“Йдуть до мене гори понад Черемошем”

В українському літературознавстві важливе місце займає всесторонне вивчення та аналіз літературних явищ і їх художньо-естетичне осмислення. При цьому увагу в першу чергу акцентують на життєписі письменника, тих фактах біографії, які знайшли тематичне відтворення у його літературній праці. Саме це дає можливість повніше пізнати творчу лабораторію митця слова, глибше зрозуміти особливості його творчості.

Творчість лауреата Шевченківської премії Тараса Мельничука, на превеликий жаль, ще не знайшла належного вивчення літературознавчою наукою. У періодичній пресі з’являються поодинокі статті різних авторів, приурочені в основному до дат його народження і смерті. Проникненням у творчий світ поета, осмисленням системи його складних асоціацій, закорінених в українську національну ментальність, є вступна стаття Миколи Жулинського до збірки “Князь роси”. Достатньо насиченою фактами особистого спілкування з Тарасом Мельничуком є передмова Степана Пушика до тритомного видання Мельничукових творів, яка має промовисту назву “Блакитна роса на траві й на колючому дроті”.

Окремі газетні публікації І. Пелипейка, В. Качкана, І. Малковича, І. Андрусяка, В. Осипчука — це лише початок великої літературознавчої роботи, яку необхідно здійснити, вдумливо і серйозно заглибившись в творчість Мельничука на заданому ним інтелектуальному рівні.

Метою пропонованої статті є аналіз автобіографічних мотивів у творчості Тараса Мельничука, виявлення конкретних подій і фактів його особистого життя, що слугували поштовхом до написання поетичних текстів, з’ясування в дискурсі автобіографічного широких ідейно-соціальних узагальнень, зроблених поетом.

У творчості Тараса Мельничука потужно звучить тема особистих переживань, роздумів, спогадів про батьківський край, рідні Уторопи, де він народився, Діл — куток на селі, де була їх садиба, Яблунів, Пістинь, Косів, Космач, Снятии, Галич, Устеріки, Саджаву. Це села, де він вчився, бував, де жили його друзі й родичі, де довелось йому побувати за редакційними відрядженнями, коли поет працював у яблунівській районній газеті “Прапор перемоги” та косівській “Радянській Гуцульщині”.

Молодий поет, енергійний, рішучий, устремлений у невідоме, мріє про планетарні подвиги, творче горіння, “щоб планеті … дати світло”, ловить “і трагічність, і величність світу”, своїм життям намагається примножити добро і справедливість на землі. У пориві натхнення він пише:

Мене сонце несе,
Мене вишні несуть на руках
білосніжних,
бо я схожий на радість…

Він декларує свою нерозривність з рідною землею, “калиною і пшеничним колосом”, що виступають у нього символічними образами роду. Світовідчуття поета забарвлене ліризмом, гармонією, матеріальною красою. Віддаючи свою любов Україні, яку він “пізнає, як кохану, по голосу”, Мельничук сподівається, — ні, він певний взаємного почуття:

Мене люблять сади,
Мене люблять плуги
І кедрини зеленокосі.
Це, напевне, тому,
що я вмію
з медвяного сіна
метати стоги.
Це, напевне, тому,
що я виріс
під Косовом.

Він щасливий від зустрічей зі своїм “гуцульським малиновим Яблуновом”, “де мати його — осяйна Хлібородиця йде уранці по чистій, як ніжність, росі…”.

Оптимістичне світосприймання молодого поета наповнює його вірші радістю буття, енергією дії, сонячними барвами і світлими почуваннями. Недарма ще в одній його поетичній декларації раннього періоду звучить: “Я славлю серце / повне сонця вщерть”. В іншому вірші читаємо варіацію цієї ж теми: “Я маю сонце /красиве і молоде. /Я маю сонце/ тепле, як Батьківщина”. Захоплено змальовує Мельничук свою Гуцульщину, і цей опис впливає на читача схвильованістю внутрішнього чуття, перейнятливістю авторської оповіді:

Тут що не хата — то цимбали,
Гуцулка й перстень на руці.
Боги з ікон шамтять губами
На запах тмину й чебреців.
Тарас — під рушником весільним,
А поруч — юна і свята
Задумана Мадонна з сином.

Перший період творчості Тараса Мельничука означений на­дзвичайним динамізмом, неспокійністю письменника. Він працює коректором газети, потім їде на роботу в Комі АРСР, на Донбас, одружується, служить в армії на Далекому Сході, комісувавшись, вступає на навчання у Чернівецький університет, на третьому курсі за “комсомольською путівкою” (щоб не бути виключеним за вільнодумство) їде на комсомольську будову — спорудження Криворізького гірничо-збагачувального комбінату (1960-1961 pp.). У 1961 році вербується у Красноярськ, працює і на Тюменщині.

Писав багато, але друкувався мало, здебільшого в районних газетах, інколи — в обласних. У той час невідомих поетів друкували неохоче, бо автор міг мати “неблагонадійну” репутацію, бути із сім’ї “ворогів народу” чи симпатизувати  “націоналістам”.

Дуже сумував за домівкою, гірськими верхами, смерековим запахом гуцульських лісів. Гуцульщина малюється в його уяві дивовижним краєм, де все сповнено таємничого чару й магічної значимості:

Така  Гуцульщина!
Тут  все  співа:
Про волю — птаха, про косу — трава,
Про горе матері — мальована трембіта,
Про чорного джмеля — черемха біла,
Гуцулка древня журними губами
Співа про Довбуша й червону його барду…

Із усього дивовижного огрому явищ і з’явиськ сього світу Тарас Мельничук вибирає, виокремлює такі своєрідні акценти, творить таке образне плетиво, які ще тоді, на етапі літературного початкування, індивідуалізували його творчий почерк, надавали неповторності поетичному голосові. Ось як пише Мельничук про колискову свого дитинства — рідну хату:

Не ступав тут жоден із геніїв,
Лиш мов геній, батько ходив,
Та неначе Врубелів Демон,
Крізь димар возносився дим.
Та ще мати — сива Мадонна,
Найпрекрасніша із Мадонн,
Тут не гірко жила й не медово,
У колгоспі полючи льон.

Говорячи про тих велетнів думки і слова, яких народила “біленька хата”, — Куїнджі, Кибальчича, Шевченка — і будучи певним, що вона неодмінно народить інших, Мельничук не міг знати, що волею долі саме йому судилося стати в цьому ряду і що про нього Микола Жулинський скаже такі слова: “Тарас Мельничук — гідний нащадок Пророка України — Шевченка”.

А тоді, на початку шістдесятих, піддавшись загальному ентузіазмові комсомольських закликів (хоча його й виключили із комсомолу ще в університеті), Тарас Мельничук вірив, що зможе в холодному Сибіру зростити яблуні з Яблунова, бо “ти хочеш тепла і любові, Сибір”, і обіцяв: “привезу ще тополю й калину — вічним болем своєї Вкраїни.”

У дискурсі автобіографічного тут слід зважити як на об’єктивні моменти — хрущовська відлига, засудження сталінізму, — так і на конкретність поетичного мислення письменника, багатство психологічних ситуацій, зв’язаних з різними людьми та різними обставинами, конкретною працею Мельничука на засніжених сибірських просторах. Він хоча й говорить, звертаючись безпосередньо до Сибіру: “Ти колись українців губив”, — все ж відповідальність за скоєні злочини покладає на когось знеособленого, хто не має імені. У вірші Мельничук висловлюється неозначено-особово:

А тебе заставляли: губи!
Й ти губив —
І гроби їм робив.
А вночі, щоб ніхто не бачив,
Як ти плачеш,
Як плачеш ти —
На могилах ще теплих,
Гарячих
Ставив стовпчики і хрести.

Лірика Мельничука — це лірика яскраво індивідуалізованого, вираженого в часі і місці переживання, яке викликане у поета конкретним фактом дійсності. Рецепція Мельничуком явищ радянського життя дуже швидко губить романтичний флер і віддзеркалює його болісні роздуми над винародовленням українців, нівелюванням в них етнічного, зникненням прикметних національних рис.

Що скаже золотий ранет,
Коли в твоїй, ромашко косівська, росині
Шукають і знайти хотіли би
Росію?
Як замість тебе, ластівко дністрова,
У гніздечку синім
Побачити б хотіли ластівку з Росії?
І ув очах твойого, подолянко, сина
Шукають і знайти хотіли би Росію?

Поетичне кільце “Альбіноси, альбіноси кинулись на дзвін монет”, що є алюзією з Еміля Рушера, підсилює напругу тексту, показує перетікання внутрішнього авторського, суб’єктивного, на зовнішнє, об’єктивне: мається на увазі програма денаціоналізації України й використання для цього різних засобів, у тому числі й людського фактора. Це зречення роду, і воно викликає в Мельничука гострий особистісний протест, який виражається ним в коротких схвильованих фразах, раціонально не викінчених, логічно не завершених, однак емоційно переконливих, бо найважливішим в його аргументації є звертання до дорогого йому образу матері:

Зречення роду…
За яку нагороду?!
Це наче під воду човен тягти,
Стоптати руту
І матері руки
На жертовний вогонь понести.

Цей вірш вражає своєю щирістю, тут немає навмисної поетикальності чи ідеологічного позерства. Із самої глибини своєї розхвильованої душі Мельничук категорично заявляє:

Гуцул — так гуцул:
По-гуцульськи танцюй
І знай свої зорі.

Прослідковуючи автобіографічну лінію у творчості Тараса Мельничука, можна спостерегти, як поет змінює стиль письма, переходить до нових засобів поетики — він все менше й менше вдається до описовості, хай і талановито декорованої, до простої нарації, розповіді про події. Натомість у його поетичних творах ми бачимо переживання події, зображення внутрішніх психологічних механізмів рефлексуючої особистості, не ліричного героя, ні, самого автора, оскільки йдеться саме про дискурс автобіографічного. Мельничук не вводить свого читача у світ тривіального буття: він сам не надто переймався матеріальним, відсутність інколи найнеобхідніших речей хоча й докучала йому, але ніколи не примушувала на них застановлятися. Він був справді поетом не від світу цього. Свою увагу Мельничук зосереджує на духовних цінностях людської екзистенції, моральних вартостях, проблемах історичного вибору свого народу, його минулому, сучасному і майбутньому.

Автобіографічний аспект у творчості Тараса Мельничука виразно прочитується у його віршах, присвячених матері, батькові, дружині, синові, у поезіях, в яких згадується дочка, інші близькі поетові люди, зокрема: “Батька на розстріл вели поляки…” , “Дядько Мефодій”, “Де я тільки собою не сіяв…”, “Пив я воду з сорока криниць”, “Додому стежка… Юра ліс косичить…”, “Не ступав тут жоден із геніїв…”, “Вийду в минуле по гложі, по терню…”, “Кузня”, “Краса мого кута така собі — звичайна…”, “Мама пішла кудись по морозній стежині…”, циклі “Зламане весло”, поемах “Осанна”, “Калинові ключі”, збірках “Із-за ґрат”, “Зимозелень”.

Особисте життя поета склалося драматично. Розійшовся з першою дружиною, з якою у них була донька Ярослава. Не вийшло й з іншими жінками, з якими його зводила доля. Але найболючіше переживав він розрив з Тетяною Войтович, яку називав Марійкою, бо не любила чомусь свого імені. Він кохав її по-справжньому, а найбільше любив сина, якого не побачив більше до смерті. “Він убив би мене. Я ж йому не допоміг навіть копійкою”, — говорив він 1993-го. А з-під пера лягали на папір розпачливі рядки невимовної батьківської трагедії. Так народилася лірична поема (цикл) “Зламане весло”, присвячена Тетяні й синові Віталію. Як пише Степан Пушик, “це щось таке, як Франкове “Зів’яле листя”. Здається, ще болючіше”. С.Пушик згадує розповідь Мельничука, як той попросив брата мотоциклом їхати липневої ночі на Тернопільщину до Тетяни. Вони приїхали без попередження. Тетяна була на побаченні з хлопцем, що повернувся з війська, він і став її чоловіком. Мельничук ладен був убити Тетяну, але не піднялася рука.

І сталось те, що мало статися.
І що мені з того, що смерека в сиглі
До себе тулить русе смереча,
Коли я маю сина — і не маю сина,
Бо місячно-калинову колиску синову
Гойдає інший по ночах.

Той, що гойдав, дав Віталієві своє прізвище. У поета є двоє онуків, але вони також не Мельничуки.

Образ колиски набуває в уяві автора символічного значення, екстраполюється із його внутрішнього індивідуального переживання на увесь лад життя:

Розбилось сонце.
З ним усе розбилось:
І світ, і молодість, і лад.
Мій сину! Мій!
Немов колиски бильця,
Померкли за вікном верхи Карпат.

А тим часом над поетом все зловісніше згущуються хмари. За ним стежать, про його вірші, прочитані чи то в Яблунові, чи то в Москві, моментально дізнається КДБ. Поета викликають на розмови. Одне попередження, друге, третє. Гебісти готувалися арештувати Мельничука, але прокурор Івано-Франківської області Параскевич, як згадує С.Пушик, людина дуже принципова, дозволу на арешт не дав. Заступник прокурора І.Єгоров, який вів політичні справи, викликав Мельничука на розмову, протримав його п’ять годин у приймальні, суворо попередив і сказав, що кримінальну справу закрито. Це було 16 травня 1969 року. Мельничук побачив кількох авторів доносів, поки Єгоров гортав справу. Це дало можливість попередити близьких друзів, кого слід остерігатися.

Т. Мельничук багато працює як журналіст в “Комсомольському прапорі”, богородчанській райгазеті, пише чудові матеріали, але тільки тоді, коли лежить душа, натиснути на нього, замусити було неможливо. Компонує нові збірки поезій, перша — “Несімо любов планеті” — вийшла в 1967 р. в Ужгородському видавництві “Карпати”. Його “Флояра мольфара” мала ось-ось вийти, крім неї були готові три товстенні рукописи — “Фрески”, “Чага”, “Золотий козелець”. Усі чотири книги містили дуже багато віршів відверто антирадянського змісту.

Уже ніщо не могло врятувати поета, тим більше, що почалася перша хвиля арештів. Ув’язнили В.Чорновола, Є.Сверстюка. В ніч з 12 на 13-те січня 1972 року арештовують Василя Стуса, 13-го січня — Івана Світличного, 24 січня — Тараса Мельничука.

Вирок було виголошено 11 травня 1972 p.: засудити “на три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму, без заслання” за те, що “протягом 1965-1971 років виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, у яких зводив злісний наклеп на радянський суспільний і державний лад, закликав до боротьби проти радянської влади”.

Поетичне слово спричинилося до втрати Тарасом волі, а саме вона завжди була категоріальною умовою його особистої екзистенції. Тому й з’являється з-під його пера послання до матері — глибоко перечуте й вистраждане за тюремними ґратами:

Мамо,
підіть, будь ласка, у поле,
Зловіть за крильця
чи за ніжку волю
і перешліть мені у конверті.
Я покладу її біля себе:
нехай стрекоче.
А не захоче —
то хай тікає у небо:
небові теж
волі треба.

Дивовижна сила жертовності, коли бранець готовий віддати волю ув’язненому небові, здатна довести читача до емоційного афекту, тим паче, що монолог звучить з непідробленою щирістю, без найменшої поетичної штучності.

Мельничукове усвідомлення самого себе формувалося упродовж усього його життя, ні на мить не припиняючись. У Кучино, сумно відомому місці в Пермській області, де він відбував покарання в середовищі відомих українських дисидентів Левка Лук’яненка, Івана Світличного, Василя Стуса, Ігоря Калинця та ін., — тут відбували строк більше 200 політв’язнів — він не втратив власної ідентичності, жив насиченим духовним життям.

Під впливом побаченого поет подає нам свою візію цього засніженого зауральського простору:

Крок вліво… Крок вправо…
Замети…
Кров.
Це вам не пейзажі
Рокуела Кента !..
Ідуть, Україно, твої поети
Туди, звідки ніхто не прийшов.

Неспроможний скоритися приготованій йому долі, уражений до глибини свідомості викликом, кинутим почуттю справедливості, він не силкувався пристосувати власне життя до сміхотворних умов земного існування, — мабуть, так міг би сказати про Тараса Мельничука теоретик сюрреалізму Анрі Бретон, якби час і доля звели їх докупи. І подивувався б силі духу і потужній вітальній енергії українського Поета, який наперекір усьому зумів написати:

Я вмію радіти,
Як радіє той,
Хто на небо дивиться
Перед стратою.
Я вмію радіти — й радію, що небо
І після мене засвітить зорі.

Високу оцінку поезії Тараса Мельничука дав Євген Сверстюк; вони протягом року відбували покарання разом у тридцять шостому таборі. “Для мене було великою радістю дізнатися, що Тарас пише вірші, добрі вірші… Ми розуміли, що маємо справу з поетом. У таборі про нього говорили як про поета, загнаного сюди за поезію”.

У цей час значно ускладнюється онтологічна метафорика Т. Мельничука, образні структури його вірша будуються за принципом віддалених асоціацій, дистанційованих семантичних зіставлень, що на фоні тодішнього соцреалізму, патріотичної риторики й оспалої емоційної буденщини робить його вірші модерними й естетично самодостатніми. За судженням В. Моренця, поет одним із перших усвідомив “марність прямих соціальних позовів і зводин літератури із суспільною дійсністю”. Він же і відносить творчість Т. Мельничука до “сучасного українського модерну” (стаття опублікована 1996 року).

Тепер повернемося до Т. Мельничука:
Я на нарах саджу сад,
Будуть яблука, будуть крони…
Тільки чом так чорно кричать
Над Косовом гайворони?
Може, знають вони, що я тут,
І кричать, щоб рвалося серце?
А яблуні біло цвітуть  —
Біло, здається…

За словами І. Андрусяка, така поезія уже не є засобом пізнання, а радше якимось із видів навіювання, коли суб’єктивний світ митця повторюється в емоціях реципієнта.

Цитований текст в основній своїй опозиції “чорно — біло”, що є концептуальною ідеєю поезії, виявляє межовий стан Тараса Мельничука. Невеликий за форматом, вірш однак дає достатньо сюжетного матеріалу, щоб зрозуміти, як на просторі людської душі відбувається зіткнення життя і смерті, свободи і неволі, надії і безвиході. За християнською традицією, світле перемагає не осудом, а своєю вищістю над темним. Підтвердженням тому, крім основного антоніма, маємо й інші опозиційні пари: яблуні — гайворони, цвітуть — кричать. І в цьому зіт­кненні світле перемагає: в останньому рядку, нехай і поряд з невпевненим “здається”, вжито-таки ще раз означення “біло”.

Звертаючись до конкретної біографії поета, розуміємо, як нелегко було йому знаходитись за колючим дротом, особливо під час другого ув’язнення, коли “політичних” судили за кримінальними звинуваченнями, що сталося і з Тарасом: в 1979 році його було знову заарештовано на чотири роки. Термін відбував у Вінницькій тюрмі, сидів разом із убивцями, насильниками. Нікому не признавався, що пише поезії, знав про це, з його слів, лиш один кишеньковий злодій, який спритно переховував його вірші.

В означеному темою дискурсі автобіографічного варто звернути увагу на те, як мужньо намагається поет в тюремних мурах втримати поставу людини, українця, християнина. Майже всі, хто знав Мельничука, відзначають цільність його натури. Хоча сам він в одному із віршів говорить: “Я різним був…”, однак слушність у тому, що в основних життєвих принципах і моральній переконаності поет був цілком визначеним.

Та все ж варто прослідкувати за творчістю Мельничука різних років, щоб побачити, як змінювалось його ставлення до світу, до людини, до самого себе.

На початку ми наводили приклади лірики, де поет відчуває себе повним енергії, радості, щастя від самого факту власного існування. Пережиті страждання, особисті втрати, ув’язнення, насильне утримання в психіатричних лікарнях Чернівців, Вінниці, Одеси надзвичайно вплинули на нього. Від ніцшеанського усвідомлення повноти буття сильної, перспективно устремленої особистості Мельничук, майже за К’єркегором, відчуває самотність і відчуженість від ворожого розбалансованого оточення з його агресивністю й аморальністю.

Однак — і це прикметно! — він не пориває стосунків зі світом, більше того, відчуває себе частиною животворної сили — в його художній уяві об’єктивуються різні сакральні символи, генетично закладені в підсвідомість: хрест, коло, голуби, лелеки, калина, небо, роса, гадюка, черв тощо. Нарешті вони дістають художнє втілення в образі світового дерева, яке є одночасно архетипом і триєдиності світу, і вічності людського роду, і тяглості історії з її минулим, сучасним і майбутнім, і гідності й сили Людини як Божого творіння.

Ось як все це трансформовано художньою уявою письменника і змодельовано ним в одній із поезій:

Я хочу дивитись
на людей
з такою ніжністю,
як дивляться на звірят
чи на водорості,
та люди точать
сокири,
і я стаю
деревом.

Він змову звертає свій погляд до Карпат, до бурхливого Черемошу, але мова його уже не експресивна й динамічна, а по-філософськи розмірена й сповідально відверта:

в цих горах
я насипав комори неба
зірками
в цих горах
я росу не ударив
……………………….
і не зламав пасткою крил
жодній птасі
жодному звіру й людині….

І навіть графічний поділ тексту на окремі фрагменти мовби відтворює бажання поета виразно звізуалізувати найважливіші моменти власного земного життя.

“Людина внутрішньо вільна, він, всупереч обставинам, вибудував у собі бастіон власного “Я”: “Я — людина, я — світ, я — народ”. Із цим відважним кредо пов’язане незмінне в різних життєвих ситуаціях підкреслення вірності своїй долі, історичним традиціям, своїм зобов’язанням перед рідною землею, перед народом”, — сказав про поета Іван Гришин-Грищук.

…Був він коштовною Божою краплею на поетичному лузі України, дивовижним і незбагненним Князем роси, що, зблиснувши рідкісним обдаруванням, пішов у Вічність. Пішов у березні, бо найбільше любив цей місяць і сам собі його напророчив:

Люблю березень.
Березень — це той місяць,
Котрий забере мене.

АДЕЛЯ ГРИГОРУК

Share

2 коментарі

Випуск №3, 2011

2 коментарів:

  1. Pingback: Косів’янам повчитися би у верховинців

  2. Pingback: Музей Тараса Мельничука в Уторопах

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *