Кінь (поема)

Родич мій, Петро Волошин,
Парубок ставний з Поґору.
Йде до війська. Мати плаче.
Легінь в розквіті життя.

Доки тато жив, було в них
Господарство, пара коней;
Петрик біля них і виріс –
Конюх, фірман, плугатар.

Мати плаче. Син – до війська.
Він ще дома, але хата
Спорожніла вже, погасли
Вікна й Божі образи.

Вчора пан постерунковий
Синові приніс повістку.
Мати вишиту сорочку
В польську армію дає…

Зустрічають офіцери:
“Любиш коней?” – “Ну, а як же?!”
В кавалерію, в улани,
В Познань їдеш, брате мій.

“Jazda”  – то найкраще військо
В світі. То Петрова мрія.
Коні й хлопці, хлопці й коні,
Всі на вибір, як один.

А Петро – широкі плечі,
Весь, неначе той відземок,
А з лиця – як римський воїн,
Гладіатор, бойовик.
Але очі – в ніжних тінях
Золотистої блакиті –
Сяйва – то дитини очі,
Смуток неба в глибині…

“Bacznoćs!́”  – став Петро на струнко.
(Вже в мундирі, вже в касарні,
Вже він в Познані!). Поручник
В очі дивиться як вовк.

“Ty nie polak? Co to znaczy?
Ukrainiec, a nie Rusin?
W Polsce niema Ukraincow!
Kto ty jestes? No, nie milcz”

А Петро мовчить. Не буде
Вдруге він відповідати.
Щойно він сказав: “Не русин!
Українець я. І все!”

А поручник: “Duch kozacki!
Bardzo mi sie to podoba!
Dam ci konia najlepszego!”
Вже Петру коня ведуть.

Кінь гнідий. Червоно-злотна
Шерсть на ньому мерехкоче.
Чорна грива, як подолок
Монахині. Ніч в очах.

А на лобі – три лілеї,
Королів французьких квіти
(Пояснили так Петрові
Панський родовід коня).

Подививсь Петро: “О Боже,
Оґир той – то дівка пишна,
Стан вигинистий. Коліна,
Груди, стегна… Зажмурись!”

Ні, мій брате, в тій красуні
Сатана сидить. Цей коник –
Норовистий характерник,
Зветься Вбивцею – затям!

Не убив ще він нікого,
Але так його прозвали
Ті, кого він хтів забити,
Хто в його сідло сідав.

Вершника скида на землю
Вбивця. На страшнім галопі
Зупиняється раптово,
Задні ноги – до небес!

А як вершник не зірветься,
Кінь собі на круп сідає,
А передніми ногами
Б’ється з небом, як боксер.

Перекинутись він може,
З вершником лягти на спину, –
Виривай, доки не пізно,
Ноги із його стремен!

Не було в полку нікого,
Хто б мав намір підкорити
Марека – так офіційно
Звався той шалений кінь.

Того жеребця гнідого
Конюхи дають Петрові,
І вручають ще гарапник –
Ґудзуватий, довгий бич.

Кінь дрижить і головою
Крутить, начебто сказати
Хоче: “Не підходьте, хлопці,
Не торкайтеся мене!”

А Петро бере сцизорик,
На кавальці розтинає
Бич і кидає під ноги:
“Житимем без батога!”

Він виводить “Три лілеї”
На подвір’я тренувальне,
Не сідає, йде поволі
Поруч з коником своїм.

Ходять день вони, і другий,
Один одного цілують,
Марек пробує кусати,
Петрик каже: “Відчепись!”

Як приятелі в розмовах,
В росянистій конюшині
Умивавсь Петро щодня.

Знав же він, що коні люблять,
Як жінки, тих чоловіків,
Чиє тіло пахне гарно,
Наче скошена трава.

Кінь по запаху людину
Впізнає: жорстока й хижа
Пахне бур’яном отруйним,
Добра – житом і вівсом.

Як Петро в стремена скочив,
Кінь пішов повільним кроком,
Полк застиг: “To nie do wiary!”
А поручник занімів.

Сталось чудо. Кінь Zabujca,
Що, можливо, мав завдання
Понести Петра в могилу,
Врятував йому життя.

ІІ
Осінь. Рік тридцять дев’ятий.
Як монета на долоні,
Сяє вереснева днина…
На Варшаву танки йдуть.

Із-за пагорбів вилазять,
Наче динозаврів стадо,
Гусениць залізні зуби
Клацають і скреготять.

Йдуть дорогами й полями,
Путівцями боковими;
На ходу гарматні дула
Переблискують вогнем.

А плуги стоять на нивах
Біля ратаїв і коней
Перестріляних. Чепіги –
В небо, як молитви крик.

Танки йдуть. Горять за ними
Вздовж доріг хати й костели,
Падають хрести і рвуться
Телеграфні проводи.

Танки йдуть. Неначе магма
Вогнедишна і незряча,
Навпростець тече за ними
Пагубна вогненна лють.

Гуркотить залізна лава,
Ломляться й тріщать дерева,
І дрижить, немов конає,
Перелякана земля.

Танки йдуть. Кати на танках
Розляглися, як на пляжі,
Блузи скинули й шоломи,
Закотили рукави.

Їдуть, як майстри забивства,
Шнапс із горла п’ють, сміються,
Грають пісеньки любовні
На гармоніях губних.

Раптом з яру виринає
Хмарка польської кінноти.
Проти велетнів сталевих –
Карабіни і шаблі.

Танки стали. Засміялись.
Регіт переможців чути.
А поляки йдуть в атаку,
Хлопці й коні йдуть на смерть.

Там, у першому швадроні,
Мчить стопчатівський мій родич.
Парубок ставний з Подґору,
Брат на золотім коні.

“Петре, – сам себе він кличе, –
Завертай коня! Від смерті
Утікай, таж ти не поляк,
В яр ховайся, бо помреш!”

Та зухвалість парубоцька,
Честь йому не дозволяє
Перед гордими ляхами
Показати ниций страх.

Пан поручник – поруч. “Pjotrze,
Co robime?”  – “Помираєм”, –
Відгукнув Петро й докинув:
“Я – не русин! Я – козак!”

І тоді гнідий, мов куля,
Полетів. Петро пригнувся.
Протитанкову  гранату
Він намацав при сідлі.

Від своїх він віддалявся.
Жоден кінь в його швадроні
Швидкості не мав такої,
Як його стрункий рисак.

Він (чи кінь?!) обрав машину,
Що позаду йшла. На танку
Німчики зухвалі грілись
І кричали: “Kom zu bier”

Та вони не встигли встати,
Заховатися в шкарлупу
Крицяну. Рука майнула,
Мов злизала з танка їх.

А Петро у чорну гриву
Затопив лице й благає:
“Коню, братику мій, брате,
З пекла вирятуй мене!”

Кінь летить, перелітає
Через хащі й загорожі,
Через виярки й потоки,
Крізь дими і крізь вогні.

Кінь летить, немов дорогу
Поміж кулями він бачить,
Він собою сам кермує, –
Петре, не торкайсь вудил!

Тиша. Кінь летить крізь тишу.
Вже не чути кулеметів,
Але кінь летить, боїться
Стукоту копит своїх.

Стій! Вони живі! Пробита
Наскрізь танкова лавина;
Надовкруж поля, і тиша,
Й сіна свіжого стоги.

Там вони лягають разом,
Кінь і вершник, наче вбиті.
І лежатимуть незрушно,
Доки сонце не зайде.

В присмерку встають поволі.
Кінь розсідланий. Вуздечку,
Збрую всю Петро знімає,
І Маркові каже: “Йди!

За життя, що врятував ти,
Я даю тобі свободу,
Йди, шукай своєї долі,
Будь здоров! Іди! Іди!”

Але кінь стоїть. Не чує!
Чує він ще, мабуть, досі
Коней ранених іржання,
Крики вбиваних людей.

У його білках великих,
Як в небесних оболоках,
Бій відбився. Видно гори
Трупів, крові ручаї.

Закривавлені ганаші
Кінь показує Петрові,
Ніби каже: “Ми вже кров’ю
Побраталися, поглянь!”

І до вершника підходить
Кінь заплаканий, і мостить
Голову свою на грудях
Людських, як дитя мале.

І Петро коневі каже:
“Добре, їдемо в Стопчатів.
Рушимо перед світанком.
Будем попасом іти!”

ІІІ
Улан в сіно зариває
Шаблю, карабін, патрони,
І сідло, і підсідельник,
І попону – все як є.

Кінь одержує вуздечку,
А собі мундир військовий
І кашкет чотирикутний
Із дашком бере Петро.

І виходять на дорогу
Побратими серед ночі,
А дорога – в лімузинах,
В панських автах блискотить.

Літаків німецьких страшно –
То ж не світячи, втікають
Урядовці із Варшави,
В темряві машини йдуть.

Петре, не питай нікого,
Що тут діється. Надходить
Окупант, у танки взутий,
Смерть із Заходу іде.

А зі Сходу йде навала
“Визволителів” червоних.
Ти про них почуєш завтра,
Завтра на своїй землі.

Але ти на цій дорозі
Найщасливіший. Міністри
Батьківщину покидають,
Ти ж – до матері ідеш.

Чи коневі, чи жовніру
Салютують генерали,
Хто кого веде – не знають,
Честь обидвом оддають.

Тут Петро подумав: “Боже,
Я – не дезертир. Чому ж я
Пішки йду з конем, а панство
В автах суне, мов на бал?”

І на коника він скаче,
І назад – на теє поле,
Де в стогах – сідло, патрони,
Ремінь, шабля, карабін.

Кінь – у збруї, він – при зброї
На той шлях автомобільний
Повертаються. В колону
Генеральських авт стають.

Їде, їде в Україну
Родич мій, Петро Волошин,
Улан з першого швадрону,
Польщу він в полон веде.

Вершник збройний, таємничий
Авт на кожнім роздоріжжі
Жде – куди? На дві дороги
Ділить, а мета одна.

“До Румунії, панове, –
На Замостя, на Томашув,
Потім Львів і Коломия,
Косів, Вижниця, кордон.

А ще краще – на Перемишль.
Самбір, Стрий і Станиславів,
Далі буде вже Стопчатів,
Там я буду ждати вас”.

“Три лілеї” – знак французький
В коника його на лобі.
Може, то вже допомога,
Божий, незбагненний перст?

Із машин жінки виходять
І кричать: “Пуласький їде!”
Хрестяться. Петро долоню
Прикладає до грудей.

Рава-Руська! Стій. Опівніч.
Хлопці (бинди синьо-жовті):
“Здати зброю!” А Волошин
З карабіна в небо б’є.

До кашкета він чіпляє
Синьо-жовту стрічку: “Хлопці,
Не віддам я вам нічого,
Я до матері спішу.

Кінь мені потрібний дома,
Карабін також потрібний,
Бо дорога ще далека!
До побачення, брати!”

Їдуть авта, а він обіч,
Над ровами йде алюром,
Супровідник невідступний
Слави польської й ганьби.
В Коломиї міст над Прутом,
За мостом – корчма. Над нею
В’ється синьо-жовтий прапор,
Зустрічає втікачів.

Хлопці з Вербіжа, похмурі,
В мазепинках (і при зброї),
Коротко: “Коня – до стайні!
Карабін – сюди! Мерщій!”

А Петро: “Я вас попрошу
Відійти мені з дороги.
Все, що маю й що не маю,
Я в Стопчатові оддам.

Кріси ви беріть в поляків,
А мене не зачіпайте!
Мати жде мене два роки!
Ясно? Гайда! Кроком руш!”

Карабін напоготові,
Кінь басує, хлопці – врозтіч.
“Та не бійтеся, Бог з вами!
До побачення, брати!”

Під’їжджає до Ключева,
А там брама вже готова,
Смеречиною повита,
А на ній червоний стяг.

Командарма Тимошенка
Ждуть, тим часом під’їжджає
Улан з першого швадрону;
Що він скаже, люди ждуть.

“Я – стопчатівський, з Поґору,
В польській армії набувся,
Йду додому. По дорозі
Бачив рідні прапори!

Що? Немає у Ключеві
Синіх фартушків і жовтих,
Є лишень один, червоний?
Я вам стрічку дам свою!”

І ключівське парубоцтво
Зашуміло, загуділо,
З фартушків зробило прапор:
“Хай звикають москалі!”

Стяг червоний – вниз, а вгору –
Синьо-жовтий стяг. Не знають
Зустрічальники ключівські,
Що за вчинок цей помруть.

І Петро також не знає,
Що то буде, як то буде,
Якби знав, то обминав би
Браму смерті на шляху.

А в Стопчатові до Лючки
Кінь по білому камінні
Сторожко ступає, сині
Іскри скачуть з-під копит.

Вершник плаче. З коня сходить
І до річки припадає,
Як до дівчини, на руки
Взяти хоче й понести!

А Поґір на тому боці,
І, (Петру здається) мати
Дивиться згори на нього,
Та його не впізнає.

“Мамо! – він кричить щомога, –
Я приїхав! Я вернувся!
Вийди з хати! Я вже дома!
Я купаюся з конем!”

Він з коня сідло знімає,
Підсідельник і попону;
Голий кінь і вершник голий
Входять в плесо – вище пліч.

Кінь Марко не буде пити
Воду будь-яку, а з Лючки,
Форкаючи, п’є він довго,
І тонесенько ірже.

Петре, хлопчику, згадай же,
Як ти з кіньми тут купався,
За хвости тримався міцно,
Вчився плавати, згадай.

А в твого Марка хвостище
Широчезний, наче хвиля;
Як розплився, то наповнив
Чорним полум’ям ріку.

Дивний кінь. Петро сорочку
Вишиту свою виймає
З підсідельника та в жарти
Приміряє на коня.

Що таке? Його сорочка
Розгорнулась, як попона,
І всього коня сховала,
Зверху тільки голова.

А на голові, як роги,
Всторч стоять тривожні вуха,
І під гривою сорочка
Біла, біла, наче сніг.

І нагрудник золотистий,
Наче соняшник, на грудях
Кінських сяє. Наче Довбуш,
Кінь у вишивці стоїть.

“Йди!” – Петро бере вудила,
А сорочка вже на ньому.
Треба мамі показати
Душу – не чужий мундур.

Пішки стежкою нагору,
На Поґір вони виходять.
Двері на замку. Нікого.
Дома матері нема.

Ах, нема її й не буде!
Хата – пустка. Голі стіни.
За столом Петро ридає.
У вікні Марко стоїть.

ІV
У Стопчатові весілля.
Жениться Петро Волошин,
Улан з першого швадрону,
На Поґір музики йдуть.

Ґрижуки ідуть. Родина.
Батько – скрипка. Син – цимбали,
Другий син – бубніст, а третій,
Наймолодший – сопілкар.

Та на кожному струменті
Кожен з них майстерно грає,
А буває, що співають
На чотири голоси.

Барвінкової заграли.
Скрипка плаче і голосить,
Молода сидить, сміється,
Плакати нема за чим.

Вже своє віддівувала,
Настоялася по ночах
З парубками. Всіх забула,
Як побачила Петра.

В Петра – хата на Поґорі.
В Петра очі – сині зорі,
В Петра кінь – міцний, як линва,
З криці прядена ужва.

Молода (ім’я – Олена)
Вже скакала у стремена,
Їздила в Ключів і в Мишин,
Обнімалася з Марком.

Йде весілля, кінь в коморі
Схований. Совітська влада
Вже збирається втікати,
Німець вдарив з літака.

Де той кінь, в селі всі знають,
Та ніхто не писне й слова;
Кінь, неначе в партизанах,
Є – вночі, а вдень – нема.

Обіцяла нова влада
Біднякам роздати землі
І церковні, і магнатські,
Та побились бідняки.

Насміялись комуністи
З тої крові та з любові
До землі: “Все буде ваше,
Та записуйтесь в колгосп!

Ми зберемо, об”єднаєм
Багачів із жебраками,
Всім безкінним дамо коней,
Рай збудуєм на землі”.

А Петро тоді в сільраді
Так сказав: “Я до колгоспу
Сам піду, але ніколи
Не віддам свого коня!

Буду на коня робити,
І служитиму коневі,
Бо від вас мій кінь мудріший,
Братчики-товариші!”

А тепер Петро хмеліє,
З молодицями танцює,
І співає коломийки,
Аж луна лісами йде.

Ой, в Марії чорні очі,
В Марії, в Марії;
Мене взяли, відобрали
До кавалерії.

Мене взяли, відобрали
До коня, до коня;
Виплакала чорні очі
Фіялочка моя.

Не плач, моя чорнобрива,
Бо злиняють брови.
В мого коня чорна грива,
Золоті підкови.

Дали мені ляхи коня,
Мав мене забити,
А він мене в небі носить
Повище Палити.

Ой повище та й понижче,
Та все понад гори.
Ой, не дам го одягнути
Ні в хомут, ні в шори…

Буде кінь мій на свободі,
Як пани артисти,
Ні, не будуть посторонки
Мого коня гризти!

Він співає, та не вірить
Славній пісні парубоцькій,
Він жадає заглушити
Тою піснею свій жаль.

Жаль, бо він Марка оберне
В роботящу худобину,
До тяжкої праці змусить
Золотого жеребця.

Буде тягати він воза
Драбинястого і плуга,
Смерекові трами з лісу
І каміння із ріки.

Бо таке життя. В’язниця
Для коня і для людини,
Для народу і для людства –
В хліба – всі вони раби.

А свобода? А свобода,
Наче смерть, лякає й вабить,
Духові дає наснагу
Вище звіра піднестись.

Одягав твою сорочку
Коник твій серед зарінку,
І літав же швидше кулі,
Бувши з танками в бою.

Хто він, цей гнідий чортяка
Із хвостом, що вився в Лючці,
Як дракон, чи гад довжезний,
Бачив ти той хвіст, чи ні?

Думає Петро й сумує,
Поглядає на Олену:
Що вона з конем тим має,
Шепче що йому до вух?

Чом той  кінь ірже за нею,
Чом кладе їй поміж ноги
Голову свою в поклоні,
Чом не скине із сідла?

Князь Петро коня ревнує
До княгині, до дружини,
А княгиня оком бистрим
Коника в душі пасе.

Князь Петро встає з-за столу,
На подвір”я гостей просить.
Йдуть, співаючи, музики,
Дружби, дружки, світилки.

“Колеса” танцюють ґазди
З переходом на гуцулку,
Падають жінки в обійми,
Мліють од чужих мужів.

Стій! Петро коня виводить
Із комори. Кінь, як цісар.
Та на грудях не медалі,
А весільні калачі.

Так Марка дівчата вбрали,
Ще й вінок барвінко-злотний
Заплели у чорну гриву,
Надовкола гострих вух.

Якби хтось в ту мить врочисту
Із весільної громади
Привітав Марка, напевно
Кінь би сам заговорив.

А Петро: “Мовчи, мій брате,
Людям я тебе представлю,
І не гнівайся на мене,
Може, щось не так скажу.

Люди! Це мій кінь. Боярин.
Мій товариш, брат козацький,
Мій спаситель, моє віно
І краса – моїй жоні!

Нас послали проти танків,
І ніхто живим не вийшов
З того пекла. Всі поляки
І всі коні там лягли.

Ми підбили танк. Втікали.
І, втікаючи, ми чули,
Як те поле погибало
В криках коней і людей!”

А Олена Заголена
(Хлопці так її прозвали)
До Марка іде й цілує
В губи коника свого.

На Петра спадає хмара,
Тінь якоїсь небезпеки;
Каже він: “Кохані гості,
Скоро будуть німці в нас.

Я вже бачив їх. Не треба
З прапорами зустрічати
Тих потвор. Були червоні,
А коричневі прийдуть!

Погуляймо ще до ранку,
Може, й коник затанцює,
Як жона моя попросить
Та гуцулки з ним піде!”

Щось недобре зворухнулось
В його серці тої миті;
Він з коня вінок знімає
І знімає калачі…

V
Сорок третій рік. Стопчатів.
Німці контигент збирають,
Та в селі вже є боївка,
Партизанська влада є.

Є стежки і є дороги,
Але не для окупанта;
Вже дванадцять збройних сотень –
Коло церкви в Космачі.

Двісті шуцманів упало
На порозі тої школи,
Де січовики готують
Ройових і чотових.

Вже з Делятина на возі
Схованого в купі гною
Ковпака ґазда вивозить
Під Москву чи за Москву.

Хліб магазинують хлопці –
В засіки, у бункри, в схови;
Хліб – то зброя і свобода,
Хліб – то пісня і життя.

На Поґорі, у стодолі,
Кінь Марко ірже, сумує,
В шпари в стінах заглядає,
Жде господаря свого.

Теплий березневий вітер
Виграває на теленці,
Ніби кличе на простори,
Ворохобить кінську кров.

А господар плуг виносить,
І рихтує колісницю,
І ладнає посторонки
Та з дзвіночками хомут.

І веде сусід Микола
Свого коника малого.
Буде в супрязі тягнути
Плуга кінь-аристократ.

Та чи буде? “Ні, не буде!
Петре, батога не згадуй,
Силоміць Марка орати
Ти ніколи не навчиш.

Спробуй з ним на поле вийти,
Походити коло ниви,
Хай подивиться й почує,
Як та скиба гарно йде!

Не спіши!” Хоча Микола
Має розум філософський,
Тільки вся його премудрість
Не в душі, а в кулаці.

“Ти візьми на нього бука!
Вишмагай, збатож до крові,
Буде він трястися з болю –
Одягай тоді хомут!

Кінь, як жінка. Як не вдариш, –
Скурвиться! А трошки бита
Чоловіка покохає,
Сльози власні, як свята”.

Вчить Микола: “Бити треба
Задля доброї науки
Бахура; як ні, то з нього
Вийде злодій чи бандит!”

А Петро відповідає:
“Бий не бий, хто народився
Злодієм, той ним і буде.
Подивись на довкруги!

В нашому селі злодії
Змалечку були всі биті,
Та що більше їх карали,
То все гіршими були.

В тюрмах їх так само били,
Мордували, зневажали,
А вони вертались д”хаті
Й знову брались за своє”.

А Микола так мудрує:
“Чи ти бачив, як то в цирку
Не лиш коней, але й тигрів,
Левів танцювати вчать?”

“Бачив. Ляскають бичами
На арені. А насправді
Їх виховують одмалу,
Змінюють характер їх.

Я свого коня так само
У сідлі навчив ходити
Ласкою, але орати
Добрим словом не навчу.

Не навчу, бо не для плуга
Він народжений. Це – воїн!
Між людьми таких негусто,
Їх – в уздечку не заб”єш!”

А Микола: “Що? В уздечку?!
Пам”ятаєш, як поляки
Нас товкли в тридцятім році?
І забили всіх в ярмо!

Всіх! Ніхто не квакнув навіть!
Знай, тримається вся влада
Людська, Божа і державна
На кривавому битті!

Бог також людей карає!
Зло на світі лиш від того
Розпаношилось, що Бога
Не боїться вже ніхто!”

Слухає Петро Волошин
Наче казання у церкві,
Слів премудрих, але бити
Не збирається Марка.

Все ж коня свого виводить
І хомут йому на шию
Вішає – супроти себе
Діє смілий чоловік.

Так, неначе накликає
Сам на себе небезпеку;
Кінь лютує, кінь, як демон,
Скаче, на диби стає.

Падає він на коліна,
Падає й хомут під ноги;
Під копитами дзвіночки
Биті, як мишва, пищать.

Втім, Петро Марка тримає,
Перепрошує і гладить,
А розгніваний Микола
Підбігає, наче звір.

Він хапає, та не пугу,
А гнучку й тяжку запруту –
Молодий бучок довжезний –
По хребту Марка січе.

По хребту і кров побігла
Краплями на круп од гриви;
Як розірване намисто
Довге, звисла на коні.

Кінь зривається, як вихор,
Кінь летить навскач полями,
На Борисівку, на Пістинь,
На Микитинські стежки.

Вдарений Микола стогне,
Він до вечора сконає;
Грудну клітку копитами
Проламав йому Марко.

А Петро стоїть. Зубила
І кантар в руках тримає –
Все добро, що залишилось
Від свавільного коня.

Дивиться Петро з Поґору,
Як підноситься в повітря,
Понад гори, наче ангел,
Друг його і рятівник.

Червонясто-злотні крила
Мерехтять, білки сліпучі
В синяві прозорій грають –
Чорний кінь, як птах летить.

Так вони колись летіли
Там, під Познанню, у Польщі…
Де ж ті танки? В Коломиї,
Чути гуркіт на Поґір.

Петре, що з тобою сталось?
Був ти козаком у битві
З танками, а дома знову
Русином покірним став!

Воїна ти хтів навчити
Нидіти в старій стодолі,
Не іржати, їсти псянку
І ходити в хомуті.

Закопав ти в землю зброю –
Карабін, патрони, шаблю,
І забув, де та могила,
Свою душу ти забув.

А твій кінь іде верхами
Короленки і Палити,
Синій гребінь гір ламає,
З-під копит летять вогні.

Врятував тобі життя він,
Та не тільки. Дав свободу
І навчив її любити
Більше, як саме життя.

Він не вернеться ніколи –
Як твоя козацька юність,
Бойова снага й відвага,
Людська гідність і любов.

Дивиться Петро і плаче.
Кінь летить крізь оболонки,
Й, наче журавель, зникає
В небесах над Космачем…

ЕПІЛОГ
Хтось постукав серед ночі,
До вікна Петро підходить,
Може, кінь? Та ні, то хлопці
З автоматами. Свої.

Увійшли, за стіл сідають,
Повечеряли, співають,
Дякують, стають при дверях,
Вже відходити пора.

А Петро собі міркує –
Може б, їм віддати зброю,
Ту, закопану в городі,
Може б винести сідло?

І питається. А хлопці:
“Та нічого нам не треба,
Ні сідла, ні карабіна,
Все в нас, пане Петре, є.

Ви подумайте про себе;
Знаєте, душа, як зброя,
Схована в землі – ржавіє;
Сяє тільки у руках!

А ваш кінь – краса і гордість,
Курінний на йому їздить,
І зглядається на нього,
Як на чудо, весь Космач!”

Дмитро  ПАВЛИЧКО.
м. Київ

Share

Прокоментуй!

Випуск №5, 2012

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *