Артезіани

РОНСАРОВІ СТРОФИ

*    *    *

До чистого гірського джерела
Мене, малого, мама привела:
– Того напийся, синку, кришталю.
У ньому – наша Правда без облуди.
Усе життя неси її у люди,
А я за тебе Бога помолю…

*    *    *

ГЛИБИН ДУШІ ВІДКРИЛИСЬ ДАВНІ РАНИ
І ВДАРИЛИ СТРІМКІ АРТЕЗІАНИ –
КОЛИШНЬОГО ОЗВАЛАСЯ ПОРА:
З’ЯВИЛАСЯ ВЕСНА МОЯ МИНУЛА,
ДЕ ПОСТАТЬ ЮНА ВАША ПРОМАЙНУЛА, –
І СВІТ УВЕСЬ МЕНІ – ФАВОР-ГОРА!..

*    *    *

Уже мій сад вишнево відцвіта,
Але щодня не менша суєта,
І час біжить прискорено чомусь…
Та щоб прогнати ці похмурі мислі,
Що ніби сірі хмарева навислі,
Як за солімку, за перо візьмусь.

*    *    *

Святі читає ангел письмена,
А серед них – селянські імена:
Іван, Марія, Опанас, Вікторія…
Хто з них для пісні жив, хто для сохи, –
У кожного в житті свої верхи, –
Та не про всіх них пам’ята історія.

*    *    *

Свої всі дні спрямовую невтомні
У мови говіркі каменоломні,
Шукаючи слова коштовні, фрази,
Щоб після ювелірної огранки,
Немов роса під сонечком у ранки,
Брильянтами засяяли алмази.

*    *    *

Мимо Скам’янілої Багачки
Мчать круті та ще крутіші тачки.
Смертним духом серед цих розваг
На їх тлі розтління та безчестя,
Як предтеча другого пришестя,
Дише перетлілий Саркофаг.

*    *    *

Зневаживши всі лютого старання,
Моя весна розпочалася рання –
Аж виноград заплакав із утіхи.
Подякувавши Богу за цю весну,
Засію ниву я свою словесну:
Мої Слова – мої життєві віхи.

*    *    *

Я знову юний. Ангелом лечу.
І справа мені всяка по плечу –
Вже старості нема, лиш крила мрій;
І що якісь там буднів антитези,
Як на розквітлій вишні полонези
Бринить-гуде мені бджолиний рій…

*    *    *

Молився хворий дід: – Чому так, Боже,
Нестерпний біль мене щоденно гложе?
За що Твоя немилість отака? –
Забувши, що у юності завзято
Він танцював у будень і у свято
На чужому горі гопака.

*    *    *

Блукаючи в Карпатах, до чаклунки
Забрів я. А там – зіль усяких клунки,
Які вона назбирує сама.
Протнувши мене наскрізь пильно оком,
Вона сказала мовби ненароком:
– Од вічної любові – трав нема…

*    *    *

Так добре вивчив піаніст клавір,
Аж публіка шепталась: – Ювелір…
Тінь від свічі хиталась на стіні.
Давно життя ріку я перебрів,
Уже сприймаю світ з-під сивих брів,
А музика та й досі у мені.

*    *    *

Мені приснився віщий сон: весь люд
Прямує скопом на Господній суд.
Та йдуть лиш бідні. Де ж пани вельможні?
– Вони Закон переписали Божий,
Мов Конституцію, – сказав прохожий. –
Тепер ті біси ангелам тотожні.

*    *    *

Святкову одягнувши вишиванку,
Степан ішов собі до церкви зранку,
Аж тут його гукнув із двору Клим:
– Ану до мене! В мене, гей, забава. –
Степан прикинув: – Ге, це добра справа.
І що той храм, як Бог дає калим…

*    *    *

Палю свічу. Покійники мовчать.
Над ними чорна вічності печать –
Гранітні плити, камені суворі.
Лиш імена отих, що в потойбіччі,
Усвердлюються золотом у вічі –
Нагадують мені: Memento mori!

*    *    *

Розтривожено дзвін
Б’є на тисячі гін:
– Україно, гуртуйся в громаду!
Як не хочемо зникнути з карти
(Вже історія зна такі жарти),
Мій народе, не дайся на зраду!

*    *    *

Я запитав старого цимбаліста,
Що віртуозно грав посеред міста,
Де вчать так грати, як це робить він.
А той мені: – Щоб марно не трудитись,
Потрібно музикантом народитись, –
Словами вдарив, як у дзвін.

*    *    *

Моя душа – усміхнена планета.
Се головна деталь автопортрета,
Який щодня життям своїм пишу.
А сумнів підгризає: – Може, досить?
Та мій портрет штрихів точніших просить.
Спішу його писати. Ой, спішу.

*    *    *

Оце вже й осінь. Відцвітаю.
У Вседержителя питаю:
– Далеко ще моя зима?
Мовчить Безсмертний. – Зрозуміло! –
Зраділа вся душа і тіло. –
Моєї черги – ще нема!..

*    *    *

Як би світ не мінявся суворо,
Чорногоро, гей-го, Чорногоро,
Я нікому тебе не віддам!
Бо одвіку у свята чи будні,
У щасливі часи й многотрудні,
І Фавор ти мені, й Нотр Дам!

*    *    *

В неділю на базарі гончар-ас
Давав для всіх охочих майстер-клас.
А я дивився й думав: – У напрузі
Усе спливе крізь часу каламуть,
Й мене колись так глиною візьмуть,
Щоб прокрутити на гончарнім крузі.

*    *    *

Життя для когось грає, як вино.
Комусь – як море. Іншому воно
Немов бурхливі хвилі Черемошу.
А я через усю життя красу
Ваш образ у душі своїй несу –
Найважчу ту і найдорожчу ношу.

*    *    *

– Ну що дали тобі твої науки? –
Різник від м’яса витирає руки. –
Бач, я хоч бидло, а таки крутий!
Ти мудрим був, а я – дурним у школі…
По тих словах здалось: я в Дикім Полі,
А переді мною – хан Батий.

*    *    *
У поїзді сусід мій по вагону
Підсунув пляшку: – Випий самогону –
Допомагає, якщо грип, застуда…
– Ну, перш ніж чаркування розпочати, –
Кажу, – признайтесь, як Вас величати.
Він згорбився і тицьнув руку: – Юда.

*    *    *

На днях зустрів чистильника взуття.
Вітаюся. Питаю, як життя.
А він одразу про свою роботу:
– Трапляються такі-от заковики,
Що в бруді й душі, не лиш черевики.
І чим із душ тих відшкребти гидоту?..

*    *    *

Під вересневу музику вітрів
У яблуневім у саду зустрів
Я вогнянисту усмішку жіночу.
Давно було. Пройшло. Але ж ні-ні –
Та й оживе вогонь той у мені…
І я горю. Згораю. Палахкочу.

*    *    *

Я край дороги посадив покрову,
Щоб людям був розмай. Сусід корову
Свою раз недогледів ненароком –
Не стало квітів. Він собі у крик:
– Ти із дороги не роби квітник!..
Моє добро мені ж і вийшло боком.

*    *    *

Високопарних слів бучне колосся
У золоту засмагу одяглося,
І я зрадів: – Уже й жнива. Ура!
Торкнув колосся те беззастережно,
За що і був покараний належно:
Обпала вся позлітки мішура.

*    *    *

Зорн у срібному серпанку
Щодня молюся спозаранку,
Йдучи з незвіданим на ви:
– Моя висока Зоре люба,
Мене, земного зорелюба,
На чесний труд благослови.

О. Лупул, м. Чернівці

Share

Прокоментуй!

Випуск №3, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *