Зарібниця

(Образок із жіночого життя)

Ой, нема то так нікому,
Як бурлаку молодому.

От таку правдиву та тужливу пісню, як за сего бурлака, треба би зложити і за бідну зарібницю, котра дійсно гірше стоїть, ніж бурлак-мущина, а на котру мало хто й звертає увагу.

Більша часть мущин видить в них тілько безоборонні та податливі жертви. А женщини, чим висше стоять на суспільній драбинці, тим сердечнійше погорджують своіми посестрами зарібницям. Мало хто вгляне в йіх серце і йіх нещасне житє. Тим то і гарно зробили ті жінки, що задумали видати жіночий альманах, де кожда жінка може розказати про свою злу чи добру долю.

Послухайте-ж, що нам розкаже зарібниця. Коли дівчина бідних родичів, то мусить йіх покинути і шукати, де би і з чого мож жити самій, щоби не бути тягаром для родини.
Родичі можуть йійі затримати коло, себе найбільше до 12 літ, і до сего віку вона мало що може навчитися, а то для того, що або не мають з за чого давати до школи чи до іншоі науки, або ще й крім того вона мусить йім помагати в роботі. Коли-ж опустить родичів і піде собі де в яку робітню, н. пр. у швальню, то робить лиш за харч і то леда який, та лиш тішиться, що сама собі жиє, тай думає, що тут навчиться робити докладнійше, та надієся, що хоть колись буде йій ліпше.

Тимчасом мешкає вона між такими бідолахами, що в одній хатині товпляться по три і по чотири родини. А як зістає на мешканю в самій робітні, де працює, то мусить за то властителеви довше, до пізноі ночи робити. Але і все те перемагає надія та молодий вік, хоч надія та дуже слабонька. Наука йде дуже помалу, бо в робітни на ню ніхто не зважає, щоби щось ліпше уміла, але дають йій робити лиш то, що вона вже знає.

Однакож така зарібниця сама штудерує, як би де чого більше навчитися. Штудерація така тягнеся кілька літ. В тім часі зарібниця ані сама не вважає, як жиє та вбираєся, ані другі не звертають на се уваги. Але коли прийде до свойіх літ (17, 18, 20) і вправила сяй вже до всякоі роботи, то тогди зачинає більше о собі думати. Думає-ж вона найперше о тім, як би з сеі робітні виступити а вступити до другої, де би могла умовитися так, щоби регулярно діставала плату. Або як не думає виступити з давноі робітні, то сушить собі голову над тим, як би упімнутися, щоби таки тут йій платили регулярно. Се друге приходить йій дуже трудно, бо властителі робітні гніваються, скоро домагаєся більшоі платні і все йій випоминають, що вона у них навчилася, а тепер хоче, щоби йій за тото платити. Коли-ж така робітниця виступить з давноі робітні і шукає собі іншого місця, то чекає йійі друга біда: другі з тоі самої робітні беруть йійі на язик, кажучи, що йійі мусів до того хтось намовити, і що вона спускаєся на легкий хліб. Тим чином робиться зарібницям велике лихо, бо як рознесеся про неї така вість, то тогди вона довше потребує шукати місця. Коли-ж яке місце й найде, то в більшім місті може дістати на місяць раптом 12—15 злр. за 12—14 годин тяжкої роботи на добу. З сих грошей мусить наймити собі станцію, опалити, живитися і обганяти інші дрібнійші але конечні видатки. А що до одежі, то ніщо й говорити, щоби з сих зароблених грошей зарібниця могла собі йійі справити, то ж і тепер штудерує так, аби з кождого, хоч і найпотрібнійшого видатку урвати дещо собі на одіж. Мешкає вона майже завсігди в комірнім, де стоіть лиш єі ліжко, що ніч пе респить, і за се мусить платити найменше 2 злр. мі сячно. Та щоби як ощадком жила, то все таке житє коштує, бо мусить купити собі то дров, то соли, то сві тла, і до праня мила, крохмалю і таке інше.

Варить і пере собі, розумієся, по ночах, бо від 7-ої рано до 8-оі або 9-ої вечером робить в робітни; і ще за те, що в ночи робить, мусить приймати неприємности від тих, з котрими мешкає, бо вічно нарікають, що по ночах не дає спати.

Скоро зарібници сприкриться таке наріканнє, то каже, що буде тут лиш спати, а столуватися буди ходити до трактієрні. З сего поводу другі знов беруть йійі на обмови: “А в чім вона — кажуть, . . . гадає ходити до трактієрні, коли не має в що прибратися?”

Зарібниця на се все не зважає і виходить в чім має. Однако-ж сама вона роздумує собі, що дійсно проти других виглядає як жебрачка, і не йість обіду, лиш так каже перед тими, з котрими мешкає, що йде на обід. От, о годині обідовій вийде лиш, походить десь по безлюдній улици, або де, тай іде голодна до робітні. Жиє лиш сніданком та вечерею. Тай сніданє-ж то, а особливо вечеря не аби які! На сніданє вип’є склянку молока з булкою за 2 кр. , а на вечерю перехопить нераз лиш кавалочок сухого хліба, тай тілько всего. Оттак складає вона крейцар до крейцаря, і з того зачинає помалу тягнутися на одіж. За оден місяць купить що одно, за другий друге, і так далі, все самими дрібязками. А на щось дорожшого, то складає так гроші через кілька місяців, або й через цілий рік. Та що-ж, хоть прибереся, то знов судять йійі інакше та ще й гірше як yперед, бо підкладають усякі нечисті способи: адже-ж місячних 15 злр. на таке стати не може! Прикро се слухати, але вона таки весела, бо тішиться тим, що могла прибрати ся, бо не прибрану звуть лінивою або кажуть, що нічого не вміє; а така вість як рознесеся, то знов зарібници трудно найти роботу. Так вона і дає уривати собі з рота на то, щоби відплатитися тим, у котрих давнійше перебувала або вчилася; а нарешті оглядаєся, що та одіж сходжуєся і треба іншоі. Коли пусті та неправдиві вісти занадто рознесуться, або коли і так зарібниця вийде собі в вечір з робітні чи відки, то бідній нераз трудно і дорогу перейти через напасників ріжного віку і становиска, ба навіть звязаних узлами вірности з другими жінками. Надармо відмовляєся; йій говорять просто в очи, що криєся даремно, бо о ній вже трублять по цілім світі, як жиє.

Скоро котрій трафиться вийти замуж, то також хіба лиш за бідного зарібника, і то ще найбільше щастє для зарібниці. Але яке-ж се щастє? То лиш йій так передом здаєся, а на правду то замужество се подвійне лихо, бо в такім стані чоловічий заробок іде майже на него самого, а жінка старатися мусить не лиш на себе, але і на дітей. Ще ж котрий чоловік сумлінний, то поможе жінці; але-ж бо більша йіх часть така, що до кервавоі праці, по ночах ще бють та зневажають свої жінки. Жінки ті звичайно роблять по ночах домову роботу, а на день ідуть до робітні, лишаючи на божу волю дітей, котрі так дичіють без всякоі науки і часто перебувають в голоді та холоді. От так гарує собою бідна замужна зарібниця як може, і часто умирає перед часом. Діти єі потому на таку саму дорогу сходять та плачуть такими самими сльозами.

Анна ПАВЛИК

Share

Прокоментуй!

Випуск №2, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *