Петро ШЕКЕРИК-ДОНИКІВ «На дні озера» (Гуцульським діялєктом)

(Закінчення. Початок у числі № 1)

ІІІ

Темнота вже гет пропадала, кочьиючіси що раз то далі туда гет на схьиток1 сонцє, тїкала шо мога прудче, чьорним, чьорним валом, не ма ла навіть сили обіздріти си на задусть, видкив за нев си гнала єстота, світло днини. Годї розка зати, шьо за краса стоєла передь сходом сонечка єсного. Все си блишьело срібними леліточками2 так єсно, що аж годї си було на світ дивити.

Всї кьичири і долини, що то си пишнили гордо одни перед другими привитати єсний схід сонця, украшені типер були то білими-білими єк ботеї3 білих овец на полонині полєнками та ріжьями, то знов чьорно-глубими борами-сиглами смеречіни, а де-ни-де й жовтєвими отєк уже з старости буковинами. Лиш стий та диш. Очі ни за жмуриш, в одно си дивє, серце ни втихомириш, вискакує з грудий. Там кьичірка зверхьи біла-білїсїнька, а май трошкьи низше вже упишнена зеленими купками лїсів.

А тут таки перед тобов, пид самими ногами, пропастьдебря, извир, глипни лиш на задусть, а тут файна-файна улога4, рівна єк стив. На боцї гадинов супетци невеличька річька з своїми малими поточінками. Понадь річку видко то луги, то скали то горбкьи, а все то писане єк писанка ота нашьа люба гуцулска усєкіми чічьками.

Дес-ни-дес видко по маленькій хатчінї, шо отєк з страху передь буйним вітром чорногирским си ховає в зашепетинах, — то знов по великий, моц забудованій хатї.

На царинках5 видко сїна отєк кукли собі гордо стоє. А на тим усим лелїют сріблом шьірим блишьучі лелїткй, отєк нїби слези радости до єсного сонечка, шо вирвало їх з темноти ночі, а привело на світло днини.

Андрійчик стоєв з чьетверма кіньми на Магурі6, тай ни миг си на то все надивити, на тот чюднйй схід сонця в погидну днинку в наших любих кьичірах в зимі. Єк ужье си викотило зза волоских7 кьичір велике, ясне, веселе сонечько, освітило ті плачьучі радостев до світла наші гуцулскі кьичирі-гори, здоймив Андрійчик шьипку з голови, впав на колїна, обернувси лицем до сонечька, тай зачьив си молити:

– Декую тобі, сєте, велике, запашне Сонечко, шо єс позволило менї диждати тьи сегодни уздрі ти. Поможи ми мирно си вернути з Загиря и знов тє уздріти з оцего місця, таким файним ни смут ним, єк єс си показало сегодни веселим. Май гад ку на моє ґаздивство, мою жьинку тай дїточки. Сокоти мине мирно в сій дорозі…

Натїгнув шьипку на ґолов, став з земні, сів на коня, закурив люльку тай пишов8 далі в далеку дорогу, задуманий, а великі слези кочьили си єк горох з їго лиця. Не схьилив голов, зачьипив шьипков фою, навислов молоденьков зимов, єка посипаласи на него, отєк з мучіника9 мука в млині, тай обсипала їго цілого, аж си здригнув, тай си видразу прошумав. 10

— Ігі, єк ми єкос банно за тими хлопчіками тай за жінков, отєк би я їх ніколи ни мав видїти… заговорив Андрійчик сам до себе, єк вийшов на Кринту11. Але шос треба собі гадати, аби дорога си ни втьимйила. Дорога! делека тай тьижка перед обнов.12 Сонечко футко шнирувало13, минало одну кьичеру за другов, отєк рехувало їх. Вже було й спулудне, а на дворі нїде анї хмаринки ни видко.

— Ото мороз буде, ий-га! Птаха ме падати, а ми де саракі будїм ночьювати? — говорив до коний Андрійчик, позераючі на задусть, то знов попліскував вороного пид собов.

— Пишовсми давідь так досвіта, шьо шье спали хлопчьіки. Поцулував їх, слизьми сми своїми вмив, з жинков роздєкував си, я й вна заплака ла, тай пишов. Декую днинцї великій, я вже пид Марічьистков. 14 Але докив вийду на полонини, тай буде вечір. Посєде нічь. Чьий може шье вглюзаю15 поза Данциж16, тай дес туда буду но чьювати в порожній стаї. 17 Гадка за гадков шибалиси Андрійчикови. Вин то злізав, йшов ногами, то знов сїдав на ко ня. Курив люльку, обтрєсав фою з гаджюджок18 тай радував си тим, єк мала дитина. Та однако би був ни пригнав нїчьим так вид себе втьиму19, єк свойов любов флоєрков, в єку — сидечі на кони, шо чьисок йграв шо аж си радував гисть у дорозі, звір в лїсї, рибка у воді20; то знов спі вав усєкі співанки, єкі лиш знав. А знав їх ду же богато.

Отак помали, ступінь за ступнем минав полонину за полонинов і саме єк си ело ро бити сонечко понад сєток21, уже був в Данциши, верс22, одзера. Одзеро вимерзло23, було так єк на долони ривно. Нихто би ни казав, шо то ни якес поле ривне, ривнеривненьке, отєк укопане.

— Аді, єк тут файно, ривно, єк би це такьи полєнка диправди була, то отут би май файне місце на стаю, гадав собі Андрійчик, проходїчі попри одзеро. Минув одзеро, вийшов уже гет на полони ну, аж нараз уздрів на плаю велику громаду людий. Шо то за люде — ни мих и сам пизнати. Ци би то єкі йшли з Загиря, ци видкив. Став, довго стоєв, й дивив си, ци би ни пизнав, шо то за одни. Та однако ни миг.

Хотїв Андрійчик за вернути дес у бік з дороги, аби шье еке лихо ни попацити24 з тими низнакомими середь поло нини — та вже ни було коли. Тоти люде зачьили ид нему бічі кричьучі. Єк си зближили, пи знав Андрійчик видразу, шо це ни наші люде. Очи в них скісні, волося на бороді майже ни бу ло, шьипки на голові такі, єк остро завершені сїна. Видразу Андрійчик здогадавси, шо це Татаре, за єкі їму розказували люде нираз тай ни двічі за Горов тай на волоскім боцї25.

Ий-га! ці певне йдут наші гори воювати! Оттепер знишшют нас на віки! Озмут моїх леґіників всїх трьох, тай жьиночку мою озмут. Коби хоть всїх в купі! Але відий Бих знає. Займут світами, царами. Мет то бидувати — и маєтчік знишшют. Ці відий певно дурбасні26 заблукалиси, ек чьисом єрчє27 заморене в сиглї вид овец. Тай мут відий мине силувати, абих їх вивів на добру дорогу тай извів на Жєбьи. А шо то буде си робити на Жєбю, єк би вни прийшли, то страх! Нираз я чув за їх роботу. Вибют, винишшют усе. Тай відий и минї ни буде з медом, лиш так, єк мусї в окропі! Шоби я їден загиб, то дурниця. Бо то й я загину, моя чьиляда, тай всї Гуцули в отих кьичірах.

Кобих миг єкос ра ду дати з ними сам, отоби дуже добре. Такі варили си гадки, гадкьи тьижкі, чьорні, єк ни раз чьорна хмара з тучьев насувает си на нашьі кьичирі, давили так їго серце, шо ни миг навіть дихати. Та єк були коло него Татаре вже близенько, єк уже видїв вин, шо їм в руках, упало їму на гадку одзеро замерзле пид Данцижом — і легонько їму стало на серци, аж си засмієв сам из собов.

— Тепер я вам у руках, але зараз будете и ви менї у руках!—погадав собі Андрійчик, єк Татаре обскочіли їго і їго коникьі з усих бокив, тай ймили в рукьи. Поприходили всї Татаре до купи. Поприго нили з собов жьинкьи Волошкьй та усєкі забори, шо забрали за Горов. Андрійчик був веселий, отєк на весїлю. Татаре казали їму, аби їх привів на Жєбє на самий Сьитий Вечір, бо уни мают досвита на Риздво вже бути гет укутані28 в Же бю та йти на Кути.

— Добре, я вас докладно приведу, шьо шье до Риздва будете укутані, — сказав Андрійчик Татарам, хьитро усміхаючіс.

IV

На ривним, ривненькім поли Татари си розкошекали29 в Данциши. Андрійчик завів їх на ривну полєночку, прикриту зимов й казав: — Отут ви тай я будем ночьювати, а витак я вас поведу на саме Жєбє.

Татаре слухали Андрійчика за кожде, бо вин си їм страшно пиддав. Андрійчик єк видїв, шо Татари їго дуже слухают, був шье раднїйший, бо видїв, шо їго гадка ни була пуста. Гонорно поводив си, єк нираз лиш мандатор миже пушкарями30; тай все давав наказ за наказом, шо Татаре дуже докладно ро били.

Сказав Андрійчнк до Татар: — Гий, мої пишні побратими, ви шье відий ни ночьували на Чорногорах. А тут то ни будь де ничьлїх! Єк мороз укреше, то аж си вам око залупи, а прьітелик-витрик єк потєгне, — тай то ни ваш, дес туда, бида знаїт, де, єкіс мізер ний, — али наш, полоницкій, богацкій, то скорчітеси єк квачі, тай замерзнете єк… . А мо же шье ек добре захарчіте, то й малі31 си присунут та єкимос ис вас спогане соби зуби. Отимунь, аби нам ни було страху, набурьте32 искрізь навкола цеї ріжі ривної аж по горьбочьки моцні ватри, и то так одна коло одної, аби й ногов ни було де переступити. А тут є с чього, ген куда, ади, єкіх штубив33 та сухарив. 34 Лиш гайда до роботи, тай я вам поможу.

Татарва за невеликій чєс набурила великі ватри наокола одзера так шо ніхто би си був ид ним анї вид них ни дистав поза ватри. Тай шье кождий Тарарин наклав ватру коло свої буди, так шо на цілим тім одзері горіли ватри.

Андрійчик здоймив шьипку з голови, стоєчи, миже Татарами в самий середині, поклонивси низко до самої землі сонцеви засєчьуючому, заплакав й шье раз помоливси тихонько до Сонця. Дьикую тобі, сьите, велике, шо єс дотепер мнє сокотило. Далосми добру гадку, шо зглажу цу нехарь35 зи світа. Май в опіцї мої дїточки, жиночку тай всїх Гуцулів й ототи любі гори-кьичіри, шо єс так файно їх освітило. Бо нї ций нехари, анї минї вже бирше ни видїти тебе великого, єсного, світлого Сонечка. Та шо я один зги ну, то ни виликий страх; али сотки других Ру синів будут жити собі добре.

Будь здорово! — бо минї вже короткий чьис… Поклав шьипку на голову, взєв свою флоєру в руки та єк зачьив играти, то аж серце си кроїло з жєлю. Сонечко си аж зачьервонїло. Татаре всї си позбігали тай довго, довго слухали їго дивної йгри. Сонечко прудко си сховало, шоби ни видїти смерти свого любого Гуцула, що си ним тїшив з маленьких рокив, а вно нираз любило си36 своєми сиявами37 в їго буйним волосю.

Андрійчик так йграв у фльоєру, шо шье відий з роду так ни йграв. Вин наумисне так ро бив, аби загутати диких Татар, аби си вни ни вдивили, шо то вни ни на ривній полєні, лише на замерзлим одзері в Данциші. Нагадував собі Андрійчик тоти игри, шо то нираз виигрував їх тужно-тужно, то знов весело-шьіро38 з одної кьичирочкі на другу, на єкій си діла їго тогди наповіжена39, а теперішна жінка Катерина.

Не то, шо дикі Татаре сторопіли, слу хаючи тої йгри, але й вовчья в плаях, на поло нинах, в лїсах завивала гуртом тужносмутно, єк то хіба нираз лиш оти трембіти за мерцем, шо аж мороз йшов по тїлї, а волосє дуба ставало на голові. Йшли голоса попид небеса,40 горами, лїсами. Татаре так си загутали, шо забули за все, навіть і за спанє. Єка радисть, веселисть висту пила на лици Андрійчика, єк вин уздрів, що Та таре си загутали коло него!

Нараз потемніло, бо ватри потали у спид. Татаре перепудили си, шо то си стало, зачьили бічі гуртами то в оден, то в другий бік, але нараз лїд зачьив си на одзері ломити, а Татаре па дали у воду. Не знали, шо си з ними роби. Одни кричьили, другі лиш повитрішьували очі, єк варінникьи, а ирти пороззівєли, єк чьилюсти в пе чах. Тай потавали на дно одзера. Ловили си за криги леду, але одни одних постєгали, то стручьували, кождий хотєчі себе вратувати. Тай всї си витопили. В водї обмерзали, руки заклекали, и гляба41 було вилізати. Лише шо раз то гирше потавали. 42 Лиш Андрійчик шьи си був крішечку задержьив на одний кризі. Вин ни кричьив, ни плакав, нїкуда ни рвав си, був рад, шо ни гине марно, бо всокотив сотки людий вид смерти. Лиш дивив си гордо на Татар. Однако й їго струтив один Татарин у воду, єкій хотїв си вретувати на тий кризі, але оба з Андрійчиком разом так єк и всї другі Татаре закьипіли на дно безденного одзера.

Жабє, в грудни 1912


  1. На захід
  2. Як мороз тисне, такі зирнички на снїгу
  3. Гурма овець
  4. Цариночка
  5. Де косять траву
  6. Гора у Жабю
  7. З Буковини
  8. Їхав
  9. Жолобок
  10. Прокинув
  11. Гора в Жабю-Ільцї
  12. Передімною
  13. Ішло
  14. Полонина в Чорногорі
  15. Вспію
  16. Гора у Чорногорі
  17. Колиба на худобу
  18. Смерека
  19. Скуку
  20. Слова взяті з колядок
  21. Захід
  22. Верх над
  23. Замерзло
  24. Зачепити
  25. На Буковині
  26. Дурні
  27. Ягня
  28. Упоратися
  29. Розложилися
  30. Гайдуки
  31. Вовки
  32. Накладїть
  33. Пнї старі
  34. Сухі вітрозломи
  35. Погань
  36. Любувало ся
  37. Промінями
  38. Щиро
  39. Наречена
  40. Словами давної колядки
  41. Годі
  42. Запада у спід
Share

Прокоментуй!

Випуск №2, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *