Митрополит Галицький великими доходами з лісів та земельних маєтків, що належали Митрополії, він всі ці доходи використовував на добро і розвиток українського на роду і на славу Божу, на добродійні й культурні діла, на створення релігійних добродійних, просвітниць ких мистецьких установ. Сам жив у митрополичій палаті, як монах-аскет: мала кімната; вовняна чорна ряса монаха-студита, підпоясана звичайним чорним ременем; вервиця за поясом або в руках – ось так жив велетень духа і серця.

Митрополит Андрій був і на вид поважний, величавий. Високий, могутньої статури, з довгою бородою, високим чолом, з проникливими і безмежно добрими синіми очима під густими бровами, приязний та привітний у спілкуванні. На кожного, хто мав честь і щастя його зустрічати, він справляв незабутнє враження.

Щоб духовно об’єднати весь український народ, де б він не жив, Митрополит Шептицький, наче апостол Павло, об’їхав усі землі, де проживали українці: цілу Галичину, Буковину, Закарпаття і Велику Україну, Америку, Німеччину та Англію. А коли не міг їхати до них особисто, то знов, наче невсипущий апостол Павло, писав їм послання та пастирські листи, яких було рівно сто. Вони мають не лише релігійний та моральний зміст, але й суспільний і патріотичний.

Коли в Росії відбулася революція, Митрополит навесні 1917 року поїхав до Києва, де проживала велика громада галичанзасланців.

Об’єднання церков, східної і західної, Митрополит Шептицький бачить, як об’єднання рівного з рівним. Обидві церкви – чи, властиво, обидві частини Христової Церкви – є однаково старовинні і однаково заслужені.

Митрополит найбільший меценат і покровитель української культури: мистецтва, науки та освіти. Він заснував, організував і матеріально забезпечував Український Національний Музей у Львові (1913 р. ). До часу заснування цього музею галицькі українці не мали жодного музею, де була би зібрана і збережена їх стара культура.

Митрополит був великим люби телем, знавцем та опікуном малярства. Сам теж умів малювати, а багатьом українським художникам надавав щиру матеріальну підтримку. У розвитку української школи Митрополит Андрій відзначився створенням Української Дівочої Гімназії сестер Василіянок, котрій подарував величезний будинок – чи не найбільший на той час у Львові. А ще він збудував Бурсу Рідної Школи, дарував приміщення для освітніх закладів міста. Останнім визначним вкладом Митро полита у розвиток науки є заснування та фінансування Української духовної Академії та її наукових богословських видань.

Українська убога шкільна молодь та сироти мали в особі Митрополита люблячого і щедрого тата-добродія. Створення Бурси Рідної Школи у Львові, “Вакаційної оселі” для сотень дітей та пластунів, а пізніше – великого Літнища, тобто приста новища в митрополичих лісах у Кар патах, багатьох сиротинців свідчать про велике, благородне, справді християнське серце Митрополита.

Він заснував і фінансував Україн ську Лічницю, “Порадню матерів”. Хоч їх мета — суто добродійна: са маритянське милосердя до хворих і убогих, які не мали за що лікуватись, однак і вона виконує разом з тим важливу національну роботу. Чи не тому Львів залишається осередком українського національного життя і по сьогоднішній день.

Протягом 35 років Митрополит створив і фінансував багато українізуючих установ у Львові, а саме: 4 церкви, 4 школи, 2 монастирі, 4 бурси, 2 шпиталі, 2 наукові установи. Працювало в них кілька сотень інтелігентних людей: священиків, ченців, черниць, лікарів, служебниць, дяків, учителів, вчених і доглядачів тощо. Це були свідомі українці. Жила та виховувалась у тих бурсах і українська молодь. Ці установи заку повували для своїх потреб все в українських крамницях, давали роботу українським ремісникам, зверталися лише до українських адвокатів, лікарів, інженерів, будівничих – значить, давали прожиток сотням українських родин, чим знову скріплювалось українство у Львові.

Митрополит проявив себе і як український політик. Коли київська митрополія стала знаряддям русифікації України, галицька уніатська митрополія стала осередком української національної ідеї.

У 1906 році галицькі українці боролися за виборчу реформу для парламенту. Митрополит Шептиць кий, займаючи місце в сенаті, очолив делегації українських послів до цісаря у цій справі. Відстоював також відкриття українського університету.

Коли під час Другої світової війни галицькі українці сформували полк Січових стрільців задля боротьби за волю України, саме Митрополит Шептицький освятив їхній прапор.

6 вересня 1914 року він виголосив проповідь, у якій закликав весь український народ Галичини стояти твердо при своїй вірі і народності. За це Москва помстилася йому арештом (18 вересня 1914 р. ) та вивезла Митрополита у Росію, спочатку в Курську, а через два роки – в церковну в’язницю монастиря у Суздалі, пізніше – до Ярославля, де Митрополита застав вибух революції. Влада Керенського – на жадання російських українців – звільнила Митрополита зі заслання і дозволила йому при їхати до Петербурга, пізніше – й до Києва, а потім виїхати за кордон, де його вітала українська колонія. Провівши свою місійну працю, він рушив до Рима, Німеччини, Швейцарії, а потім прибув до Відня.

1918 року, коли Галичина опинилась під польською окупацією, він стає справді в’язнем польських військових властей у святоюрській палаті. Лише влітку 1921 року Митрополит виїжджає до Рима, потім до Парижа, де гаряче відстоює право українців на власну державу. А восени 1921, року Митрополит, при їхав до Америки.

Польща протестувала проти поїздок Митрополита. Він бачив, що не може допомогти справедливій розв’язці галицької проблеми, тому повернувся до Львова, де присвятив усі свої сили скріпленню української Церкви та її впливу на маси, поглибленню християнської релігійності як забрала проти більшовизму та проти матеріалізму, ідейному вихованню та організації молоді взагалі, а, зокрема, сиротинцям і дитячим літнищам, плеканню вищої церковної науки, мирному поширенню Унії на Волині і Поліссі, Національному музеєві, Народній лічниці, українським школам і кооперативам.

Однією з останніх справ Кир Андрія є заснування у митрополи чих карпатських лісах “заповідників”, які зберегли багатства флори і фауни, яким загрожувало знищення.

Патріотизм і націоналізм Митро полита – це результат філософії християнського чину. Оцей патріотизм – творчий, будуючий, позитивний та чоловіколюбивий. Нема у ньому нічого ненависного, нелюдя ного чи негативного. Для справи свого народу він повний пожертвування аж до цілковитого самовідречення, бо добрий пастир покладе душу за стадо своє.

У часі Другої Світової війни (1939-1941) прийшла в Галичину совєтська армія, а з нею — політична неволя та релігійне переслідування.

Українська Католицька Церква стала матеріально пограбованою, але духовно загартованою, міцною.

Митрополит Андрій Шептицький протестував проти німецького насильства над українцями і єврея ми: боронив покривджених; духовно опікувався тими, хто їхав по волі чи по неволі на працю до Німеччини, поставляв капеланів для дивізії “Галичина”.

Хресний шлях і Воскресіння УГК Церкви Митрополит Андрій пророкував останніми словами перед своєю смертю (1 листопада 1944 р. 13. 30 пол. ): “Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але ви держіться, не відступай те від віри, від Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величніша від давньої та буде обнімати цілий наш нарід. Україна увільницька від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу: тільки треба молитися, щоб Господь Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим гідним, замученим народом, який стільки витерпів, і щоб ця опіка три вала вічно. Прощаюся з вами. Будь те стійкі і сильні у вірі, витривалості й ревні в служінні Господу Богу! І більше мого голосу не почує те – аж на страшному суді!”.

Підготувала Л. ЛУКАНЮК.
Використано літературу: “Митрополит Андрій Шептицький” Лонгина Цегельського; “Злочин” Петра Кардаша

Share

Прокоментуй!

Випуск №2, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *