Іду до себе…

Розмова з Тарасом Мельничуком

До тебе іду,
Мій друже Тарасе.
Неначе на сповідь іду…
До віршів твоїх
Ліричних, прекрасних,
Важкими стежками бреду…
Бреду…
Повторюю твою долю…
Вивчаю тюремні закони…
Щоденно Бога молю
Знести з мого шляху
Важкі перепони…
І загадую бажання:
Дорости до твоєї величі,
Хоробрості,
Бунтарства.
Ти, мов Апостол,
Протоптав цей життєвий шлях…
І міг так просто
Побороти в собі страх.
Міг обійняти
Серцем і душею
Червону калину,
Горді Карпати
І рідну Україну…
Ти виріс до Бога,
Став небесним!
І ще…
Став ближчим мені…
Всім своїм єством…
Став мені братом…
Зрушилась брила…
Те, що вже відболіло –
Відплаче дощем…
Лиш душу стискує щем…
Знов загояться рани,
Поміцнішають крила
І скінчиться тюрма
Для мого тіла…
Бо для душі нема
Ні тюрми,
Ні неволі…
Душа, як птах,
Летить, куди хоче,
І коли хоче…
Коли їй заманеться…
Навіть хвилинку тому
Вона відвідала твій Діл,
Змогла покласти троянду
До підніжжя обеліска
Біля школи у рідних тобі Уторопах…
Ще раз пильно поглянути
На твою світлину,
Яка поміщена на надгробку
В Мальцевім…
Але, друже,
Це моя душа Відвідала тебе…
А я бажаю,
Щоб і тіло також…
Даю слово честі –
Обов’язково!
Низько схиляю голову перед Тобою…
Земля тобі пером…
Царство Тобі небесне,
Яке Ти заслужив…
До зустрічі, друже…

12.10.2011 р.

Це сон чи не сон?..
Косівчанину Василеві Шкургану

Вже скапує віск, мов пекуча сльоза,
А вітер людину шмагає.
Людина наїжена, наче гроза, —
Сенс свого буття допиває.

Есенція мозку по краплі тече,
Вся вирватись мріє на волю.
Лиш місяць-жаринка знов тіло пече, —
Яке відцвітає від болю.

Хтось формулу болю довести схотів,
Схрестивши її із коханням.
А груди ворушаться від почуттів
І сон утіка перед ранням.

В щілину дверну вже прорвавсь промінець
І пада на сплетені руки.
Прийде новий день… Це іще не кінець…
Над містом злітаються круки…

Це сон, чи не сон?.. Поспішає душа
Забути ілюзії стерті…
Вони ж бо тремтять, як заблудле лоша,
Нажахане кимось до смерті.

Це сон, чи не сон?.. По траві мчить маля,
Сміється уже до матусі…
Звук грому по небу лунає здаля…
Я небом, як ластівка мчуся…

Апокриф над ложем, — неначе девіз…
Сакральності більше не буде.
Лелека із Африки весну приніс,
Та я поспішаю в… Нікуди…

14.12.2011р.

 

…Котиться сукня обірвана — з пліч, Котиться з персів сполохана ніч.
Котяться руки з розплетених кіс…
Антонія ЦВІТ

Я пливу у потоці снів
Через гори, хребти, долини…
Ти, кохана, наснилась мені, —
Образ твій в моїм серці й донині…
Наче в сні: я торкаюсь пупка,
Ніжно перси в руках ласкаю.
Ти зваблива… Й твоя рука,
Наче хмари по небокраю,
Тілом моїм пливе… І на мить
Зупиняється за бажанням, —
А під серцем струна щемить
У мелодії цього кохання…
Я, мов човен, на хвилях ніг,
Ніжно горнусь до твого тіла.
Тану з радості, наче сніг,
Що в долонях своїх зігріла…
А в очах мерехтять вогні…
Я нестримний в чуттях… Я — Овен…
Вже і сили бракує мені,
Щоб утримать на березі човен…
А нестримний потік нас несе —
Так шалено у цьому двобої…
І в екстазі все тіло трясе, —
Ми цього побажали обоє… ,
Це, як пристрасть твоя, як любов,
Що горить у мені… Я палаю…
І тоді пориваюся знов
Допливти із тобою до краю…
Ми з тобою до самого рання
Грішимо, але це не грішність…
Певно, все би віддав, кохана,
Щоб в цих хвилях прожити вічність…

25.12.2011 р.

МОЄ ПОЕТИЧНЕ ПЕРО…

Півдолі уже за спиною, —
Спізнав я і зло, і добро.
Повсюди постійно зі мною
Моє поетичне перо.
Беру його в руки — і бачу:
Як світом буяє краса,
Як вітер плететься ледачий,
Як сяє ранкова роса,
Як діти сміються веселі,
Як маки у полі цвітуть,
Як ми прикрашаєм оселі
І в світ прокладаємо путь.
Як мати в далеку дорогу
Дитину свою проводжа,
Як рветься до рідних порогів
Згорьована наша душа.
Як сонечко сяє ласкаве,
І хмарки по небу пливуть,
Як ставить життя нам цікаві
Загадки. І в чім їхня суть?..
Усе те, що зір мій сприймає
З народження і до сих пір,
Перо моє вмить виливає
На сяючий чистий папір…

3.01.2012 р.

Віктор МАКСИМЧУК

Share

Прокоментуй!

Випуск №5, 2012

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *