Фрагменти з життя і творчості Ігоря Маковійчука

– Дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» – 1999 рік.

– Володар Гран-прі Всеукраїнського конкурсу з художнього декламування творів Тараса Шевченка в 2000 році. Декламував власну поезію «Не згас Тарас».

– Здібний актор. Про це засвідчують його ролі Марусяка у п’єсі «Камінна душа», Кудалова – «Республіка на колесах», адвоката Шемендюка – «Пароль «Надія»,  Лісового Духа – «Лис Микита» та інших. У Кутах виконав ролі: Ісуса Христа у п’єсі «Я навчу вас любити», Месії – в «Одержимій».

Акторська творчість Ігоря пов’язана в основному із Вижницьким драматичним театром. Вижниччина, хоча він народився (22 липня 1967 року) в містечку  Кутах,  займає  особливе місце не лише в його драматичній творчості, але й поетичній та пісенній. Тут створили про нього фільми «Осінь у Карпатах», «Мелодія весни». Їх демонстрували під час презентації першої збірки поезій Ігоря Маковійчука «Ріка осінньої сьози» в Косівській школі мистецтв  22 лютого 2009 року. У цих фільмах бачимо  нашого талановитого земляка в ролі актора, поета і читця.

Цікавою є його пісенна творчість. Пісні на його вірші співають народний артист України Павло Дворський («Дві свічі»), відомі співачки Антоніна Клоцька («Жовті квіти»,  «Казка-Весна», на її музику), Людмила Ковалюк («Дві краплини дощу», «Осінній пляж»), Лариса Сахно («Білий птах», на її музику).

Ігор Маковійчук – знавець міфології, філософії, історії, а заодно і фінансів: має диплом економіста-статистика Київського інституту народного господарства, був головним спеціалістом управління  статистики у Вижницькому районі, нині – кредитний інспектор кредитної спілки «Косівська».

Вірші почав писати під час навчання у  Старокутській школі.

Уперше надрукувався у 1986 р у Чернівецькій обласній газеті  «Радянська Буковина». Тоді  займався у літстудії художнього слова при Палаці культури текстильників у Чернівцях, навчаючись тут  у будівельному технікумі.

Перша збірка «Ріка осінньої сльози», яку він називає «лірико-філософський екшн», принесла йому високу популярність. З виданням наступної, як і першої,  не квапиться: для нього найперше – художня якість поезій, їхня неповторність.

Василь ГЛІБЧУК

“ЧИ МОЯ ТО ВЕСНА? ЧИ МОЯ?”
*    *    *
Він був не те що птах чи вільний вітер,
Самотньо жив у затишку небес.
Її манили самоцвіти світу,
А Він хотів здійняти Їй зорю.

Легендою по місячній стежині
Пройти удвох.
Легендою удвох.
З надією, що за якимось кроком
Відважаться на відчайдушний крок

Й опиняться нарешті за межею
По той бік світу буднів,
по той бік,
Де все не так…
Вона не зрозуміла,
А Він Її залишив у собі.

*    *    *
Чи моя то весна? Чи моя?
Хоч із осені в неї не трапить,
Я пішов їй назустріч, та все ж
Заблукав між заметів зими.
А зима заморозила біль.
Біла віхола – анестезія.
Ані ліків тобі, ані зілля.
Кригобілий холодний шпиталь.
Неосяжно незаймана даль
Провокує квітневе весілля
Розвированої заметілі,
Скрипок вітру, фантазій зими
І весни. Неосідлана мить,
Над котрою не владне довкілля,
Божевілля, безцілля, безвілля
Заклинає на спалах і літ
Квіти квітня й залютнілий лід
У свою неосідлану мить.
Вмить, бо вирине тільки на мить.
А за мить стане все на місця.
Згасне спалах свічі у серцях,
Пересічений вітром зими.
Відцвіте, відгорить, відшумить
Після миті, що прийде на мить…

*    *    *
Вінчали нас не у Церковнім Храмі.
Не грав орган, мовчав бенкетний зал.
Втекли дві одинокості на зламі
Із різних доль в надуманий причал.

У пошуках омріяного щастя
Зіткнулись у безсонності ночей.
Та вицвілий каприз «несвоєчасність»
Згубив запал сердець і блиск очей.

Чи може то уже така природа
І доля не міня свою ходу –
Прозріння, що з’являється лиш згодом –
Покара за вчорашню сліпоту.

Два лебеді, дві втомлені надії
Зустрілися, щоб розійтися знов.
На роздоріжжі сивих вітровіїв
Розп’ята не дозволена любов.

На роздоріжжі сивих вітровіїв
Самотність не зняла своїх оков.
Два лебеді, дві втомлені надії
Знайшли і знову втратили любов.

*    *    *
Розвіює віття роздягнену осінь.
Розбарвлює спомин згорілий оранж.
Застуджена постіль.
Ми – втомлені гості
У нашім коханні,
Котре не для нас.

Допите вино,
Лиш на скатерті пляма.
Й огарка свічі не доплавлений віск.
І думи птахами блукають між нами,
Та крок не ступити, не мовити слів.

Даремно засохле розгублене листя.
Роздягнена осінь – оголена суть.
І спомин в оскомі безсонній втомився
Вінчати розвінчані крила розпуть.

Share

Прокоментуй!

Випуск №3, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *