Ярослав Окуневський — адмірал з Гуцульщини

Австро-Угорська імперія була і морською державою. Її окраїну Хорватію омивали води Середземного моря. Тут, у м.Полі, знаходилася велика військово-морська база. Скільки не глянь оком – усюди кораблі. Кораблі, як у тій пісні, то великі, то малі. Свої, чужинецькі під різними прапорами.

Тут же Головний штаб флоту. На другому поверсі на одних із дверей табличка з написом “Головна медична служба”. Нижче ще одна: ”Адмірал, начальник, головний лікар, пан Ярослав Окуневський”.

А в кабінеті…Кабінет ніби велика зала. Стіни обставлені великими і малими оригінальними картинами, різними сувенірами. Придивившись, від такої краси можна було втратити очі. Під високим вікном стояв великий двотумбовий стіл. До нього прикладений менший стіл. По боках – крісла з оригінальними спинками. Від стола майже до дверей підлога застелена перським килимом. У кабінеті віддавало запахом якоїсь мікстури.

По кабінету ходив туди-сюди військовик у формі адмірала. Його лисувате чоло блищало від поту. Красиве пенсне у позолоченій оправі раз по раз спадало з очей, і йому доводилося час від часу його поправляти. Пишні закручені догори вуса посіпувалися. Це свідчило, що в його житті щось сталося чи то трагічне, чи щось особливе. Так, так! Щось особливе. Сьогодні в Сараєво… В Сараєво сталося непоправне… Непоправне… Він знав ціну цій події. Він знав у що це може перетворитися. Перед очима почали з’являтися жахливі картини з його життя, як охоплені полум’ям кораблі йдуть під воду, а з ними, з істеричними криками палаючі живі факели.
Проживши свої конячі, волячі, а тепер уже собачі роки, Ярослав Окуневський хоч не багато прожив, але багато побачив і пережив та старався все те зберегти на ділі, а більшість — у пам’яті. Він вважав себе гуцулом, адже народився у Радівцях на Буковині.

Його тато, о.Іполит Окуневський, перед висвяченням одружився із Ганною Кобринською, дочкою косівського декана пароха села Яворів о.Івана Кобринського. Отець Іполит дістав направлення на парохію у село Радівці на півдні Буковини. Приїхавши на місце, молоде подружжя ахнуло від здивування. Радівці невеличке село. Кількість жителів 420 душ. Церкви у селі не було. Богослужіння довелося відправляти за домовленістю в латинському костелі. Невеличка дерев’яна церковця Апостолів Петра і Павла, дерев’яна і стара плебанія знаходилися в селі Садів на відстані 46 км. У радіусі 20-60 км знаходилося 20 різних присілків. Патроном церкви був Його величність цісар Франц Йосиф.

У радівській парохії найбільше проживало жидів, православних, вірменів-православних, лютерани, липовани і зовсім небагато греко-католиків. Тож кожен день молоде подружжя думало лише, як звідси вирватися і знайти роботу у більш цивілізованому місці. Та довелося там попрацювати тринадцять років. Коли помер тесть о. Іполита о. Іван Кобринський, тільки тоді з великими потугами вдалося через рік перейти на парохію у село Яворів. Усі діти Окуневських росли і виховувалися у діда і бабці в Яворові коло Косова. Вони з братом училися у Снятині, Коломиї, а потім разом опинилися у Віденському університеті. Вони клялися, що будуть разом жити в одному місці і будуть усе робити, щоб їм не було тісно в роботі.Тому Теофіл вступив на правничі студії, а він — на медичні.

Чи це такий вік, чи такий час, чи відсутність нагальної роботи, але на Ярослава таки набігли спомини про прожите життя. “Напевно настають такі роки, чи насуваються якісь грізні події у кожного в життю, ходячи взад-уперед по кабінету, ще раз подумав адмірал, що хочеться зважити все прожите. Де добре зробив, а де припустився помилки”.

Ярослав Окуневський досяг великого становища у суспільстві, йому заздрили, він заздрив… І водночас із достоїнством ніс свій нелегкий тяжкий хрест: йому випала гірка чаша, з якої пив і пив приготовлений Всевишнім напій із гірким присмаком.

Ще на перших лекціях в університеті зрозумів, що обрав правильний шлях у своєму житті. Анатомія, фармакологія стали улюбленими предметами, ніби ними проймався з дитячих літ. А отой запах формаліну в анатомці став йому рідним на все життя. Учився дуже добре, цілком віддавався науці. Його замітили. Над студентами-медиками здійснювали нагляд спеціалісти із військових морських сил Австро-Угорщини. Їм на кораблі потрібні були сильні духом, тілом і знаннями лікарі. Йому призначили велику військову стипендію, що його дуже втішило. З дому аж таких статків не надходило. А утримувати двох студентів у той час простому парохові було не так просто.

Та й Відень вимагав своєрідних витрат. Молодим хлопцям, та ще й селюкам, інколи хотілося погуляти у великому місті. Все було чудово. Наука йшла так легко, що Ярослав почав брати активну участь у громадському житті університету. В університеті не перший рік існувало товариство українців під назвою “Січ”, яке мало своє приміщення. Там, далекі від материнської землі, вони мали можливість сходитися, дискутувати на різні теми, пройматися українським духом, який зігрівав їхні серця. Тоді товариство було на грані розпаду.

І очолити його погодився енергійний, здібний Ярослав Окуневський. Товариство запрацювало. В ньому знову почало бурлити життя. Окуневський відновив випуск “Слов’янського альманаху”.

Уже перебуваючи на старших курсах, коли перейшов на спеціалізацію, зрозумів, що таке військовий лікар, але відступати було пізно. З цією метою почав вивчати інші європейські мови, що стало значною підпорою в його майбутній кар’єрі.

Незадовго до закінчення університету познайомився із красивою і багатою австрійською німкенею Отілією Міллер. Він так закохався, що вбачав у ній тільки все позитивне. А коли побував у неї вдома і побачив, яке люди мають багатство,  порівняв із садибою і нажитим майном його батьків у Яворові, то сільському юнакові ніби впала на очі якась полуда. Він нікого не бачив із дівчат, тільки свою Отілу.

— Отілочко моя! — пригортав закоханий юнак свою юнку, — як я тебе люблю!

— І я… Мій милий… — відповідала Отілія, чаруючи своїм поглядом коханого. Звичайно, батьки її не розуміли, як це вона підігрує сільському хлопцю.

— Отілочко! Як це ти зустрічаєшся із якимось селюком, картала її мама, ми з такого багатого роду, нас не зрозуміють наші родичі.

Але велика військова стипендія дозволяла Ярославу ходити з Отілою в театри, відвідувати найпрестижніші ресторації. Високий. Тілесно розвиненої статури. Красивий. Їй особливо лестило, коли бачила, як знатні дами повертали вслід за ним свої голови. І коли він питав:

— Отілочко. Чи знаєш, яка в мене професія?

— Знаю, мій милий.

— Чи підеш ти зі мною?

— Хоч на край світу…

Ярослав від щастя був на сьомому небі.

Здобувши ступінь доктора медицини, він дістав призначення на посаду військового лікаря у військово-морській базі, що дислокувалася на Середземномор’ї. Перед цим народилася донечка. Він дуже хотів, щоб її назвали Даркою. Довго в родині сперечалися з цього приводу і врешті назвали Дорлі. Це була невеличка перемога Ярослава Окуневського.

Коли довелося їхати на роботу за призначенням, батьки Отілії запротестували: як це молода мати із маленьким дитям буде їхати у невідомість? Зціпивши зуби, не по своїй волі, молодий батько приступив до роботи. Коли опинився на кораблі “Мінерва”, потім на “Аврорі”, “Радецький”, “Кайзер Франц Йосиф”, то зрозумів, що, може, батьки Отілії й мали рацію. Так ліпше для нього, так ліпше і для молодої мами з дитятком. Примирившись із таким життям, Ярослав з усією силою віддався роботі. Володіючи надзвичайною енергією й організаторськими здібностями, розумом і знаннями самотужки пробивав собі службову кар’єру. Перебуваючи в плаваннях на морях і океанах, завжди першим ішов на допомогу до тих, хто потребував її.

Одного разу корабель під китайським прапором подав сигнал тривоги. Їхній корабель “Кайзер Франц Йосиф” негайно змінив курс.
Наблизившись, зрозуміли по знаках, що їм потрібний лікар. Коли Окуневський прибув на китайське судно, усі моряки стояли навколішках, молилися і плакали. Там у трюмі помирав їхній престолонаслідник. Біля нього теж молився і плакав корабельний лікар. Він мав чого плакати. Смерть такої особи грозила і йому смертю. Як виявилося на місці, у неповнолітнього престолонаслідника почалися різкі болі у нижній правій частині живота. Лікар зразу визначив причину захворювання.

Захворівшому потрібна була негайна операція на апендицит. Коли пояснили престолонасліднику, що потрібна негайна операція, той злякався і навіть слухати не хотів. Корчився від болю, але не давав згоди. Всі його умовляли. Дійшло до того, що охляв і вже ніхто його не питав. Застосувавши силу, прив’язали на операційному столі. Операція була зроблена добре. Але із-запізненням.

Окуневський зразу визначив, що після операції настало ускладнення. Вірогідно, розпочалося запалення очеревини. Престолонаслідника знову поклали на операційний стіл. Доктор розкрив черевну порожнину і для себе підтвердив свій діагноз. Тут же промив дезинфікуючими засобами і здренував черевну порожнину. Від хворого не відходив ні на хвильку.

Два кораблі, недалеко один від одного, мирно погойдувалися на океанських хвилях. На щастя, надворі була чудова погода. Капітан австро-угорського корабля був гуманною людиною і не квапив знаного лікаря. Він знав ціну людського життя. Все життя проплававши в океанських водах, не раз боровся за кожне людське життя. На кораблі кожна людина мала своє місце. Цілі косяки різних порід риб плавали довкола кораблів і дивувалися: Чого б то?

Пройшла доба. Стан хворого дещо поліпшився. І коли престолонаслідник попросив пити, на палубі закричали від радості: “Ая-я! Ая-я! Ая-я!”. Ще через кілька годин хворий попросив їсти. Загроза молодому життю відійшла.

Капітан китайського корабля підійшов до Окуневського, прикляк на коліна і почав цілувати його руки й ноги. За ним послідували й моряки. Усі цілували його руки, називаючи по-своєму їх золотими, цілували ноги й плакали від радості. Плакав разом з ними і Окуневський.

Про цей випадок мова розійшлася майже по всьому світу. Мовляв, Австро-Угорщина на флоті має такого лікаря, що творить чудеса.
Через кілька років знову трапилося щось подібне, але у Червоному морі. Корабель під іспанським прапором подав сигнал тривоги. Приблизившись, зрозуміли, що потрібний лікар. А коли побачили лікаря в окулярах, з піднятими вверх вусами, то легко всі на кораблі зітхнули. І знову майже той самий випадок. Молодий корабельний лікар зробив операцію на апендицит молодому іспанському принцу. Після операції принц ще дужче корчився, ніж до операції. Окуневський негайно провів повторно операцію. Молодий лікар йому асистував. Гість зразу константував кишкову непрохідність у вигляді вклинення тонкої кишки в тонку, тобто інваґінацію. Подивившись впритул на іспанського лікаря, запитав:

— Ви перевіряли цю частину кишківника?

Той опустив очі. Окуневський видалив цю частину уже мертвої кишки, з’єднав обидва здорові кінці, продезинфікував очеревину і знову ж таки здренував черевну порожнину. Через якийсь час стан хворого почав поліпшуватися, і він усміхнувся до незнайомого чоловіка в окулярах і білому халаті.

Це вже була заслужена слава. Ярослава Окуневського підвищили у званні. Його запросила у гості китайська імператриця. У військовому відомстві Австро-Угорщини всі були здивовані. Ще ніхто не запрошував у гості їхнього міністра на такому рівні, а тут – корабельного лікаря. Всі стискали плечима, як це величати вихідця зі страшного краю розбійників, який після Олекси Довбуша інакше не називали.
У Китаї на офіційному прийомі, влаштованому з нагоди приїзду такого дорогого гостя, сама манчжурська імператриця Ци Сі, яка тоді правила, за врятування від смерті престолонаслідника, вручила Ярославу Окуневському орден Дракона і присвоїла найвищий титул Китаю — титул Мандарина. На цьому прийомі Окуневського запитували, звідки він родом. Вважали, що він з багатого і відомого віденського роду. Він з гордістю почав розказувати, що він син сільського пароха, виріс у Карпатських горах, які вкриті вічнозеленими смерековими лісами.

Австро-Угорський посол у Китаї, скривившись, намагався все це перекласти  китайською мовою, але спрощуючи по-своєму. Бо соромився перекладати все по правді. Чи його зрозуміють? Як це? Простолюдин, а така знаменитість. А той продовжував:

— Я є гуцул. З гуцульського краю. Моя Батьківщина — Україна!

— Московія? — перепитала імператриця Ци Сі.

— Ні! Ні! Московія завоювала більшу частину моєї країни. Решту завоювала Австрія. Я походжу зі Східної Галичини. Але це вже посол не переводив. Якось було ніяково. Більшість, не розуміючи в чому справа, лише здвигували плечима “Що то таке Украйна? Де така держава?”

Коли на другий день гість побажав побувати на відомій китайській стіні і в інших місцевостях, його прохання визнали дріб’язковим. На китайській стіні побачив кілька малих оригінальних гармат, хотів одну взяти, як сувенір, але не змогли помістити на малому китайському возі, то з того всього взяв лише зі стіни одну цеглину.

І Ярослав Окуневський, усміхнувшись, подивився на шафу, де зберігалася ця цеглина. А взагалі, скрізь, де бував, то обов’язково мусів щось узяти, як сувенір.

А оскільки дома у Відні не сприймали його сувеніри, то він їх зберігав у своєму кабінеті.

— Потім, продовжив свої думки адмірал, його запросив іспанський король Альфонс ХІІІ із династії Бурбонів і вручив орден Рицаря. На урочистостях з цієї нагоди один з іспанців, який вважав себе знавцем Австро-Угорщини, знову ж таки запитав:

— Наскільки я знаю Відень, та і цілу Австрію, знаю багатьох знаменитостей, але про такий рід, як Окуневські не чував.

— Та що ви? — усміхнувся на те пан Ярослав, і  іспанською мовою почав розповідати хто він, з якого роду, звідки.

— Галіція? Галіція? — і всі махали головами, дивлячись один на одного, мовляв, нічого не чули про такий край. — Україна? Ще й не чули української мови. А цей пан свобідно говорить  їхньою іспанською…

Коли доповіли про це все Австро-Угорському цісареві Францу Йосифові, той від такого здивувався, і щоб не відстати від інших, вручив Окуневському австрійсько-угорський орден Франца Йосифа. Потім доктор одержав французький орден Почесного Легіону. І пішло й поїхало… Нагороди й нагороди…

Скрізь, де бував, що бачив, що чув, усе те описував і висилав знайомим, редакторам часописів, сюди, в Галичину. Пізніше їх почали друкувати під назвою “Листи з чужини”. Вийшло дві книжки. Так виявився ще один талант Ярослава Окуневського — літератора-письменника.

Праця, праця й праця на благо рідної Вітчизни. Набувши великий практичний досвід, склав медичні порадники і військово-медичний статут австро-угорського флоту, який потім запозичили не один зі світових флотів. З часом йому присвоїли звання адмірала австро-угорського флоту. Це було великим визнанням. Ще нікому з українців Австро-Угорщина не віддала такої честі.

Свої досягнення у флотській медицині акумулював у створеному в порту Полі у військово-морському шпиталі, де було врятовано безліч моряків і відомих людей світу.

Але в особистому житті все-таки не зазнав щастя. То був його тяжкий хрест. Яку мав велику славу! На цілий світ! Спочатку їхнього подружнього життя Отілія не дуже його визнавала, бо соромилася, що вийшла  всього-на-всього за військового лікаря. Але її лікар ставав знаменитістю. З часом у них народилася друга донечка, і вона не противилася, коли Ярослав побажав, щоб її назвали Ольгою. А як пан доктор медицини хотіли хлопчика… Як хотіли спадкоємця…

Коли Окуневському присвоїли звання адмірала, то Отілія вже не цуралася його, а навіть гордилася. Завдяки йому стала адміральшею. Це не так часто бувало в Австро-Угорщині. Та все ж  не хотіла переїжджати до свого чоловіка у Полі, де він мав чудове помешкання. Так вони й жили — він одинаком у Полі, вона з дітьми у Відні. Таке одноманітне життя призвело до того, що одного разу побачивши і почувши спів відомої співачки Соломії Крушельницької, в нього закрутилася голова і він був у захопленні від неї. Дарував їй квіти, найдужче кричав “Браво!” після успішного концерту. Старався бувати там, де вона гастролювала. Навіть познайомився з нею. Трохи що не попросив руки, але вчасно схаменувся і загасив у собі розпламенілі гарячі почуття.

Пан адмірал трохи внормував свої нерви від мимоволі згаданого свого минулого, і сів у крісло. Але де там! Голова не може бути порожньою у таких людей.

Дмитро Мохорук.
Із книги: Тяжкий хрест. Том 3: Гіркий присмак: Художньо-краєзнавчий роман-хроніка. – Косів: Писаний Камінь, 2009. – С. 33-41.

Share

6 коментарів

Випуск №4, 2011