Заробок

Робота идет на сикман.

Довге смеречє падаєт на верьху одна коло другої, єк з пєчі діти, а коло них из сокирами, єк різники з ножями, лупєт кору обгорені бутинарі.

Хто бирше відробит дерева, мет бирше мати грошей.

Коцкают великі бутинцкі сокири, играют кланцаті довгі пили, стогнут стружені груди, мигают прудко бужені колибєнов ватров жилаві руки, бо пид боком Різдво Христове. Свєтвечір – грошей коби багато д”хаті принести, коби лишень найбирше.

Гадки у голові, єк гайворони восени, плитутси.

На ризах судний день й пекло. Ковбки співают, свишшют й плачут то тоненько, єк струна, то товсто, єк бугай. Усєкими голосами люцкими й нилюцкими. Оком ни змигнеш, єк ковбок тобі з очей пропав, лиш зима тебе укрила, єк порох у літі.

Оттут то пудно. Ни дай, Боже, єкої прички. На волосок си облишити, око запорошити, слозу пустити – й пропав’єс, сарако, ні за цапову душу, без попа й без трембіти. Ни булоби уже що ховати, ні кому затрембітати.

Из долини з бурдюгом на плечю йшов собі молодий гуцул. Сокиров си підпирав, а що раз, то скакав у бик, аби ковбок го ни розмісив й діточьок сиротами ни лишив, а жінку удовицев.

Правда, є ще друга дорога до колиби, мой, безпечна, але далека й тєжка. А ризами він зараз у колибі, тай  гайда до роботи. Шкода чєсу. Рахував у гадці зароблені гроші й радувався ними, єк дитина міціцька.

Маю уже 28 злотиків, а  до неділі зароблю ще з 7, то буде разом з 35. Добрі гроші. Аби був, мой, поменче їв, було би їх шє бирше.

Але усе це байка.

А щоби за них доброго такого купити? Гм…

Марійці куплю файну хустку на голову. Аж си засмієв до себе на цу гадку. А то метси, сарака, радувати, бо уже ни має біданка чім голов прикрити у будний день, а до церькви – то шкода говорити, пустеї. А кілько, вере, може тепер така фустка коштувати? 10 злотиків?

Ов! То, бігме, забагато. Може би так за 6 або 5? Ну, та най уже буде, біда бери. Жінка, прецінь, мусит мати на голові єкий-такий плат. Але шоби такого доброго дітєм принести? Постоли?  Так. Діти босі, а тут зима, як нишєстє, люта. Дві пари постолів мет коштувати 4 злотики, фустка 6, то лишиться 25 злотиків. Ой, ни стане на килу кукурудзів. Та най уже буде півкили. Але то мало на нас четверо, — й на дві неділі не стане.

А шєби  ни стало! Треба буде, мой, поменче їсти й вітєгнєт на місєць. Пів кили мет коштувати 22 злотики. Добре! З того лишиться мені 2 злотики, ні 3 злотики. Богу дєкувати, що три.

Тепер треба на Свєтвечір шош купити. Але шо?  Білий колачь. Ий, то добре. Давно не їв білого колачя, жінка також. А діти? Діти шє го навіть зроду не виділи.

Та єк могли видіти, єк шє ні разу не сходили з вєрьха в село.

У селі вже є колачі. У Лейзора, у Мошка, и в Гиршка єкий файний у викні того тижня стоєв. Єк, нічьом, сонце. Отакий би мині купити.

А собі що? Е, мині буде й так.

Аж си розсмієв на голос. Уже видів себе в хаті, видів жінку, єк роз’єзувала бурдюг й дітворію у дранкавих сорочинах, єк очіма поводила маминими руками, ци ни вітєгнет їм шош пригісного.

Він сам собі сидит на опецку й лукаво підсмішкуєтси.

Вісунуласи наперед з бурдюка фустка за 6 злотиків. Глипнув на жінку й заздрів сльозу міціцьку, що просто з ока, єк горошок, покотиласи  по лицу й упала на фустку.

— Дєкую тобі, господарю мій дорогий, дєдику наш золотий.

— Зноси здорова. Нима за шо дєкувати. Далі… далі вітрєсай усьо, — каже, а в горлі так, якби пірєчком заскоботало в око, от єкби засвербіло.

Жінка запхала обі руки в бурдюг й вітєгла відразу позєзувані постоли й великий білий колачь.

Спершу усі задубіли. Стало тихо у хаті, єк у мішку, лиш чюти було, єк ватра, єк ватра сипіла у печі.

Діти вітрішшілися на таку кумедію, а жінка лиш крикнула й застигла.

Вірити, ци ні?

Давно уже не їла колачя. Шє на своїм вінчєню, а тому уже з вісім років буде, та й тот ни був такий білий та й файний, як оцес.

Ану дівітси… дєдя приніс колачь!

Пидоймила його високов над головов  й неуміть ударила ним у стелю. Колачь переломився на двоє. Одну половину держєла у руці, а друга покотиласи під постіль. Ийкнули усі четверо. Ийкнула жінка, діти, ийкнув й він, бо запекла єму в котику права нога.

Що це? Стоєв на ризах й сіпав ногу, що залізла у шпару мижи ковбки. Сіпнув раз, другий –
пусто. Та єк вин міг то! Дири не видіти? Відий не осліп. Прецінь добре пантрувався. Ігій.

Стало му пудно.

А шо буде, єк надлетит зараз ковбок?

Госпидку, поможи. Матко Христова, ни дай мині тут загинути, не осироти діточьок міціцьких. Поможи, Боже!

Зачєв молитися. Мішєв “Отченаш” з усєкими молитвами. Зробилося йому душно. Страх робив з волося шітину, трєс колінами й руками.

А ногу, єк заковало.

Джжж… бутів з гори пушшєний ковбок. Боже, ратуй! Помилуй… жінко… діти… Свєтвечір… бегемотів, єк гулавий. Ковбок уже близко. Єк чєрєз мрєч видів єго гладкий луплений хребет, єго кругле біле чоло, єке зараз го покалюшит на кришки й уже чєрленим злетит на долину.

Чув, єк му подула у лице студена смерть. Заколотилоси у нім житє, й страх перед смертю скорнєв розум.

Хотів жити, жити й лиш жити. Ухопив сокиру з-пид плечя, замахнувси, пустив тонке остре жєло на застряглу ногу пониж коліна й, єк пидтєта смерека,  покотився з ризів.

Ковбок пролетів, єк гадка, лиш си ризи затрєсли й зима си закурила й на чьолі поніс у долину червоний, свіжий шє теплий знак.

Скорнєвси…

Білі стіни, білий поміст й постелі наокруг, єк зима, біленькі.

Де вин?

Єк вин суда прийшов, тай чього лежит отут на білій поостели, єк єкий пан великий?

Шкода такої постелі заділі него. Ану, може би так устати та й роздівитиси шош туда на задвірю.

Поволи підоймивси з постели й сів. Рипнули двері.

— Тихо… лєгайте. Вам ни можна уставати, доки нога не загоїтси.

— Єка нога? Шо?.. Ага! Ий, Боже мій!

Нагадав собі усе. Ризи, жінку, діти, Свєтвечір, фустку й колачь білий. Закрутилоси єму в голові, потемніло у очах, й без памняти гепнув собов, єк колода, назад на біленьку, єк зима, постіль.

Онуфрій МАНЧУК

Share

Прокоментуй!

Випуск №4, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *