Різдвяна Пава, або тріє Царі

(вінок сонетів)

І

Стоїть Різдвяна пава у вікні,
І неба розкривається криниця,
А із криниці вилітає птиця
Уся у кольоровому огні.

Різдвяні крила сяють на стіні, —
Таке лиш в сні малій дитині сниться.
Медові вуса розпуска пшениця,
А у печі сплять півні огняні.

У царстві снігу походжає гном,
А тріє Царі входять до світлиці
І сипле всесвіт голубим руном,

А сині перли сипляться з ялиці.
Три голуби палають над вікном
І янголи злітають святолиці.

ІІ

І янголи злітають святолиці, —
Аж сонце виростає на столі.
А місяць у пахучому брилі
Пасе в снігах різдвяні зозулиці.

Із сиру коник скаче по полиці,
На нім — гуцул в цяткованім сідлі.
Порозцвіталась папороть на склі,
Народжена з духмяної росиці.

Хлюпоче срібна зірка у відрі
Із дідової казки-запашниці,
При світлі Вифлиємської зорі.

Калину чеше вітер при криниці.
Рожева мирта зацвіла в горі,
Посеред мирти — Божі ластівниці.

ІІІ

Посеред мирти — Божі ластівниці.
Біжить в снігу маленький колядник,
У нього в торбі скаче медівник,
Три ябка і дві з маком паляниці.

Зловімо крильце першої зірниці,
Бо синім світлом світить явірник.
А там живе у хаті чарівник,
Що має в скринях золоті суниці.

Злетіла біла скатерть на отаві, —
Аж виростають крила у рідні.
Летять смереки на Різдвяній паві,

Бо Вифлеєм вже видно вдалині.
На лаві — Див-дива його яскраві, —
Аж пальчики блукають по струні.

ІV

Аж пальчики блукають по струні,
Бо під вікно прийшли Котигорошки.
Сніги цвітуть дахами, як волошки,
Де відьма доїть колесо в млині.

Погладьте, смичку, скрипку при вині!
Вже й по вечері. Поцілунок ложки…
Мольфар розправить рукавами зморшки,
Ногами вдарить — затанцюють пні.

“Христос родився!” — входить слово в хату
Засніжене. Пастирі голосні,
Неначе входять в зоряну загату,

Аж бубнув місяць в бубон на груні.
Посіймо—ж небо! В небі — руту-м’яту:
На сіні Бог у яслах в пелені.

V

На сіні Бог у яслах в пелені.
Святкуймо! Соловейчині ми діти!
З-над триста літ не сміли ми радіти,
З-над триста снів — лелечано-сумні…

Та буйні наші коні вороні.
Ми в Горицвіту вчилися горіти.
В криївках сонце мрією зогріте,
Сивіло, мов косиці навесні.

Стріляв з розпуки відчайдушний бір,
Земля гула у небо, як дзвіниця,
Коли везли трембіту на Сибір.

Але зарвалась чорна зарваниця…
Тримаймо небо з китицями зір! —
Росте під стелю жито і пашниця.

Росте під стелю жито і пашниця.
А в нашої ягнички — три ріжки.
В однім ріжку сидять три козаки
І до кулішу товчуть печериці.

У другому ріжку сидять куниці
І продають зелені чобітки,
На котрих зачаровання шнурки,
Присмолені бурштинами живиці.

У третьому ріжку гірке вино
П’є з горобцями молода синиця,
Ворона крутить золоте жорно.

Там котиться із горба бербениця,
В тій бербениці — зоряне пшоно,
Кружля на таці з сиром варениця.

VІІ

Кружля на таці з сиром варениця, —
То викликання духів навмання
За сім розгадок біля вороння,
Де прожива циганка—чарівниця.

В очах циганки — синя зозулиця,
І теплий місяць він, як пташеня,
Печери дзьобом в горах відчиня,
Де можна зорям плакать й веселиться.

Отам ідуть із неба в гори душі:
Одні вертають з раю, а одні —
Із пекла на вечерю, ті, що дужчі.

А ті, що слабші, сплять в старім млині,
Де Мольфарівна світить свічку груші
І розмітає привиди нічні.

VІІІ

І розмітає привиди нічні.
З рай-дерева пташина кольорова.
Там з неба їде хтось до Яворова, —
То, може, Юра Шкрібляк на коні.

А, може, Довбуш їде вдалині,
Бо в Космачі жде Дзвінка чорноброва…
На хмарі ватра гугонить багрова,
Червоний кінь стоїть у стремені.

Червоний кінь із глини. Гончарі
Сидять довкруг вогню, ніби ван-гоги.
Овець пасуть на хмарі вівчарі.

Корпанюки ж спустили з неба ноги, —
І ловлять рибку золоту в Дністрі
Між горами, що наче носороги.

IX

Між горами, що наче носороги,
Очима світять білі птахи хат.
Під Різдвяними крилами Карпат
Стоять вогні високі, мов остроги.

Старі гуцули на печах, мов йоги,
Зірок зривають спілий виноград,
А по снігу бреде собі Сократ.
Баранячі по стежці скачуть роги.

Олекса Бахметюк  сидить на хмарі, —
З шинкаркою жартує жартома.
А у шинкарки тої очі карі,

Обіймів палахтіюча тюрма.
Але Олекса радий тій покарі, —
Солодкий горщик, а в нім дна нема.

X

Солодкий горщик, а в нім дна нема,
Бо замість дна три райдуги розцвіли,
А серед них сидить Павлина Цвілик,
Галузку зачаровану трима.

Її й саму вже чар той обійма,
Той чар,  щоб з ватри глечик скочив цілим,
Щоб з райдуги стрілець у колір вцілив
Єдиним оком й пальцями трьома.

З Різдвом вас, пані Цвілик! Як ви там,
Де вічність пише голубі прологи?..
Я, може, глини кину в небо вам,  —

Крутім гончарний круг аж до знемоги,
Бо на землі поки що йде байрам,  —
І очі повні смутку і вологи.

І очі повні смутку і вологи.
В криницях кров горить… Сльоза…
Чиясь рука з бетону виліза,
Неначе цвях із мокрої підлоги.

Тут, в Яблунові, гори, наче стоги…
Ось мертві коси… І земля щеза…
Дівочий крик у губи замерза,
Бо плакати уже немає змоги.

Лиш плаче свічка, чорний камінь стогне,
Б’є пам’ять в скроні кулями стома,
І плаче хрест, ніби дитя бездомне.

Могилу хтось руками підійма…
На груди небо падає бетонне, —
А я кричу у небо: “Ма-м-м-о! М-м-а…”

XІІ

А я кричу у небо: “Ма-м-м-о! М-м-а!”
Хоч знаю, мама ген за полинами,
Вона не встане в Рожневі із ями,
За стіл не сяде з нами чотирма.

Сирітства відчуття — мені зима.
Лягли на очі зорі і тумани.
Кладу куті у мисочку для мами:
Мо’ прилетить душа… Вона сама…

Самотня сіла в небі до куті,
Не догукаюсь, ні! Нема спромоги…
Закрились двері і замки святі,

Мов Золоті Ворота в час облоги…
Лиш зорі чисті, чисті і стрімкі,
Вже без гріха і вже без остороги.

XІІІ

Вже без гріха і вже без остороги.
Йде коляда. Гуцульщина сія,
Така велична і свята моя,
Що зоремо укупці перелоги.

Свої ми в себе, горді, як даж-боги,
І свій звичай, і коляда своя.
І ця безмежна Різдвяна сім’я!
І янголята світять на пороги:

“Христос родивсь! Славім його!” І крила
Вечірній янгол в небо підійма.
І ярий місяць — на крилі Ярила.

І стеле хмелем до куми кума…
На щоглах сосен голубі вітрила, —
Аж дух в гарячім горлі перейма…

XІV

Аж дух в гарячім горлі перейма
Від кольорових звізд на підвіконні,
Котрі ще вчора були “незаконні”,
А днесь палають барвами всіма.

Нас не зжирає більше Колима.
Йдуть Тріє Царі ген на видноколі,
Не п’ють з калин уже чужинські коні,
І небо не облите, мов корчма.

Лиш Вифлеєм. Лиш нова радість Сходу,
Сія Вертеп Господній вдалині…
Черпнем з джерел своїх з самого споду!

Хай пастушки задзвонять колядні!
Перекажімо з роду і до роду:
“Стоїть Різдвяна пава у вікні…”

XV

Стоїть Різдвяна пава у вікні,
І янголи злітають святолиці.
Посеред мирти — Божі ластівиці, —
Аж пальчики блукають по струні.

На сіні Бог у яслах в пелені.
Росте під стелю жито і пашниця,
Кружля на таці з сиром варениця, —
І розмітає привиди нічні.

Між горами, що наче носороги, —
Солодкий горщик, а в нім дна нема.
І очі повні смутку і вологи…

А я кричу у небо: “Ма-м-м-о! М-м-а!..”
Вже без гріха і вже без остороги, —
Аж дух в гарячім горлі перейма.

Богдан РАДИШ

Share

Прокоментуй!

Випуск №4, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *