Петро ШЕКЕРИК-ДОНИКІВ «Перший гуцулский театер опередь світовов войнов»

(уривок из споминів)

По моїм повороті из войска, веснов 1910 року, заложено в Красноїли при гімнастичьно-пожарничім товаристві “Січ” аматорский кружок, шо поставив був собі за ціль започєткувати на Гуцулшіні аматорскі-театральні вистави.

Цілий клопіт був у тим, шо мижи нами ни було нікого, шоби си був розумів на рижисерії й мїг був навчіти нас играти представленя, бо до цего чєсу у нас ніхьто ни займавси театраль ним житєм. А старші Гуцули ставилиси до театру ворожо й насмішливо, мішєючі театер з магічьними штуками, шо то ниоден Гуцул їх видів, служічі при австрійским войску. Але нашя молодчя верства ни турала на тото, шо говорєт про театер старики, тай шо шє мут далі говорити – узєласи из запалом за нове діло.

Я познакомив з членами нашего кружка, письменника Гната Хоткевича, шо від 1906 року кожде літо перебував у Криворівни, ниделеко Красноїлі. Він дуже любив й високо цінив Гуцулшіну, від самого почєтку свого прибутя до Галичини, по російско-українській революції, шукаючі захєсту в Галичині перед царскими переслідуваннями, єк революціонер. Він поставивси дуже серійозно до нашеї думки, шо до організації гуцулского театру. Сам нам зголосив шо будет нас учіти грати представленя. Порадив нам всамперед вивчітиси представленя “Верховинці”, драми з гуцулского житя, написаної полским письменником Корженьовским. Ця йиго думка дуже нас заохотила, бо особа Ангося Ревізорчюка, героя драми “Верховинці”, походила єк раз з Красноїлі, де про него у тот чєс старі Гуцули розказували богато усєких: оповидань и пригод.

Уложив Хоткевич в наш кружок цілу свою душу. Докладно учів нас того представленя, бо в него від самого почєтку, зродила си думка в голові створити з цего гуртка аматорів “Гуцулский Театер”, з иким міг би він об’їхати цілу Галичину, а єк би добре пішло, то и инчі австрійскі краї. Він ни таївси з думками, що мрієт навіть колис з цим театром виїхати за Збручь на Велику Україну до Росії, – єк там поправєтци відносини. В першій половині копня ми дали перше представленнє “Верховинців” у сали “Січьового Дому” в Красноїли, а властиво, це була першя проба нашего виступу передь бірше людий на сцені. Велика саля Січьового Дому була битком набита, бо всі були цікаві, шо то за чюдо ми си так довго учіли грати. Ми грали добре, бо усім си удало. Гуцули зрозуміли усе, бо це ми показали їм на сцені житє їх предків.

Насмішки над нами серед Гуцулів у нашій околици утихли. Навіть ниодни Гуцули зачєли нас фалити, а серед молодшеї верстви Гуцулів зачєло бути бірше прихєльників театру. Ми перший лід проломили. Це нам додало відваги и заохоти. Дня 28. VIII 1910 року ми вїдойграли “Верховинці” в сали Чьорногірского Двірка в Жєбю – Слупейці. Саля була виповнена гостями по береги. Уся жєбівска інтелі генція, єк українска, так полска узєла участь у цим представленю. Повно було Гуцулів и жидів на цим представленню. Наші висту пи публика опліскувала гучьно. По представленю Хоткевич був дуже задоволений и радий, шо ми си ни дали висмієти и показали усім, шо и Гуцул потрафит играти на сцені так, єк и кождий инчий европейчик. И нас то тішило, шо ми відразу здобули похвалу для нашего аматорского гуртка. По цій виставі у Жєбю, ми зробили своє засіданє и охреcтили свій аматорский кружок “Гуцулским Театром”, тай постано вили їхати з ним у світ.

Біда була тілько з нашев старинев, бо ни усі си годили на тото, шоби їх дітва пустопаш мандрувала по світі, єк мандровні цигани, Але свої перші виступи ми робили помалу и осторожно, шоби нашу стариню призвичєїти до того, шо ми таки мусимо їхати у світ из своїм театром. Трете представленє ми відойграли у Довгополи на Буковині, а четверте в Путилівским Сторонци, рідним селі Гуцула пись менника Юрія Федьковича.

Через осінь и зиму того року наш театер зорганізувавси цілком добре до подорожи по Галичєні и Буковині. З придбаних гроший представленями в нашій околици закуплено театральну гардеробу и полотно на куртини. Хоткевич сам як малєрь, нама лював до нашего театру куртини. На почєтку марта 1911 року Гуцулский Театер поїхав у першу свою подорож по світі. Нас двох грало героя драми “Верховинці” Антося Ревізорчука я и Михайло Сінєтович з Красноїлі, бо мій дєдя з почєтку, нізашо у світі ни погожувавси на то, шоби я з театром їхав у світ.

Мене це боліло, але ради на то ни було, бо я жив тогди при дєдеви и мусів йиго послухати. Однако мислив я вирватиси до цего театру від дєді хоть на короткий чєс, и так си пізнішше то стало. З театром виїхали: Осип Гулейчук, кушнір з Красноїлі, мій великий тогди побратим, и оден з головних організаторів цего театру, йиго сестра Анна Гулейчук, Михайло Сінєтович, Михайло Бровчук, Михайло Маротчєк, Василь Крамарук Васиндьо з Красноїлі, Ізан Стусєк, Дмитро Бегединюк з Перехрестного. Михайло Танасійчук и Иван Ґенсєцкій-Ревій та Федор Маротчєк-Бичуків з Голов, Иван Ґелетюк, Семен и Иван Мінайлюки з Жєбя, Анна Жєкалєк з Красноїлі и Доня Ясельска Менничюк з Єсенова Горішного. Перше представленє ми назначіли грати в повітовим місточьку Косові. До Косова приїхав Гнат Хоткевич зі Львова, шо був туди виїхав поробити приготовання для виїзду Гуцулского Театру по Галичині. Хоткевич привіз из собов до Косова режісера до Гуцулского Театру, Олексу Ремеза, артиста царского Театру з Петрограду, шо по революції також утік з Росії до Галичєни.

Ремез був родом з України и почював себе, так єк и Хоткевич Українцем. По представленю у Косові, зроблено засіданє цілого Гуцулского Театру и там уложено цілий плян представлень. Хоткевич вернув назад до Львова, а Ремез поїхав з театром. Уся почта з дому від родини членів театру мала йти на адресу Гнат Хотке вич, Львів, вулиця Дверницкого, а він вїсїв зобовєзавси її поси лати в ти місцевости де буде грати театер. Хоткевича вибрано головним директором того театру и він зобовєзавси вести підго товку дальших представлень по Галичині зі Львова и кирувати цілим театром. Скарбником театру вибрано Осипа Гулейчука. Угожено усім платити з каси по 2 корони австр. денно и ціле удержанє для членів театру.

Решту доходу, икий си лишит, мав пе рейти на запасний фонд театру. З Косова поїхав театер до Надвірної, Отинії, Калушя, Рожнітова, Долини і Болехова. Дня 14 марта вже були в Стрию и там приїхав Хоткевич. У Стрию Михайло Сінєтович виповів бути дальше в театрі, бо на 1. IV. мав си ставити до войска на вправи и тимунь постановили зтєгнути мене до театру, бо ни бу ло ким заступити головної ролі Антося. Дня 15 ІІІ. зі Сколього написав до мене про це лист О. Гулейчук и Танасійчук Михайло, просічі мене, шоби я за всєку ціну вирвавси з дому від дєді до них, бо инакше розлетитци театер, а це би була велика шкода, бо театер маєт дуже добре поводженє и приносит. славу и розголос Гуцулшіні. Дня 17. III. виписав до мене картку зі Львова Гнат Хоткевич: “Петрику, Петрику – то шкода щосьте не поїхали з усіма з дому. Подорож виходит дуже цікава.

Отже писав я до п. Гарматія, аби він походив коло дєді, тай аби дедя пустив. Тоді бе ріть ноги на плечя, та їдьте впрост до мене, а відси я вас по правлю і подогоните гурт дес в однім з міст, може в Кракові. Доконче би треба. А то Сінятович має від’їхати до войска, шкода би було когось инчого на Антося вчити, коли він у вас так до бре виходить. А будете їхати не забудьте взяти флоєру. // Г. Хот кевич, Львів, Дверницкого, 32. Театер зі Сколього поїхав до Синевідска, Старого Самбора, Добромиля та Сяноку – на Краків, а я виїхав 21 марта 1911 року з дому до Вижниці, шоби сісти у Вижници на колію и по їхати навздогін за театром – радий, шо си икос вимантив від дєді з дому у світ. На дворі була файна погода. Дня 22. ІІІ. сів я на желізницу у Вижници. До Неполоківців їхав я разом з одним Гуцулом з Ріжна.

В Неполоківцях сів зо мнов икийс академик, жид. Зче пив зо мнов політику над ношенєм січових лент, але я йиго у розмові побив так, шо нарешті він погодивси з мойов думков. В дорозі до Львова, стрінувси я из селянами москальофілами зі сокалшіни. Ми сильно сварилиси над москальофільством. Уни були у своїх переконанях дуже заїлі и уперті. У Львові зайшов я до Хоткевичя. Він дуже мині си врадувавси шіро мене витав. Вітак я зайшов до редакції “Громадського голосу” – органу У. Р. П. Там познакомивси я з братами Др Ростиславом и Богданом Заклинськими, великими приятелями Гуцулів.

На вулици Коперника зистрітив я посла Др Кирила Трильовського. Він запросив мене до “Народної Гостинниці”. Я там в товаристві Др Старосольского, Деметчука, соціяліста жида Герера и одного представника Сільского Господаря — зїв вечєрю, а пізнійше пішов на нічліг до українського етнографа, Володимира Гнатюка, икому я передав свої етнографічні матеріяли зібрані мною на Гуцулшіні для Н. Тов. ім. Шевченка у Львові. На вулицях Львова зистрітив мене один малєрь Поляк. Він ни міг си налюбувати красотов гуцулскої убирі. Приобицєв си доконче приїхати на Гуцулшіну, шоби на місци запизнатиси з її красотов. Того вечєра Хоткевич дуже богато говорив зо мнов про Гуцульшіну и сказав мині, шо в цим зродиласи гадка написати кілька штук з гуцулского житя а саме: “Гуцулский Рік”, “Непросте” и “Довбушя”.

Він казав, шо маючі драму “Верховинців” и ці три йиго театральні речі, можнаби поставити Гуцулский Театер добре на ноги, бо тогди би си виплатило играти по краю, даючі по штири гуцулскі виставі у кождім місті. Я обговорював з ним етнографічний матеріял до цих штук и горєчьо поперав йиго думку. Таксамо того вечєра він чітав мині в рукописи своє оповіданнє з гуцулского житя “Камінна Душя”, в єке умістив богато матеріялу з моїх записів про гуцулских опришків, друкованих у етнографічьним збірнику Н. Т. ім Шевченка у Львові. Я попра влєв йиму тогди гуцулский говір у йиго рукописи “Камінна Душя”. Дня 23 марта 1911 року о год. 9-10 мінут рано, поїхав я з Львова у дальшу погоню за Гуцулским Театром. Їхав я колійов через Ставчани, Городок, Любінь Великий.

Мене нудила дорога, бо ни видко було наших любих гїр. Ревцями лежєла вода. Місцями земня дуже худа. Люди дуже бідно убрані, у полотнєнках. Желізниця борзо минала переліски, бере зини та зруби старих лісів. Сопіла, єк дихавичьна кобила, та пофоскувала, єк змия искрами, та чьорним, вонєчєм димом. Місцями поля були укриті веснєними болотами. Серед піль видко сумні, маленькі хатки, ни такі розкішні та роздуті, єк наші гуцулскі хати з ґраждами, шо весело усміхаютци розсипані скрізь по кичєрах. єк зерниці есної ночі по небі. Села скрізь густо стиснені. Майже хата коло хати, ни так, єк у нас, шо є коли ити до сусіда. Місцями видко села, шо хати ни лишень покриті соломов, але є по криті и черленов черепицев. Видко було богато переораного поля. Деикі околиці були навіть дуже файні.

Подогонив я Гуцулский Театер у Саноку саме у тот чєс, єк хотів сідати до потєгу, бо саноцкий староста заборонив играти Гуцулскому Театрови у Саноку. Це був одинокий випадок, шо староство заборонило грати Верховинці нашему театрови. Серед богатьох місцевих Поляків викликала ця поведінка саноцкого ста рости велике огірченє и обуренє на старосту, шо він заборонив нам грати штуку написану полским письменником из нашего житя. Богато Поляків вирєжєло наш театер на стацію перепрошуючі наших аматорів за ниправне поведення старости. Єк узріли мене наші, шо я висідаю з потєгу, то усі гуртом побігли д’мині и радісно мене повитали, здоймаючі аж на руки. Ми сіли до потєгу и поїхали просто до Кракова, ни задержуючіси вже нігде по дорозі.

У Кракові на двірци, повитав нас гімназіяльний професор, український поет и письменник Богдан Лепкий, та пан Голубінка з гуртком української інтеліґенції, шо у тот чєс перебувала у Кракові. На дворі була гарна погода. Нас запровадили на кватирю до товариства читальня “Просвіта” у Кракові, де ми мешкали цілий чєс нашего побуту у Кра кові. Ми там иззіли спільно обід из професором Лепким, икий то обід він нам поставив своїм коштом.

Він нами цілий чєс дуже сердечьно опікувавси и в усим нам допомагав чім лиш міг. В тій самій каменици, о один поверх вище, був якийс інститут учениць. Уни майже ни давали нам спокою, викрикуючі до нас – “Пєнкне ґуралє”. Ми їм поєснили, шо ми є Гуцули, а не Ґуралі. Уни нами захоплені були. До вечєра, того самого дня, ми зробили межи нами а ними почту нитками и вели оживлену ко респонденцію. Ті учениці перші у Кракові нам признали, шо наші строїубиря гарнішшя є від гуральскої. Ми грали у сали на вулици свєтого Яна.

У Кракові ми дали чьотири виставі раз пораз и завжде мали повно публики. Фінансово нас Краків дуже пїдреперував. В день ми робили проходи по місті, обзераючі місто и йиго старинні памнєтки. Своїми строями ми викликували велике зацікавлення. Краківскі Поляки дуже ґречьно и чємно до нас відносилиси, без найменчеї нинависти. Балакали з нами и цікавилиси Гуцулшінов.

Ми звиділи Вавель и каплицю на ним, Фльоріянску браму, Маріяцкий костел, Суконниці и инчі місця гідні звидження, історичних полских памнєток у Кракові. Нами дуже була заінте ресуваласи полска краківска преса “Вядомосці Ілюстроване”, “Дзєннік Ілюстровани”, “Нова Реформа” и инчі. “Вядомосці Ілюстроване” помістили були знимку нашего цілого театру. Цілі шпальти у полскій пресі були переповнені ре цензіями дуже похвальними для нас. Ми си цим радували, бо здобули славу и розголос нашій Гуцулшіні, а це для нас було дорошше від усего. Нас так розреклямувала полска преса у Кракові, шо ми єк поїхали з Кракова знов на схід, то ни треба було навіть нам афішів розвішувати по містах, доста було єк ми си перейшли по місті. Нас усі лиш питали “панове врацацє з Кракова?” — и уже було доста в нас на представленю полскої публики.

По Кракові ми грали у Бохни, в сали “Сокола”. Ми випро дали усі місця, однако публика йшла на салю далі, так шо ледви ми сперли. Грали там два рази, шоби заспокоїти цікавість пу блики. Гості приносили из собов у оригіналі “Карпатци Ґуралі” Верховинці и читали собі підчєс представленя, шоби нас зрозуміти.

На сцені у Бохни зайшов був для нас дуже нимилий и ни сподіваний випадок, але вїн закінчєвси так, через нашу зручність, що ни то устид, але ишє бїршу славу приніс нам. Було то так: редактор “Вядомостий Ілюстрованих” у Кракові, подарував на памнєтку одному з наших аматорів, шо грав опришка скрипку. У Бохни на сцені, він грав при ватрі опришка. Мижи опришками зчєпиласи бійка. Він верг скрипку під смерічку на сцені, тай пустивси розривати ту бійку, а другий аматор, шо грав також опришка, и біг таксамо розривати тоту штучьну бійку, ни зоздрів ту скрипку на сцені тай її настолочів ногов. Скрипка лиш хрупла. А тот аматор, єк узрів, шо тот другий розтолочів йиго скрипку, то таки си ни зкимив, тай зачєв таки правдиву бійку из тим на сцені. Ледви ми їх розірвали тай утихомирили.

А публика била, тай била нам оплесками, думаючі, шо то наші артисти потрафили так славно вивести бійку на сцені, наслідуючі бійку а ни знали, шо то таки направду була зайшла правдива бійка. По тій виставі кореспондент “Нової Реформи” з Бохні писав у своїй критиці про наш театер, шо тілько Гуцули потрафєт так вірно й добре відограти драму Корженьовского, а бірше ніхьто, бо тілько у нас виходить бійка мижи опришками на сцені, єк правдива бійка, а ни єк удавана бійка, а це потрафєт виконати и представити лише так хіба Гуцули – сини гір.

Свойов дорогов, шо ми си нікому тогди ни фалили, шо то таки була правдива бійка, а казали, шо ми лиш так завзєто її граємо. Дня 29. ІІІ. 1911 р. ми загостили грати до Ясла і просили винаймити нам салі Сокола. Але презесом Сокола полского в Яслі був тогди п. Барановский, полский націонал демократ и нізашо у світі ни хотів він нам винаймити салі Сокола. У Яслі було дуже мало Українців, так, шо у инчій сали грати представленє, ни рехуючі на полску публику, нам си ни виплачювало.

Ми збералиси таки того самого вечєра виїхати из Ясла, але ни виїхали, бо до нас прийшла делеґація полских сту дентів и полских робітників соціял-демократів и просили нас, шоби ми грали представлення у сали “Робітничього Дому” на “Американце”. Ми зразу ни хотіли погодитиси, бо боєлиси, шо так далеко за місто мало хьто підет из гостий и ми будим мати страту. Ці обі делегації заручіли нам за дохід й ми шє таки того самого дня дали представленнє “на Американце”.

Студенти и полскі робітники, шоби укорити презесови Сокола п. Барановскому, и дати нам довід, шо то ни з їх вини нам ни дали салі Сокола, так си постарали, шо робітничя саля на “Американце” не могла аж гостий помістити и богато з них, ни можучі вміститиси на сали, мусіли вернутиси домів. На другий вечєр ми дали знов Верховинців у місті, в жидівскій сали “Яд Харузім”, але почерез то, шо то була жидівска саля, то полскої публики вже було менче, а жидівска публика слабше дописала. На обох цих представленях публика була дуже захоплена нашев игров. У Яслі нами опікувавси радник суду Українец Маритчак. Ми були одного дня в него на підвечєрку. Мижи ним и нами ишла дуже оживлена балачька про Гуцулшіну. Ми оглєдали місто Ясло. Уно вдарєло у вочі свойов великов чістотов. Місто гарне. Жиди мали свою осібну дільницу. У жидівскій дільници було вже нихарно.

Ми виділи, шо в Яслі жиди мали великий респект перед мазурами. Дівчєта навіть з потєгу викрикували насмішливо за жидами “пускай пса нєх везмє зіда”. Дня 1. IV. ми приїхали до Нового Санчя. На двірци повитав нас гурток Українців на чьолі з послом Яворским. Це повитанє нас дуже мило вразило и зробило на нас добре вражінє, Ми кватирували в Новим Санчи в сали читальні “Просьвіта”, шо містиласи в “Домі Рускої Бурси”. Я, Доня Ясельска, Михайло Бровчюк и Василина Жєкалєк пишли ми всі чєтверо на місто.

То була субота. Ми ішли містом, рух, гамир, житє. Нараз ми зайшли на жидівску дільницу. На жидівским ринку було порожно єкби усі жиди вимерли. Ми вже хо тіли вертатиси назад у місто, але нараз ми увиділи ботей пейсатих жиденєт, шо з великим криком летіли, в нашу сторону. Ми чєсок застоїли на місци, шоби видіти, куда уни летєт. А уни летіли просто до нас. Єк надбігли д’нам, то завели такий рейвах, шо ми вуха ни могли заткати, так галасували, дивєчіси на нас. Ми подалиси назад у місто, а жидєнєта ревахуючі собі йшли за нами. Поліція замкла перед нами вулицу и завернула нас назад на жидівский ринок, бо ни хотіла мати из жиденєти кутуренцію. Ни було ради. Ми си мусіли сами від них боронити. На чєс ми си порадили, шо нам з тов нехарев дієти. Ми побігли у икус вуску, темну вуличьку. Жидєнєта сунулиси за нами. Ми два з Бровчюком стали у дверех икогос дому, а дівчєта бігли далі вулицев. Жидюки нас ни зовиділи, пробігли за дівчети, а єк уни нас минули, то ми оба тогди хапнули свої бартки у руки, тай гайда за жидюками из заду. Трохє ми їх там зкропили топорєшєтами, тай то помогло.

Жидюки від нас, єк від медведів утікали, пишючі ни своїми голосами, помацуючіси за боки. Єк розбіглиси жидючьки, а ми тогди и собі до втеки на кватирю. Від того чєсу уже нас ни кортіло йти на жидівску вулицу, дивитиси на жидівскі коршьми. З нового Санчя ми поїхали на Львів. Чім заходили ми на схід, тим бірше ми тратили. До самого Львова ми доложили двіста корон. Грали ми в Сокали, Рускій Раві, в Мостисках у Жовкві, а оперед Великодних свєт заїхали до Бережан.

Дня 16. IV. 1911 року ми дали виставу у Бережанах и там постановили розїхатиси на Великодні свєта до дому, бо великодного тижня було заборонено грати представленя. а перебути свєта туда, далеко від дому, ми ни мали вже з чім, бо цілковито у східній Галичєні ми збанкретували, и то, шо було заощаджено з Кракова, то все розійшлоси так, шо ми вже цілий тиждень платні не діставали. Ледви ставало нам на їду, хоть єк мало и дешево ми їли. У нас головнов їдов була кулешя и солодке молоко. Їли ліпше лиш тогди, єк просили нас на принятє знакомі люди и прихєльники Ґуцулского Театру. З Бережан поїхали ми до Коломиї без ґрейцеря и без хліба. Гонору и слави ми доста мали, але у кишках нам голод кавкав. Я був повернув у Коломиї до знайомих інтеліґентів, ци би нам ни позичєли були грошей на їду и дорогу до дому, але ни хо тіли.

Фалили нас за наші подвиги, а за гроші – тоту делікатну річь – казали, шо ни мають грошей, И ми, голодні и умучіні пустилиси під нічь з Коломиї у свої рідні гори, почерез Єблонів, Пістинь пішком на Косів. На дворі було холодно. Падала икас хляпавка. Нічь була темна. У Стовпчєгові, я був так зголоднів, шо ледви ноги пїдоймав. Мене опустили сили. Я сів був из серця умерати на стовпчєтівскїй горі, але єк измерз добре від земні, а смерти ни було видко, то я устав тай пішов далі. , Мині сприєв Танасійчюк Михайло, шо мижи нами одинокий Йван Стусєк маєт заховану одну корону. Ми єк про це дізналиси, то відразу ту корону у него відобрали. Повернули в Пістини до корьшьми. Зконєрували жида и усі разом за тоту корону попоїли квасних вєзанок оселедців. Вітів пішли ми всі до Косова, до Ревієвої мами и там ночювали під Мійсков горов.

Другої днини ми позичіли собі гроший у знакомих людий у Косові, наймили фіякри и у гонорі поїхали у своє село, шоби си з нас люди ни смієли, шо ми вертаємоси з театру, єк жєбраки. Таки зараз по Великодних свєтах наш театер знов виїхав у світ. Мене уже дєдя ни пускав, тай мині самому ни було єк йти, бо єк раз тогди зістав розвєзаний австрійский парлямент и я му сів си лишити в Косівшіні, з рамени радикальної партії до переведеня виборів и попираня кандидатури на посла дра Кирила Трильовского. Я пішов у вир виборчьої боротьби, а мої това риші поїхали далі продовжувати свою роботу, граючі Верховинці по містах Галичєни. Першу виставу дали в Снєтині. Вїгак поїхали до Коломиї и до 1. VI. 1911 об’їхали: Станиславів, Галичь, Бурштин, Жидачів, Борислав, Дрогобич, Перемишль, Судову Вишню, Яворів, Ягайлоньский Городок, Ярослав, Бібрку, Броди, Тернопіль, Збараж, Золочів, Скалат, Підволочиск, Козову, Теребовлю, Гусятин, Копичинці, Борщів, Скалу, Чортків. Тлусте, Городенку.

В дни 1. VI. каса театру вже знов сгоєла добре. Повиплачювано аматорам їх залеглу платню. Позалачюзано довги й був уже у касі нивеликий запас. Дня 10. VI. дістав я телеграму з Гуцулского Театру, шоби я був до конче в Чернівцях 12. VI. бо уни дают виставу Верхо винці. Телеграфували: “Понеґілок 12 червня граєм в Чернівцях приїдьте на той один день конче – Ремез”, и я поїхав до Чер нівців 11. VI. Ми грали в сали Народного Дому. Публики було мало. Чернівці принесли нам страти двісто корон й усий доробок знов пішов універть. Окрім понесеної страти в грошех, в Чернів цях ми понесли далеко біршу страту моральну, бо втратили до брого и ідейного режісера нашего театру п. Олексу Ремеза.

На нашим представленю Верховинців у Чернівцях був зі староства комісарь, якийс великий чьорно-жовто дзюбий патріот, бо на смерть обидивси на слова з цеї драми: “бувай здорова ти цісарска скаралупо” – икими на варті – Антось утікаючі з Паранею у свої рідні гори – прошєв свій войсковий мундур. Комісарь мало шо ни розвєзав представлена и заборонило нам староство далі играти в Чернівцях, а окрім того пішов донос на Ремеза, шо би йиго видалити за цисе з границь Австрії, шо пізнішше й сталоси, хоть правду говорєчі, він и біду ни був винен, єк то кажут. Разом з цілим товариством нашего театру пішов я на чьорновецкий цвинтарь “на Горєчєм” відвідати гріб моєї мами, шо померла в чьорновецким шпитали в вересни 1907 року. Я відшукав гріб 115 в 72 секції, бо був при похороні моєї мами і знав де її гріб. Наоколо усі гроби були гарно обійдені, а гріб моєї мами, шо спочєваєт на чужині, був запушшєний – порослий зеленов травов. А на серед гробу єк на злість мині, – виріс був великий бодєк. Я йиго утєв бартков, верг під ноги – розтолочів, шоби він бірше ни сквернив у зеленій траві гріб моєї мами.

З Черновец ми вернули всі домів. Наш театер подорожував з перервов на Великодні свєта 90 день. Був у 61 містах и дав 68 вистав “Верховинців”.

Доходу було – 11. 348 австр. корон 74 сот. Розходу було 11. 317 австр. корон 08 сот. Чистий зиск 31 австр. кор. 66 сот.

Наш театер видав на:

  1. На рідну школу – 56 кор. 38 сот.
  2. Желізниця и кошта подорожий – 2426 кор. 19 сот.
  3. Плата за салі и инче – 4067 кор. 88 сот.
  4. Кошта утриманя – 1108 кор. 44 сот.
  5. Платня аматорам – 3068 кор. 50 сот.
  6. На інвентарь – 101 кор. 15 сот.
  7. Видано позичьок аматорам – 212 кор. 35 сот.
  8. Адміністрація – 248 кор. 45 сот.
  9. Страти (згублені річі) – 27 кор. 77 сот.

Разом було видатків 11317 кор. 08 сот.

Хоть я сам особисто коротко перебував у Гуцулским Театрі, бо по повороті з Черновец з ним бірше ни їхав у світ, то однако цілий чєс, доків він жив, був я з цим театром все – свойов ду шев, Тай до сегодне ни можу йиго забути, бо хоть переживали ми в театрі нираз холод и голод та мали смих, великі нивигоди, наріканя, а мижи собов ни з чєста сварки, а чєсом навіть и бійки, то однако цес чєс мого вандровного – циганцкого житя в Гуцулскім Театрі, належит у мене до найкрашших и найвеселіших хвилин мого житя, таких, шо я їх николи ни годин забути. З нами вернув разом, з Черновец до Красноїлі й Ремез, икого ми особисто дуже любили, бо це був милий и щірий та справедливий чьоловік. Наш театер майже нічьо ни заробив матеріяльно. але за тото скористав дуже богато – морально. Приніс славу Гуцулшіни сам собі. Показав усім, єк це признавали нам свої и Поляки головно Поляки в Кракові, икі говорили: “Гуцули, це здібні й культурні люди, лише їм треба дати свободу й науку”. Найважнішщов річьов було то, шо цес театер був чісто народний театер, а такі народні театри – сєгают глібоко. Вни розбуджуют думки и полишєют по собі вражінє, про ике си думаєт довго, шє й потим єк уже навіт проминет зверхній ефект. Єк серед хлопів, тек и між інтеліґенційов будитци почютє народ ної самопевности, віри в свої сили и то сили ріжносторонної: чьоловік почінаєт вірити, шо наші Гуцули хіба шо и бірше потрафєт. Другов важнов річьов було це, шо наш театер обїхав майже цілу східну й західну Галичєну, був и в Кракові, та в загалі по містах, а це так само ни минуло безслідно, головно для цих численних, досить ни зрівноважених умів, вихованих на ворожій пресі до нас, для цих, шо мали шіре переконанє, шо “Гуцули, то темна дичь, здатна до бійки и пійки”. Ми Гуцули – за помочьов Гуцулского Театру – складали прилюдний іспит культурної зрілости Гуцулів.

Ми показали своїми виступами, поведенєм між людьми и товариским – гуртовим житєм, шо Гуцули можут єднатиси в організації, виконувати драма тичні річі и в загалі. поводитиси так чємно и гречьно у світі мижи людьми, єк ни завжди потрафєт це робити подібні до нашего гуртка – гуртки зложені з вишших верств суспільности. Третов важнов річьов було це, шо ми розреклямували Гуцулшіну и зацікавили нев людий, головно мішюхів, бо свойов гуцулсков убирев – крешеними сардаками й крешеницями – ми попросту великі сензації викликували по містах, бо до цеї пори майже мало хто з тих міст знав цу надзвичєйну красну закутину своєрїднов красов – пишну нашу Гуцулшіну Шо до самої гри на сцені нашого гуртка, то Гуцули прине сли на сцену – “штуку без штучьности” – єк писала тогди про нас преса українска и полска, головно краківска – “Гуцули грали драму з гуцулского житя, так, єк уна в дійсности є, – бо хтож инчий потрафит грати на сцені Гуцула-опришка, єк ни сам Гуцул, син гір, икий на сцені задержуєт ті самі природні правдиві рухє, шо й на полонині”. Нарешті ця поїздка мала величезне значінє и для самих чле нів Гуцулского Театру. Гуцули пізнали бірше світа і людий. Пізнали житє ни лишень свого села та околиці, але майже – цілого краю. Звиділи міста та ріжні памєтники та розвалини стародавних замків в Галичю, Львові. Теребовли, Перемишли, Кракові и инчих місцевостях. Звиділи монастирі: в Гошові, тот пишний на горбі монастирь, шо Олекса Довбуш у ним був, монастирь у Крехові та у Жовкві. Звиділи церькви та костели по містах, та грали на сценах українских и полских товариств, свою гуцулску штуку, скрізь майже бездоганно. Гуцули ни поїхали з очіма завитими в плат, мали отворені очі и уважно дивилиси на усе, шо було цікаве и гідне звидженя. Це була для нас практична школа житя, и тимунь годі цу хвилю житя в Гуцулским Театрі забути. Цес театер мав значінє для Гуцулів морально-виховавче и реклямове.

Тимунь по нашим повороті з Черновец, дня 26. VI. 1911 року ми на своїм засіданю в Красноїли при затвердженю сирого білянсу нашего театру постановили ни розвєзувати йиго, а далі продовжувати. Хоткевич запроектував нам свої рукописи нових театральних штук з гуцулского житя икі єк раз писав, а саме:

І. “Гуцулский Рік” етноґрафічьне представленє в 4 діях. I дія – Різдвєні обрєди, колєди, обрєдові данці.

II дія – весна, Великдень, веснєні игри гуцулскої молодіжи.

III дія – посіжінє (похоронний обрєд) стародавні забави при трупі. IV дія — гуцулске весілє. II. “Непросте” — фантастичьне представленє в 4 діях. І дія – надзвичєйно характеристичьний данец 8 душ. II дія – Иванова нічь, лісові лісниці, потопленєки, дідьки, вокулаки, арідники, мальфарі, цвіт папороти. Довбушеві скарби. III дія – чередованє, відьминцкий олій, чєрівна флоєрка, поєвленє градівників. IV дія — Гаргон, відмівске данцовишє, градівники град товчют, ироди з лепортами, цілюща живуща вода. ІІІ. “Довбуш” – історичьне представленє в 5 діях, 6 відмінах. І дія – в Печєніжині у Довбушів. ІІ дія – на Дідушковій річці (Красноїля). ІІІ дія – на Буківци – правдивий опришківский данец аркан: друга картина там же. IV дія – в Криворівни на храму. V дія – в Космачі, смерть Довбуша.

IV акт з драми Хоткевича: «Довбуш и Михайло з України» в гуцульським театрі. (Стара фотографія)

По перечєтаню цих рукописий ми були дуже раді, шо наш театер збогативси новими штуками, а ми постановили зорганізу вати театер наш на 40 осіб Гуцулів з Красноїлі, Голов, Жєбя и других сіл, навчітиси цих нових штук и давати їх разом з Вер ховинцями далі по цілій Галичєні, а витак думали ми, може вдастци нам и до Росії з цим театром поїхати “на Україну”. Через літо був театер зорганізований з 40 осіб, разом з гуцулсков музиков и пильно вчілиси нових штук Хоткевичя, та повторювали Верховинці Корженьовского. Літом, ми дали ше раз Верховинці в Путилівским Сторонци на Буковині, але публика ни дописала там, а ми стратили на цім представленю 120 кор. Ми розчєровані вертали из “Зеленої Буко вини” пішком у дожі почерез Граблин до Красноїлі, нарікаючі, шо та Буковина ніраз нас ни хочєт зрозуміти и поперти в наших змаганях на сцені. Але ми си цим однако ни зниохотили, бо постановили вже в Пилипівку, шє до Різдвєних свєт виїхати з на шим театром у світ, и так си стало. У вересни я оженивси и перенісси на стало з Голов у Жєбє під Синиці на свою ґаздівку и тимунь вже бірше з цим театром ни мав єк їхати, але за тото однако я був все з ним – духово в сполуці. Гуцулский Театер, зложений из 40 осіб Гуцулів из своєріднов музиков: скрипки, цимбали, флоєри, тримбіти, телєнки, монтилеви, дутки, дримби. У своїх правдивих убирях: стародавні порошниці, тобівки, бартки, кременові креси й пістолєта и тому подібне, виїхав зимов у світ. Свої виступи зачєли знов від Косова, Кутів і Вижниці, Снєтина и Коломиї, даючі в кождім місци по 4 вистави: Гуцулский Рік, Непросте, Довбуша й Верховинці. Почєток представленя був все о годині 7:30 вечєром.

Ціни місць були усталені: крісло І-рєдне 2 кор, ІІ-рєдне 1 кор. 60 сот. , ІІІ-рєдне 1 кор. 20 сот. Вступ на салю и ґалєрія 80 сот. , для се лян, учеників і війскових 40 сот. Театер мав свої реклямові афіші и друковані програми. На сам свєтий Вечєр 1912 року був театер вже у Копичєнцях и їхав по Галичині безпереривно: дня 1 мая був у Городку Ягайлоньским, 16 марта у Саноку, відків писав до мене картку мій побратим Михайло Танасійчук, повідомлєючі мене, шо морально вни добре стоєт, але матеріяльно знов зле стоєт и попадают у шо раз бїрше задовженя, але однако далі играют. Вже з Яро славя дня 22. II. 1912 року писав до мене Танасійчук, що думаєт виступити з театру, бо хочетци оженити и заложити гуцулску крамницю щоби вирвати Гуцулів з жидівских рук. Через понесені страти в театрі, менче свідомі одиниці повті кали з цего театру, бо боєлиси, шо їм ни повиплачуєт театер за страту чєсу; але свідомі й ідейні члени залишилиси далі в театрі, бо ни хотіли допустити до упадку театру, вірічі в йиго розвиток ій піднесенє. Це були тоти члени, шо їм бїрше розходилоси о моральну, єк о матеріяльну справу. Хоткевич дуже гризси фінансовими клопотами театру и ратував йиго єк міг. Він написав до мене, просічі и мене о грошеву допомогу.

Він писав: “Ми з Вами якось говорили, шо коли не можете помочи справі Гуцулского Театру власною працею, то поможете матеріяльно, але я не буду звертатися, аж доки не прийде критична хвиля. От вона прийшла, і то дуже критична. Вишліть мені, як тільки можете, скоро 300 корон, а як можете то й більше. Повернуться Вам скоро”. “Справа йде дуже добре. От сей кавальчик паперу, на яким пишу, прийшов до мене з Праги. Чехи висилають свого делєґата, аби пізнав Гуцулский Театер і тоді дают нам “Народне Дівадло” – це величезний Національний Театер у Празі і взагалі візмуть справу реклями і т. д. у свої руки”. “От аби лиш двигнутися з місця. Грошей певно не маєте, але позичте. І проценти і все вернеться”. Львів, Ґловінского, 25. Стискаю руку. Г. Хоткевич.

Я в тот чєс, єк раз упав був у довги з купівлев грунту, своїх грошей ни мав, тай годі було так борзо позичєти грошей на театер. А Хоткевича притискало и він знов написав до мене:

“Петрику, Петрику — треба нас підреперувати. Не вже єк став-єс богатим ґаздов, то треба вже цєс… От на перший лист навіть не відповів, а се вже неґречність. А памнятаєш, як ми говорили? Я казав: “тепер не можеш особисто взяти участь в Гуцулским Театрі, то поможеш хоч матеріяльно. Зараз не треба грошей, отже не жадаю, а як прийде час, попрошу”. “Час прийшов, я попросив – не було навіть відповіди. От пробую ше раз. Положенє критичне – треба нас підреперувати. Вишли зараз хоч 200 кор. Тримай слово, бо воно дорозше всього”. Са я мусів виправити. Се показалася така паскудна людина, що я навіть і не гадав. Уявляю собі, які бріхні тепер розпускає він селом! Буду просити Тебе написати, як що учуєш. Ну, стискаю руку. ” Львів, Ґловінского, 25. Гнат Хоткевич.

Хоть ни мав я грошей, то пішов до Кутів и там позичив в знакомого жидка Дудя Ґлязберга 300 корон і післав на руки Хоткевича для підреперуваня Гуцулского Театру. Ці гроші мені ни звернено, бо фінанси Театру на це ни позволили и я цес довг пізнійше сплатив сам. Перед Великодними свєтками написав до мене лист побра тим мій Михайло Танасійчук. Між инчими він писав: “Положенє театральне трохє поліпшилоси. Уже трохє виплачують. Тоти, котрі відійшли, то зле зробили, шо пішли без нієкого рахунку, бо їм гроший шош звернут колис, але може тому богато води протечєт. Здаєтци, що на свєта вернемоси до домів, та виберемо пашпорти, тай по свєтах поїдемо в Росію, на Україну. Ріжно вже тепер перейшло у подорожи. Зистрічєли гаразд й лихо, але, єк чьоловік здоров, дужий то все то єкос будет. А за ідею гуцулского народу далі буду сміло и витривало стоєти, хотівше здобути Гуцулшіні славу и честь. Але є шє такі, шо ни розуміютци на цим ділі й ни хотєт терпіти”.

На Великодні свєта Гуцулский Театер вернув до Красноїли. Осип Гулейчук доповнив йиго новими людьми в місце тих, що виступили з театру й по свєтках далі поїхали в світ. В цим театрі грали головні ролі в “Довбуши”: Дзвінку Марійка Кірикова-Ілитчук з Красноїлі. Уна була цілком ниписьменна, але грала так добре, шо ліпше ни могла грати, правдива артистка з заводового театру. Довбуша грав Порайко, ґімназіяльний ученик з Устя, снєтинцкого повіту. Всі инчі ролі грали наші гірскі Гуцули. Васиндо-Крамарук грав атамана Дідушка.

На красноїльский храм 12. VI. 1912 р. , цес театер знов вернув додому – Михайло Танасійчук цим разом вже ни їхав, бо йиго ни пустили родичі. Він пішов у бутин до Татарова і вігів написав до мене лист 30. VI 1912 р. Він писав: “Дорогий Петрику. Ци ти здоров? Бо вже давно ми си виділи. Я Богови дєкувати дужий, здоров – єк мур, котрого здоровя й Тобі зичю. Лиш бих ни зичів нікому лісових робіт й спаня в колибі, бо в колибі курит, тай спанє на лубі, то ни дома. Робота тєшка й варункова. Чьоловік їст у міру: кулешу з бриндзов, маслом и солонинов, а то так чьоловікови шкодит, шо годі… (значит сильний стаєт — моя увага, ). Єк си попоїст добре, то робота ні зашо, лиш коби Бог крив від каліцтва. Проси Бога, шо Бог тебе крив від лісових ро біт — из за парубка тай оженив єс си, то так само їх ни потребуєш и ни будеш потребувати нієких робіт. Тобі Бог дав дуже добре. Пїдмовєв мене Осип Гулейчук, шоби я знов ишов у “Театер”, але я ни мав охоти — а вже сам знаєш чьому. И родичі ни пускали, и сам я собі подумав — доста мині цего, — треба братиси и гадати за будучне діло. — И ни пішов. Уни поїхали, я дуже цікавий знати єк їм идет?

Я пішов у Татарів, у бутин. Тут маю 3 короні денне. Бог позволит. я на Петра зійду, то поговоримо. Ни треба відписувати, бо за пізно. Гаразд. ” Михайло Танасійчук. Через ферії Гуцулский Театер дібрав знов нових сил и шє раз виїхав у світ, але вже ни на довго, бо рішивси реорганізуватиси и виїхати до Росії. Тимунь вернув знов угори, шоби прилагодитиси до цеї дороги, єк си належит. Хоткевич дістав зізволенє вернути назад до Росії і виї хав туда уперед, шоби там виєднати зізволенє на приїзд Гуцулского Театру, а Осип Гулейчук клопотавси у австрійских властий о зізволенє на виїзд Гуцулского Театру до Росії.

Врешті це позволінє дістали і від Росії и від Австрії. . З почєтком 1914 р. поїхав до Київа ид Хоткевичьови Осип Гулейчук из свойов сестров Ганунев, та головний аматор з цего театру Порайко, шоби там на місци обговорити справи виїзду Гуцулского Театру. В тим чєсі написав до мене з Київа Хоткевич листа, проекту ючі мині крім театру и инчі справи, дотикаючі Гуцулшіни и її виробів, шоби я йиму и у цим ділі допоміг. Він писав: “Колис то ся говорило “Петрику” — ну а тепер треба говорити “Пане Ґаздо” — може ні? Але, як би не називати, а діло в мене от яке. Залюбивси я в Гуцулшіні, не виходить вона мені з голови й день и ніч. І про Театер свій гуцулский думаю, не хочю так сеї ідеї пустити марно і здається, шось мається зробити, нарешті — шо то знайду я відповід ні гроші, аби Гуцулский Театер сюди перевезти, та нашу красу людям показати. А поки що хочу я й ще одно діло зробити. Маю на меті розповсюдженє гуцулских виробів, аби то не світило лише в закутку, а було відоме і ширшому світови. А для того хочу заложити тут й в Росії майстерню гуцулских виробів, бо перевозити через границю вироби – се значить їх поширювати: цло зїст усе. А завівши майстерню тут, та впровадивши деякі удосконаленя в роботу майстрів, (преціж я інжінєр), то сим можна повисшити продук тивність праці раз, а по друге удешевити виріб; а удешевити — се значить більше продати, а більше продати – сеж зна чить і більше людий затруднити більшому числу дати за робіток.

Ідуть наші люди тяжко працювати бутинами, до Босні, світами, а тут при такім труді, в теплі, можна теж мати заробіток”. “От я хочу Вас просити, чи ни помогли би Ви мені в сім замірі. Колиб Ви поговорили з людьми, чи не хотів би оден, другий приїхати сюди на сталу плату поденну. Я значить дав би матеріял, платив би місячно, а чьоловік да вав би тільки роботу. Отже поговоріть з людьми, тілько би хотів оден-другий денно. Але очевидно, нехай не за прошують дорого, бо сеж діло розпочинається; коли підет добре, тоді очевидно буде прибавлено, а тепер треба все організувати, треба матеріял, хату, треба й переїзд заплатити; от же тому я й кажу, нехай не зазіхають люди відразу на велику платню, нехай кажуть поки шо менчу, а з годом це все усталиться, тоді кривди нікому не буде”. “Людий треба би, душ десять — двацять, з того най більше майстрів деревляних виробів, бо то найкрасше маєт піти; душ 2-3 майстрів з металю, кушніра з одного або двох, ткачів або ткаль до запасок, чи ліжників, хлопців до науки з двох — словом там на місци видно буде. А я тоді вишлю на Ваші руки гроші на дорогу, сам яж тим часом тут найму хату, приготовлю матеріял і т. д.

Я приїхавби сам до Вас, але требаж тут’приготовляти, а по друге я всеодно маю ще їхати з годом по пашпорт, а тоді треба а ж буде сидіти в Красноїли з місяць, аби той театер до путя довести. , Тому я отсе й хотів справу майстрів полагодити заочно за Вашою та Иосифа (Гулейчука) помочю. Отже говоріть з людьми. Не робіть великого шуму, а так собі тихенько і зробиться цікаве й гарне діло, а мині відпишіть хоть карткою скоренько до кого би ще удатися. Де Заклиньский, Дудєк, хто учителює по наших селах Гуцулів і з ними, аби я міг злистуватися. Ци Полішук у Бистрици? Здоровлю. ” Київ, Лебедская, 13. Гнат Хоткевич. По одержаню того листа я узєвси був збирати Хоткевичови людий-майстрів, бо видів я в тим ідею и поширенє слави Гуцулшіни. Осип Гулейчук вернув из Київа зберати людий до Театру, шоби виїхати з ними в Росію. Охочєх найшов. Повіз вперед куртини й гардеробу Гуцулского Театру до Новоселиці, шоби там перевезти через кордон й перевіз, та нараз вибухнула світова війна й там йиго захопила. Він вїтів уже бірше ни вернувси в наші гори. Світова війна перервала розвій Гуцулского Театру. Рукописи Хоткевича: “Гуцулский Рік”, “Непросте” й “Довбуш” лишилиси ни видані друком. Війна перекрислила всі пляни Хоткевича. Йиго звєзок з Гуцулшінов перервавси.

По війні думка організації Гуцулского Театру знов зачєла оживати, бо ідея Гуцулского Театру з перед войни глібоко запустила своє корінє в памнєти Гуцулів. В 1933 році ожила на ново. В Жєбю під покровом Товариства Приятелів Гуцулшіни зорганізовано Гуцулский Театер. Стефан Корибутяк на підставі деиких рештків рукописий Гната Хоткевича написав “Иванову Ніч”, тай зложено до купи драму “Довбуш” Хоткевича — а так само вивчєлоси на ново “Верховинці”— Корженьовского и за до помогою проводу Головного Зарєду Товар. Приятелів Гуцулшіни у Варшаві, передовсім за допомогою правдивих любителів Гуцулщіни Панів Генералів: Мініст. Військових Справ Тадея Каспшицкого, Ген. Заморского, Ген. Зажицкого, полковн. Джуґая й Околовича, та кап. Козолюбского, Стжелєцкого и других прихєльників розвою й піднесеня Гуцулшіни, вислано цес Театер знов у мандрівку по цілій Полскій Державі. Поїздка цего Гуцулского Театру ни пригомоніла безслідно для Гуцулшіни, та її розвою. Гуцулский Театер став найліпшев реклямов для стєгненя туристів і літників у наші пишні гори. А розвій літниск на Гуцулшіні принесет великі матеріяльні користи Гуцулам, піднесет наш господарчий добробит.

Але ми Гуцули мусимо бути до цего приготовані, єк слід, шоби ми ни затратили свої давні прегарні и мудрі та добрі звичєї, обрєди, ношу, скрій у будові наших забудовань и нашу мову, бо лишень шєнуючі свої давні звичєї, мову, й будову, можемо бути бізівні, шо ми сповнимо своє завданє, так єк уно маєт бути, добре и ретенно — для розвою и піднесеня нашеї закутини краю. Бо лишень тогди можемо бути бізівними, шо ни зальлєт нас и ни знішіт, та ни, зметет з лиця земні, нова европейска механічна та нівелююча цівілізація, бо мусимо вірити в то, шо хто “свого цураєтци — того Бог караєт”. Тимунь, лишень шєнуючі и любючі своє, идім сміло у світ на стрічю новому!

Жєбє Підсиниці в 1936 р.

Share

Прокоментуй!

Випуск №2, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *