Поет Дмитро Арсенич: іпостасі персональної ідентичності

Видається мені, що ніхто й ніколи не бачив його апатичним, байдужим, пасивним чи в’яло умиротвореним і розслабленим. Він – згусток живої енергії, напруга якої сягає високого вольтажу. Починаючи розмову, спочатку начебто стриманий, він електризується, запалюючи своєю внутрішньою силою співрозмовника, і ви тут же бачите цього чоловіка готовим до безкомпромісного відстоювання його життєвих ідеалів, спостерігаєте блискучий політ думки, обшири його поетичної фантазії. Це – Дмитро Арсенич, поет, член Національної спілки письменників України, наш з вами земляк, бо народився й живе в рідному селі Нижньому Березові на Косівщині.

Він автор книг “Постріли з лука” (1987), “Відбитки часу” (1993), “Намисто колібрі” (1994), “Стозвуки” (1999), “Постріли з лука” (2001), “Лісова виставка” (2001), “Відгадай” (2001), “Рух зірок” (2002), “Літо – літечко” (2003), “Ліщинові сережки” (2006), “Така філософія” (2009), “Гра” (2011).

І хоча основні книги Арсенича побачили світ в останні два десятиліття, його життя в літературі розпочалося значно раніше: ще в далекому 1964, коли в збірнику “Естафета пісні”, випущеному у Львові видавництвом “Каменяр”, було опубліковано його вірші.

У далекі шістдесяті Д. Арсенича друкувала “Літературна газета” (теперішня “Літературна Україна”), подавши увазі читачів добірку афоризмів, тим самим уже тоді виокремивши чи не найважливішу рису його мистецького обдарування – стислість і влучність думки. Роком пізніше видавництво “Молодь” в черговому альманахові “Вітрила-68” надає письменникові можливість на своїх сторінках опублікувати кілька десятків паремій – коротких, інколи парадоксальних висловів різноспектрової тематики, з яскравим експресивно – стилістичним забарвленням. Дмитро Арсенич ніби знічев’я продукує їх, іронічно при цьому зауважуючи, що “нудний афоризм має перевагу над нудним романом: на читання витрачається мінімум часу”. Біля трьох тисяч афоризмів вміщено автором у збірці “Постріли з лука”, а що вони заслуговують на найвищу оцінку, свідчить таке: добірка Арсеничевих влучних висловів увійшла в антологію “Українська афористика Х-ХХ ст. (К.: Просвіта, 2001 – 320с.) і займає в ній поважне місце поряд із Василем Стусом серед ста найвідоміших майстрів цього непростого жанру, твореного впродовж тисячі(!) років на наших вітчизняних теренах.

Поетичні твори Дмитра Арсенича читачі могли знайти на сторінках українських часописів із поважною репутацією – журналах “Дніпро”, “Жовтень” (теперішній “Дзвін”), “Ранок”, “Україна”, його гумористичні вірші охоче брав до друку популярний “Перець”. Здавалося б, мистецька доля Арсенича заповідається як успішна й перспективна. І воно, може, так і було б, якби…

Якби 17 представників із його нижньоберезівського роду не знаходились в лавах ОУН-УПА й не протистояли радянській окупації в збройній боротьбі. Одні з них загинули, інших було ув’язнено, третіх вивезено в “несходимий” Сибір.

Якби сам Дмитро, шукаючи відповіді на запитання “Хто я?”, міг зігнорувати свої першовитоки (свої і свого народу) й відмовитись від закріпленого на екрані пам’яті образу “Я – УКРАЇНЕЦЬ” на користь, скажімо, “радянська людина”, “поет-комсомолець” чи подібного. Але ж ні! Приналежність до українського національного кореня жила в ньому на генному самоусвідомленні й –
мало того – спонукала Арсенича до активного самовиявлення. Так, у 1955р., ще навчаючись у дев’ятому класі, Дмитро із групою учнів пошив синьо-жовтий прапор, який його ровесники вивісили на Вижньоберезівській сільраді.

У 1957 році виготовляв й розповсюджував листівки антирадянського змісту, за що в 1960-му був заарештований КДБ і засуджений до трьох років умовно. Знаходився під пильним наглядом органів держбезпеки, в 1965 був виявлений в розповсюдженні матеріалів самвидаву і творів Марка Боєслава (Михайла Дяченка) – воїна УПА й письменника.

Із сказаного стає зрозумілим, чому Дмитро Арсенич не тільки не міг вступити до жодного вищого навчального закладу (хоча в школі навчався дуже добре), але й зрештою мати хоча б якусь роботу: довгий час Арсенич перебував у статусі безробітного інтелігента – річ в радянські часи нечувана! Він іще молодою людиною усвідомив, що в тоталітарній державі українському митцеві відведена особлива роль – збереження національної ідентичності, плекання національного духу етнічної культури задля її майбутнього відродження.

А як же письменницькі амбіції, окремі книги? Про них приходилось лише мріяти. І аж у 1987 році пересіяна цензурою Арсеничева книжка афоризмів вийшла в Києві. Додамо принагід но: щоб їх видати, прийшлось під однією палітуркою вмістити твори ще одного автора – Леоніда Сухорукова, що й приспало пильність цензури.

З настанням “перебудовних” часів Дмитрові Арсеничу вдалося опублікувати більшу частину того, що раніше жодне видання не ризикнуло б надрукувати. Його часта присутність в коломийській газеті “Агро”, районних й обласних часописах свідчили про новий період творчості, пов’язаний зі сподіваннями на здобуття Україною омріяної незалежності. Можна говорити про гостру публіцистичність Дмитра Арсенича цього періоду, його гнівні інвективи на адресу більшовицької ідеології, її адептів, зрадників національного чину, пристосуванців і моральних пігмеїв, категоричний радикалізм його громадської позиції:

Розпинали нас і катували,
Тюрмами гноїли нас живцем.
Так чому садистам-канібалам
В морди не кахикнути свинцем?

Розумію, що вихоплені з контексту рядки можуть насторожити, однак хочу звернути увагу читача на те, що викликані такі риторичні фігури саме україноцентризмом автора, його болісною перейнятістю майбутнім омріяної віками держави, його власним емпіричним досвідом, відчуттям нерозривного зв’язку з материзною:

Але як обірвеш пуповину,
Що тебе на цій землі трима?
І чогось болить тобі Вкраїна,
Так неперебутньо й недарма…

Усвідомлюючи поезію як код національного Логосу, письменник активізує власну енергію творення й скеровує її на оживлення національних чуттів, повернення віри в себе, у спроможність формувати власну долю на своїй землі – такі програмні складові націєствердження й визначають публіцистичність Дмитра Арсенича. І хоча в оцінці багатьох критиків публіцистичність поезії неминуче пов’язана з утратою її естетичних якостей, хто може заборонити авторові задекларувати власну самопосвяту національній справі? Та ще й на таких емоційних регістрах:

Не я вмирав на полі бою,
Не я пролив гарячу кров,
Але на тім стояв і стою:
Я б з тими хлопцями пішов.

Однак Дмитро Арсенич передовсім лірик. Його поезії просякнуті диханням конкретної людини, в якій читач завжди вгадує власні рефлексії.

Лірика Арсенича суб’єктивна, вона передає уявлення автора про світ, тамує нашу спрагу осягнути таємничі й незбагненні зв’язки між Часом і Вічністю, людиною та історією, між переживанням окремої людини й сенсом буття всього народу.

Проникаючи в глибини людської душі, автор намагається віднайти ту точку, де сходяться й розв’язуються протиріччя доль і самого життя.

Як уже зазначалось, лаконізм – прикметна риса художньої індивідуальності поета, очевидно тому він вдався у своїй мистецькій практиці до класичного жанру японської поезії хоку – трирядкового вірша із символічним звучанням.

Хоку, або хайка – складна форма, що виділилась із іншої, найбільш поширеної японської форми – п’ятивірша-танка (дослівно “коротка пісня”). Хоку (в дослівному перекладі “початкова фраза”) – складний філософський жанр, він вимагає вдумливого й уважного проникнення в сенс мовленого, адже висловлені в хоку переживання, почуття не зупиняються на останній крапці. При пасивному читанні, без творчої уяви неможливо осягнути той глибинний зміст, який вклав у хоку поет.

Серед хоку Д. Арсенича маємо репрезентованою інтимну, філософську, громадську, морально – етичну тематику.

Кучугура попелу
росте і росте,
а Фенікс чомусь не злітає.
* * *
Це драма пташки –
співати так натхненно
юрбі глухонімих.
* * *
Ловив дивак жар-птицю,
ані пера не висмикнув,
але долоні все-таки попік.

Незважаючи на мінімалізм поетичної формації хоку, митцеві вдається розкрити в них свою рецепцію Часу і Простору:

Подаленіла даль,
Повищала вись
А, може, просто – ми постаріли?

Гармонію Поета і Природи: Яка самотність? // Дерева, трава, птахи, // і я повен ілюзій!

А також поетову візію хоку: У гербарію зіль і трав // три листки конюшини // чимось нагадують хоку.

Лірика Арсенича приваблює читача глибиною любовних переживань, красою відображених картин природи.

Дивуюсь поезії літа,
Яка виграє щороку
Фантастичними чарами
Мистецтва Природи.

Вивчаю поезію літа
І не годен ніяк осягнути
Найвишуканішу досконалість

Натхнення Творця, – так висловлює письменник свою осанну Вічній Красі і Божественій Гармонії.

Серед мистецьких надбань Дмитра Арсенича ніяк не можна оминути твори, які автор присвятив дітям, – поезії з дидактичним змістом, мініатюри, смішинки, скоромовки, загадки, колискові, жарти і навіть паліндроми – вірші, які можна читати як зліва направо, так і справа наліво.

Писати для дітей – особливе покликання. Цього навчитися важко, з цим, очевидно, треба народитися, адже тут потрібні не лише талант, а й благородство душі, щирість, дитяча простодушність, освічений погляд на речі, жива уява й жива поетична фантазія, здатні витворити яскраві, емоційні образи. А ще – любов до своїх маленьких читачів, знання їх психології, вікових потреб, інтересів і зацікавлень.

Дмитро Арсенич у своїх книжках для дітей (“Лісова виставка”, “Відгадай”, “Ліщинові сережки”) не вдається до нудних сентенцій, надокучливих повчань – він змальовує їм яскраве, повне руху життя; вільною, барвистою й простою мовою оповідає про довколишній світ.

Трусить снігом кожна гілка,
Де стрибає спритна білка,
То спортсменочка руда
Поспішає до гнізда.

Трохи змерзлі, трохи сонні
Розкричалися ворони:
– Кар-кар! Сніг паде із хмар,
Вивірко, продай киптар!
(“Білка і ворони”).

Спостережливості, уважності навчають діток Арсеничеві загадки про домашніх тварин й лісових звірят, мешканців лугів, садів, річок. Невеличкі за обсягом, вони дуже виразно малюють “портрети” своїх персонажів, вказуючи на їх прикметні зовнішні риси чи поведінкову характеристику. До прикладу:

Гриб цей мусить знати кожен.
Не беруть його у кошик,
Хоч і носить гарну шапку –
Червоненьку, в білу крапку.

Дмитро Арсенич збагатив жанр літературних загадок своїми циклами “Гості року” та “Пори року”. Перший складається із дванадцяти загадок – чотиривіршів про місяці від січня до грудня. Другий цикл – це чотири загадки-восьмивірші, в яких за описаними прикметами треба відгадати пори року. Слова-відгадки завершують вірші: це дає можливість юним читачам не лише правильно відповісти на питання, поставлене в загадці, а й самостійно вчитися римувати рядки, опановуючи техніку віршування:

Чи то з примхи, чи зі злості
Снігом б’є – січе у вічі,
Завітав зимою в гості
Перший місяць року…
(січень)

Арсеничеві скоромовки вчать дітей правильної артикуляції звуків, формують техніку мовлення, знімають стрес публічного висловлювання. А чому б і справді весело не посміятися, коли в усіх однаково заплітаються язики, а зуби заважають говорити? Однак після кількох усних вправ можна й похизуватися, без запинки виголосивши: “Не промовить скоромовкою // промовку вовк вовкові” або “Коти полем колом котили // перекотиполе”.

Арсенич – поет одухотворяє для дітей світ і природу, заставляє розмовляти і німий камінь, і польову рослину, і дощ, і вітер, і дзюркотливий струмок, і барвистого метелика, тим самим розвиваючи в юних душах естетичні почуття, які є джерелом всього прекрасного.

Не маю ні дрібочки зла
до стеблини,
пташини,
людини.
Іду цим світом
такий одвертий,
аж свічуся
зсередини,

– говорить поет. І нехай благословиться Арсеничева творча стезя в нашій літературі, освітлена теплом його душі й таланту.

Аделя ГРИГОРУК

Share

Прокоментуй!

Випуск №4, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *