Із пережитого

СПОГАД

Моє дитинство –  спогади в тумані…
За пеленою літ –  вабливий спів…
Лякав сусід: “Крадуть дітей цигани.
Везуть на продаж до чужих країв”.
Хитав я заперечно головою,
Підскакував собі, немов цапок.
А стежечка виляста над рікою
Вела мене у диво на лужок.
Я біг на луг, де шатра розіклали,
Де музики і танців карусель,
Де пристрасно тіла гнучкі стрибали,
Немов на берег кинута форель.
Я ріс –  не викрали мене цигани,
Не спродали за гріш бозна-куди,
А от свої підленькі інтригани
Не раз топили в ложечці води.
Минається і добре, і погане,
Швиденько, мов потік, збігає час.
Моє дитинство –  спогади в тумані…
Щемка і дивна пісня без прикрас.

СОН ІЗ КАЗКИ

Серед зими наснилось щедре літо:
Розмай пахучих зіль і благодать:
Гаї з купальським папороті цвітом,
Який мені вдалося відшукать.
Я став казковим чародієм-принцом,
Що ділить людям щастя й губить лік…
Я був щасливим, як лише в дитинстві,
Та сон мій раптом невловимо втік.
Поникло літо, а сніги лежали.
Шалений вихор пробував свій бас…
І сталось так, неначе обірвалось
Казкове і реальне водночас.

*    *    *
Затужила пісня, заквилила,
Що козак-нетяга дався у полон.
Не стихала пісня –  голосила…
Гей, набрали бранців не один вагон.
Вмовкла пісня на останнім слові,
Тільки паротяг ревів, як дужий звір…
Наловили бранців на Покрову,
Вивозили українців на Сибір.
– Ой, куди везете мні від роду? –
Дівчина голосить, сльози наче дріб.
– Хто поставить в пам’ятну суботу
Моїй рідній мамці свічечку на гріб?

*    *    *
Брат на брата дивиться ще звіром, –
Затягла його чужинська твань.
На дорозі власної зневіри
Вистача каміння спотикань.
Ще нам правди сонечко не світить,
Ще пече пекельно біль утрат.
Ще нам голови відтяти мітить
Явний ворог –  учорашній кат.
Ще минуле нам не відболіло,
Завтрашнє –  оманливий міраж.
Воля десь крильми залопотіла,
Барвами заграла, як вітраж.

*    *    *
Як мені в минулому велося –
Знаю тільки я один та Бог…
Стільки болей в серці запеклося,
Що було б задосить і на трьох.
Зневажали іроди прокляті –
Всякі яничари і стрибки.
Вміли в душу цвяхи заганяти,
Вміли відробляти мідяки.
Стихло, наче дощ лихий пролився.
І сексоти притупили слух, –
Ніби віддалилися мисливці,
Ті, що переслідували дух.

*    *    *
Я й сам не раз дивуюся із того:
З яких джерел свою черпаю міць,
З яких джерел бере мій дух підмогу,
Коли життя згинає силоміць?

А я різьблю свої правдиві строфи,
Яким брести крізь хуги і дощі.
А шлях мені судився на Голгофу,
З хрестом важкої долі на плечі.

0 скільки боязких, невитривалих,
Як слимаки, сховались до халуп.
Скількох вже поламали вітровали…
А я стою під грозами, як дуб!

ВИ ЗРЕКЛИСЯ

Ви колись давно зреклися сану,
Вихваляли зло з усіх трибун…
Напустили стільки ви туману,
Заробили прізвисько: “Брехун”.

Зраджених колег судили строго,
У житті ви грали роль на “біс”.
А скажіть: обравши ту дорогу,
Чи не мучив совість компроміс?

Гасли у снігах життя невинні
(Їх сибірський викосив мороз).
Як тоді вам спалося в перині,
Чи не пік вас поглядом Христос?

А коли у злобнім вирі часу.
Гинули Тютюнник Григір, Стус, –
Ви скажіть по-правді: ані разу
Не дивився в душу вам Ісус?

Ви колись давно зреклися сану
На догоду ницим холуям…
Не мені (у справі цій профану)
Про мораль балакать нині вам.

ПОЕТОВА ДОРОГА
Пам’яті Василя Стуса

Жив Поет по совісті, правдиво,
От і поплатився чоловік.
А чому ж отих, що ходять криво,
Не карає наш двадцятий вік?

Чи почую ще лелечий клекіт?
(Завезли мене в чужі світи).
Десь голосить матінка далеко…
Ти мені, родинонько, прости.

Конвоїр у валянках, в тулупі,
На плечі слухняний автомат.
А мороз такий –  живцем катрупить,
І нема доріженьки назад.

Тут мені судилося згоріти,
На Вітчизні лишиться мій слід.
Не кидай співців, жорстокий світе,
До злочинців за колючий дріт.

Як тобі, Вкраїно, там живеться?
Я за тебе мучився, терпів.
Вірю: Правда сто разів спіткнеться,
Підведеться Правда сто разів!

Дмитро АРСЕНИЧ

Share

Прокоментуй!

Випуск №4, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *