Потомствений кушнір

Сьогодні часопис “Гуцули і Гуцульщина” розпочинає публікацію під новою рубрикою “Призабуті ремесла”. Під нею друкуватиме матеріали про представників рідкісних професій, притаманних лише нашій прекрасній Гуцульщині.

Редколегія журналу запрошує усіх до співпраці. Пишіть нам про такі призабуті професії, як бокораш, гатєр, дзигарніст, дудар, стражник, штрихар і ряд інших.

Сьогодні наша розповідь про представника кушнірства Петра Олексійовича Клима з Косова, який добре знає усі прадідівські секрети й охоче ділиться ними. Але шкода, що тепер кушнірством ніхто не хоче займатися. Та про це піде мова трохи далі.

24 серпня 2012 року панові Петрові виповнюється 70. Як дитина війни, добре пам’ятає страшні й голодні повоєнні часи. Змалечку звиклий до важкої домашньої роботи. Кушнірства навчився від свого тата Олексія Івановича. Цим промислом займався попри основну державну роботу на автопідприємстві, де у 1975 році став інвалідом трудового каліцтва. З тих пір нічого не шиє. Як реліквії береже частину інструменту: наперстки, голки ручного шиття, шкафу, ключовник тощо.

Йому в молоді роки все було під силу. Та ще багато допомагала дружина Дарка. Тому й не відчував утоми від будь-якої роботи. Сам різав вівці, вичиняв шкіри, шив з них різні вироби. А із цього заробітку розбудовував свою господарку. Одночасно зі своєю Дарцею виховував двох дітей.

— Сумніваюся у тому, — каже пан Петро, — чи хтось тепер достеменно розкаже про цю давню професію. А саме: як обробити шкіру прадідівським способом без хімреактивів, який потрібно мати інструмент —  і…

Шкіра на кожух годиться та, — продовжує досвідчений кушнір, — коли вівця зарізана між Богородицями. Це називаєси петрішний ріст. Тоди шкіра має найкращі природні властивости. Шпонка (ріст вовни) не повинна перевищувати 2 – 3 сантиметри. Єк то довшя, то тоді шкіра стає тонка. Також важливо, аби вівця не рунила (не випадала з неї шерсть). Не можна давати пити тваринам воду з-під леду, бо буде вовна облазєти.

Первинна обробка шкіри починаєси з насолювання. Після зарізу студену шкіру розстелюют і посипають її півкільом соли з одночасним втиранням. Потому її згортают в рулон і розгортают через добу. За цей чєс вна набере в себе тої соли. Розгорнуту шкіру вивішуют на жертку в затінку лядром (здертов сторонов) догори. А шє дуже добре, аби був протіг.

— За 23 роки свого кушнірства, — підкреслює Петро Олексійович, — я робив лише так. І в цему запорука того, що мої вироби мали великий попит. Мені навіть пропонували відкрити цех по вичинці шкір. Та я си відмовив, бо знав ціну усьому.

Досвідчений майстер після первинної обробки збирав 10 – 15 шкір і заливав їх літеплов водов  у величезних дубових бочках – катках. Там вни добу розмокали. Після цего він промивав їх протічнов водов дочиста. Себто вода мала бути прозора. Аж тоді шкіра є вимита.

Далі він кожну шкіру закладав у п”єсла (спеціальне пристосування) і шкафою (кушнірський півкруглий ніж, виготовлений з пили) знімав рештки жиру і прожилків. Це се називає флюшувані. Вже прошліфовані шкіри цес кушнір піддавав іншій обробці – на них наносив гущу (рідке тісто, приготовлене з житнього і пшеничного борошна другого сорту на тепленькій воді і підсолене, як на хліб) завтовшки на палец та звивав лядр до лядра та обв’єзував шнурком, аби не випадала гуща.

Знову наливав літеплої води в кожну катку і підсолював трохи більше, ніж борщ. Ці шкіри вміщав у катки так, аби вільно плавали. Оскільки все робилося у відносно теплому приміщенні, то й проходив процес бродіння. При цьому треба обов’язково було перемішувати шкіри.

Мій співбесідник наголошує: “Це треба конче робити лишеньки в теплі, бо від студини шкіри задубіют і з них не буде користи. Також треба пантрувати, аби на пахвині не облізла вовна. Через певний час витягаємо шкіри і, не знімаючи гущу, їх розвішуємо на протягу в затінку для висихання. Потому лубку шкіру для розмнєкшення зволожую шматкою. І знов ніздров до середини складаю в ящик. Настилаю дошки і зверху на них кладу кілька каменів на одну ніч. Наступного дня шкіри сє розтягає на столі з допомогою спеціального заокругленого дерев”єного бруска. Це вже робити треба дуже обережно, щоб не було тріщин у шкірах.

—  Найтяжче зробити шкіру мнєкою, — каже пан майстер. – Розтягнувши її, починав ключувати – розбивати всі ніздра (волокна). Ключівником цілу годину добре бив по ній. Завдяки тому, що на цему інструменті шє була металева куля, то файно вибиваласи сеся шкіра. Та й без перебільшення, що тра” мати до цего дужі руки, не боєтиси порохів. І лишеньки під кінець кожна шкіра стає пухкенька.

Декому може здатися, що на цьому кінець копіткої праці того чи іншого кожухаря. Та це не так. Петро Олексійович опісля ключування вибілював шкіри. Саме з них шив кептарі, байбараки, байбарачини. Це теж складний процес. Адже кожну шкіру треба закласти у п”єсла. Посипаючи її альбайстром (грунтосуміш сірого кольору, або ще як кажуть, суглий, перегрівали на кухонній плиті до порошкоподібної маси), необхідно добре було розтерти її рукою. А потім шкафою збирати цей природний компонент, тягнучи то в один, то в інший бік. Якщо десь на шкірі не спрацьовувала шкафа, то він використовував пімствак – круглий ракушняк. Саме він добре зачищує всю поверхню шкіри.

Для відбілювання шкіри пізніше почали використовувати гіпс.

Якщо хтось із замовників хотів мати кольоровий одяг, то і це робив потомствений кушнір. Він, обходячись без додавання якихось хімікатів, отримував дубило з екстракту кори дуба, вільхи, иви. То давало файний коричневий колір. При цьому майстер вправно використовував  різні техніки: “гатки”, “раки”, “коники” і “кобилки”, “хрестикування китиці”.

Петро Олексійович думав, що його ремеслом переймуться діти. Та вони зробили інший життєвий вибір. Аналогічно чинять діти кушнірів і в інших населених пунктах Косівщини.

Тепер, як стало мені відомо з достовірних джерел, є ще представники цієї професії у Космачі – та й то старшого віку. Торік обласна газета “Галичина” писала про останнього кушніра з Вижнього Березова Степана Лазаровича, якому минуло 80.

Колись добру славу мали вироби кушніра із селища Кут Петра Гулейчука.

Свого часу в селі Рожнові цим видом діяльності займалися Василь і Микола Гринчуки, Микола Левко, Михайло Радиш, Василь Ропар, Михайло Стебліцький та Микола Стрільчук, а в селі Пістині – Іван Костинюк. Вони не тільки вичиняли шкіри, а й шили на різні смаки кожухи, кептарі та шапки.

Кожний населений пункт мав свої традиції стосовно цього промислу. Кожухи відрізнялися формою крою, гамою кольорів, оздобленням. Так, у селах Вербовці і Старому Косові рукави кожухів прикрашали багатоногими птахами з піднятими й розгорнутими крилами. Розтоківські кептарі були покриті різними візерунками: з рачків, завитків та зубців. І що найхарактерніше, ще 30 – 40 років тому гуцульські кожухи та кептарі охоче купляли люди навіть із-за меж України. А тепер… сум огортає. Як влучно написала власкор газети “Голос України” Дарина Назарчук у матеріалі про свято “Полонинське літо 2011”, вівці на Гуцульщині, на жаль, є тепер лише на картинках, що баранів більше на картинках, ніж на полонинах. Чомусь нема у нашої молоді бажання займатися кушнірством.

Де корінь зла? Хто в цьому винен?

У цій публікації важко кількома словами відповісти на обидва запитання. Адже є над чим задуматися як урядовцям, так і місцевій владі, школі, сім’ї…

Петро ГАВУКА.
Світлина автора

Share

Прокоментуй!

Випуск №4, 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *