“Собі знаю, що біле – то совість…”

Берега шкода — повінь куснями лиґає.
Повени шкода — захлинаєси смітєм.
Жєль ми за дривами — нарубавси доста.
Жєль ми України, бо ’уна — і берег, і повінь.

Хтос на долинах наловит тих полін (ади-о!),
зватеркує піч і зварит кулеші (а чо’ ні?);
ме фалити мочєнку, ме фалити день;
певно, шо помолитси й за моє здоров’є…

Йо! Таки помолитси, бо душя жідна (ой жідна!).
Йо! Таки помолитси з ріднов чілідинов,
бо добро таки та й не з неба впало,
а з чиїхос рук, а й з чиїхос мук (трудивси я днински).

Ай же Господь-Бог мудро попровадив:
їх за шос пожєлував, мені — дєковать.
…Видит, шо я жєпавий, видит, шо я годен
шє раз запрєгтиси фист й шє раз йти ’у дрива.

Берега шкода…
Повени шкода…
1-3.11.2010

’Би то браму з коня розщіпити, втворити, єк груди,
на охіть та на вдих, на любу — на почєток обнов.
’Би ші слово не впало, забігло у браму меж люде —
меж людьми си прижило кутюжков малов.

’Би то красно зайти, до одвірка чоло не розбити;
’би в хоромах не стати й забути а чо’ ти прийшов…
…За плечима уже вотакі перелази з молитви,
а Марія лишень поправ’єє синеньку покров.
17.10.2010

’Ди жию, нєвзірая на чєс:
крию дах на вже зведеній хаті,
п’єлю д’горі упертий протес —
озадачіть вітри пелехаті.

’Ди онукам купую книжки
на науку — гей від Миколая —
най в життю не ікіс ворожки,
а лиш рєд допровадит до раю.

Най шінуют коріні своє.
Най си зважі ґілеточку волі,
поки в жилах тече житіє
і дрімают в музеях пістолі.

Сучу дратву в’єзати гадки —
’би не пхалиси, тіпа, під руку.
Доста вже, шо… верховні «вовки»
практикуют гуцулску науку

(їм то нада(!) і довбут, де є):
«…понімаєш, і влада від Бога,
й молоко біле-біле дає,
даже, чорна-чоренна корова…»

Та тємую, шо чорне — то гріх.
Собі знаю, шо біле — то совість.
А тому увожєю усіх,
хто тримаєси роду! Натомість

Я свистав(!!!), шо комус си не вдав,
шо канєшно нє нравітца гонор.
’Ди жию яко Бог приказав!
А на правді всьо змінитси скоро…
22-24.12.2010

*    *    *
Гойкают, шо влада до весни.
Гійкают, шо ціни фуркнут вище.
Та й мої звесловані човни
вже давно у дно шуруют днище.

Жінка рада — я не гет скупий;
Жінка втішна — я ші май надійний.
Єк до мене п’ют і просі «Пий»,
то я п’ю, а не зчинаю війни.

Зчєста, єк дуренство запальне,
«свят-верховники» захороводі,
в собі замикає шос мене;
а усі из себе вже виході.

Кум кричєт «Я би то всьо стрілєв,
навіть маю на прицілі перших!..»
Я би радше боронив, мирив
у покуту тихо відумерших.

Але то не я — терпен терпец.
Єк урвеси — будете саракі:
ме дровітня кушіти «живец»,
бартка ме кусати «дровиняки»!
23.01.2011

*    *    *
Коли си прошумаєш, браччіку?
…Маржина риче; кінь самий вар’ює.
А Тато кличе, кличе, кличе, кличе, кличе —
ні я, ні ти — ніхто єго не чує.

А Він… за стів усіх — аби зараз уздрів,
’би наскрізь попромацав теньґі душі,
’би кождий пазухи свої втворив —
повитігав нагарбані папуші.

’Би слово мовив кождий, поки жив,
і єк на старість доживати має.
’Би зголоднілий хліба відкусив
або й спожив собі цілий окраєц.

Коли си прошумаєш, браччіку?
Ти й тут, ади…, заскулив праве око.
…Гадкую, хто(?) подаст горнєточко води,
бо… й за Єго столами — кожде одиноко…
5,7. 11. 2010

*    *    *
Куда розщінкані надвір у вітер?..
Побійси Бога та й мене зуваж.
Я вірю, шо неможеси терпіти!
Але… з дітми!? Куда хлопчішшям?… Та ж

здоров’є не валєєси на стежці,
путеря на смереці не росте.
Ми їм віддали вже по головешці
і кождий має серце золоте.

…А най би підросли, на ноги стали.
…А най би нам напрєтали внучєт.
…А най би-си награлиси в цимбали.
А то їм такіш вже душя кричєт!

Ти з революції приїхав: киркав,
«ганьба» кричєв, матиркував «козла» —
в горєчці марив, чупер собі микав,
шо дес бракує правди, шо дотла

згорає совість на тотих виборах,
а, зрештов, вибрати нема кого…
Мов, чо’ вар’юєш? Тобі кісно в горах?
Ци не смакує гуслінка? Го-го-о!

Тут небо забуває, шо у’но Боже:
до паші хмарка тулитси єгнєм…
Шо літо красне! Шо зима погожя(!)
в стаєнці кождій робит Вифлиєм.

…Але заждіть, мої опришки гожі,
бо зладувала вам на лютий чєс
по рубцакови і харчів, і ноші,
й… благословіні, й, навіть, дармовис.
26.11.2010

*    *    *
Най зацвите ші раз у ватрі
й загріє у студений чєс
раптівка-згадка, гойдна кладка
й сухонький лист. Поліна свист

меж язикатих поцілюнків
роздує половінь грудий.
Смішком чарунку-повістунку
вратує місіць молодий,

бо допровадит до вориня,
де віщий сон бужєє сам
і від завлєги аж до днини
справ’єє молодецький храм.

Най зацвите ші раз у ватрі
й загріє в одинокий чєс
раптівка-згадка, гойдна кладка,
сухонький лист, поліна свист…
17.12.2010;   7.01.2011

*    *    *
Років отара… Гойкаєш і свищеш
на пса, ’би завертав; а сам женеш
зарослими плаями, попелищем
душевно незгасаючих пожеж.

Замучені. В них гет обдерті лаби.
З дороги збилиси — під скалами одні.
Колис ти марив про стрімкі дараби,
міг поплисти голоден, впорожні.

Шо сталоси? Ади твої здолхлєта
шукают пити. Ти, неборе, став…
Агій! Ти плачеш під оцев трепетов,
єк би тебе хто прутом вперезав!?

…Мой-мой, це добре! Прийде шос до тєми!
І пес поможе — певність наведе.
Але спіши-сми, браччіку братенний —
на небожєт польовані іде.
3-4.01.2011

*    *    *
Ші сночі шукав ялівця…
А чєс проминав,
і дніло,
байдужо кітна вівця
принюхуваласи до пійла.
Неквапно і я пантрував
ватру і перші окоти.
Прадід під зорями
мандрував —
поволе пристав напроти.
І «Слава Й’су!» тихо прорік,
затим похитав головов:
— Файний,
правнуче ти
чоловік,
та я
би не був тобов.
…Так само сиділи і ми,
і всокотити воліли,
ади, барабульку пекли —
а чєс проминав…
і дніло.
9.04.1995

Василь ШКУРГАН,
м. Косів

Share

Прокоментуй!

Випуск №3, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *