Казка «Як зайчик і білочка стали друзями»

В одному лісі на високому дереві у дуплі жила білочка. А внизу під деревом ріс густий-прегустий кущ, у якому зайчик збудував собі хатку.

Білочка зранку вставала, чепурилася і починала готувати сніданок. Вона чистила горішки, лущила насіння, а шкаралупу і порожні шишки кидала вниз — просто на зайчикову хатку.

Зайчикові це не подобалося. Він навіть сердився і не раз зауважував білочці, що так робити не годиться.

Але та лише сміялася у відповідь і казала:

— Нічого страшного, позамітаєш.

А що залишалося робити зайчикові? Брати березового віника і чепурити своє обійстя. Інколи вухань думав перебратися кудись в інше місце, але ніяк не міг залишити свою оселю, такою вона була рідною. Та й до поля з капустою звідси рукою подати.

Так і жили: білочка смітила, зайчик прибирав. Розмовляли вони рідко, хіба що віталися вранці та ввечері.

Якоїсь ночі зайчикові не спалося. Він вийшов на подвір’я, сів на лавочку і задивився на небо. Воно покрилося хмарами і непривітно насупилося.

І тут зайчик почув, як шелеснула гілка. Дивно, подумалось йому, вітру начебто немає. Шелестіння повторилось. Зайчик пильніше приглянувся і побачив, як уверх по стовбуру все ближче і ближче до білоччиної хатки підкрадається куниця.

Зайчик злякався і завмер.

— Але що буде з білочкою? — подумав він у наступну мить. — Треба її рятувати!

Він схопив березового віника, яким щоранку підмітав своє подвір’я, і шпурнув його в куницю.

Віник не досягнув хижачку, проте з гучним тріскотом ударився об стовбур.

— Білочко, білочко, тікай! — закричав зайчик. — Куниця близько!

Шум розбудив білочку, і вона виглянула у віконечко.

Куниця була вже зовсім близько. Вона вишкірила хижі зуби і прошипіла:

— Не втечеш, ні, не втечеш-ш-ш…

Білочка відсахнулася від вікна, а куниця вже ломилася у двері.

Ось вони затріщали і розчинилася. Куниця увірвалася всередину. Білочка тим часом стрімко вистрибнула із вікна.

— Сюди, сюди! — загукав зайчик.

Білочка блискавично плигнула на гілку, потім на другу, ближчу до землі.

Куниця, не знайшовши білочки в хаті, й собі вистрибнула надвір і кинулася наздоганяти білочку.

— Білочко, до мене! — закричав зайчик і відчинив двері своєї хатки.

Одним стрибком білочка опустилася на землю, і вони разом із зайчиком зачинилися в його хатці.

Куниця сердито загрюкала у двері, але вони були міцні та й засув також був змайстрований надійно.

Упіймавши облизня, куниця подалася геть. А зайчик і білочка, отямившись від переляку, вийшли на ґанок.

— Дякую тобі, зайчику! Ти справжній друг, — мовила білочка. — Пробач мені, будь ласка, що я вела себе нечемно і викидала сміття на твоє подвір’я.

— Ну що ти, білочко, я на тебе зовсім не серджуся, — відповів зайчик.

Відтоді вони стали друзями і щодня ходили одне до одного в гості. Зайчик частував білочку солодкою морквою і хрусткою капустою, а вона його горіховими тістечками і малиновим чаєм.

Аделя ГРИГОРУК
Малюнки Наталі ЮРОВОЇ

Share

Прокоментуй!

Випуск №3, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *