“Затужить за тобою далина…”

Тарас ДЕВДЮК — поет.

Народився 28 липня 1969 року в с.Тауйськ Магаданської області в Росії. У малому віці разом із батьками переїхав до України. Виріс на Гуцульщині, навчався у Косові.

Закінчив Львівський державний (нині — національний) університет ім. Івана Франка (1991)

Працював в Бюро пропаганди художньої літератури при львівській організації Спілки письменників України.

Член Асоціації українських письмен­ників. Живе в Чикаго.

Автор поетичних книг «Бенкет на голівці цвяха» (Львів: Каменяр, 1993) та «Ти, три хвилини тому» з передмовною І. Андрусяка й О. Ірванця (К.: Смолоскип, 2000), “Дерево навколо птаха” (2010).

Його поетичні твори опубліковано в часописах “Жовтень” (нині — “Дзвін”) (1989. — 4.5),  “Дзвін” (1996. — 4.1), “Перевал” (1992. —4.3/4; 1994. — 4.1), “Україна” (1994. — ч. 17/18), “Українська літературна газета” (2009. — 4.4) та вміщено в альманасі “Високий замок” (Львів: Каменяр, 1989) й антології нової української поезії “Дев’ятдесятники” (Тернопіль: Лілея, 1998).

УКРАЇНА
Моєму десятирічному синові Роману, який вперше їде до України

Яку ти Україну не побачиш.
То це свою…
Тому найдужче я тебе, козаче.
За те люблю…

І буде з калача всю сіль у сінях
Збирати миш.
Чи ти там скажеш: ” Слава Україні!”
А чи змовчиш ?
23 вересня 2010 р.

СКЛАСТИ СТІГ
Присвячено тим, хто хоч раз був на вершечку

Вітри зірвуть дахи вітрів старих відтак і
Коса знайде гаддя, а камінь обмине,
На вчора вже тепер не вистачить мене,
Бо нині всі стоги похилені на млаки.

А там, де ми толочили краї,
Де всю траву наврочили на себе,
За пластом пласт ми ближчали до неба.
З-під наших ніг втікали солов’і.

Ми всі пройшли ті кола, та між нами
Лишилися правдивими лиш ті,
У кого груди в ранньому житті
Почеркані до крові остривами.

*    *    *
Затужить за тобою далина.
Запрагне зміст очей нової форми.
Ой не твоя, поете, в тім вина,
Що білий сніг від ночі стане чорним.
Ой, не твоя, Василю, то журба.
Прокурена на серці Прокурава.

У Космачі ще збереглись отави —
Не встигла потолочити юрба
Із міста. Нині, наче вчора:
Все сонце сходить, сходить попри нас.
Та не твоя, поете, в тім вина,
Що чорний сніг вночі розтане чорним.

ІРЖА ПОВЕРНЕННЯ
(поема про Тараса Мельничука)

Вертався Поет
Із табору
Д “горам
Час такий.
У горбатій горбі
Тарабанив
Табу
Та
Вірші,
Та
Серця то-пір.
А вірші ті
Коріння в землі лишили
І, мов дараби.
Один до одного
Як один:
Обличчями різні,
Та рікою схожі.
Дорога —
Недорогий
Твердий
Табу-рет
На всі чотири сто —
Рони
Ніж-
Но
Ніж-ки
Підклав,
Як віжки коневі
Тпррр…
Сідай, відпочинь
Тепер…
А він
Такий неприлизаний,
Як роса
Справжнісінька.
Стоячи
Плаче.
Трава —
Вроджена ватра зелена —
Ноги обпекла синові,
А він босий…
Тож злетіти довелося
Над горбами, над торбами
Та й на подвір’ячку.
На свому подвір’ячку
Крила зложити.
Назло—жити!
АВін —
Стоячи
Плаче.
Жити тепер, жити,
Та щось сухо в горлі —
Дух перехопило…
Чи хтось аркана
На аркан
Накинув?
Орле, орле!
Невже хана?
Сину, сину…
Що ж то за дідьчий аркан,
Коли його бартками
Не розкроїти, не порубати?
Який ж бо то, хлопці, аркан,
Коли топірці не гострені?
Який ж бо то, хлопці, аркан,
Коли дужі легіні,
Як смереки на возі?
А він—
Той, що вік,
Той, що босий,
Танцює аркан
На цементній підлозі…
На цементній підлозі,
На “дній нозі —
Не того, що босий,
А того, що батько спить.
Цить!
Колись
Ходили жінки на Дунай
Сокири прати
У воді студеній.
Руки промерзали до костей.

Зате сокири були
Доста гострими.
Тоді у постіль
Лягали прості
До чоловіків своїх,
Втомлених після бою.
Спливли оті сокири
За водою…
Сину, сину!
Де ж тебе доля носила?
Чи то Ти живеш у хаті,
Котру рубай, пали, хоч ріж —
Не вступиться
Ані з Карпат,
Ні з України.
Через деякий час —
Ха-ха-ха!
Хата
Згоріла
Суха.
Не вірив,
Що у горах
Горе.
Казали,
А Він
Не вірив.
Вже в жодні слова не вірив,
А вірив
Лише
У
Гори.
Бо гори —
Це звізди
І звірі.
Невже звіздам
Неба замало.
Щоб хату палити?
Невже звірі
Вміють користуватися
Сірниками?
Він
У цьому світі,
Як собака вільний.
Собаку десь пристрелять —
От і все.
Ще дотепер
Пес шолудивий
Очі лиже.
Сахайтеся!
Сахайтеся пса.
Бо язик у нього
Із сльози та слизу.
Слизько як,
Ой, як слизько!
Час такий.
Життя прожите
Вилізає боком.
Грузька толока
Посеред мочил.
І жаль,
І жаба,
Вжалена у око.
А ти – мовчи.
Тебе ще не навчили?
А хочеш – толочи:
Країну, друзів, віру.
Не годен сам —
Поклич на толоку.
Але тепер
До рідного порогу
Вертався він.
Пора йому, пора
І слава Богу,
Зійшла гора
І вигукнула:
” Йдуть! ”
Іржа повернення.
Усе у світі в міру.
Роса і ртуть,
І злий ланцюг без пса.
Ланцюг без пса?
Чи пес без ланцюга?
Він сам, самотній, сам,
Самотній як гора.
Облиште!
Це мара.
Усе у світі в міру.
Прозріють небеса.
Звізда
Впаде
На звіра!

Тарас Девдюх, м. Чикаго, США

Share

Прокоментуй!

Випуск №3, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *