Щоб і ви мали спільність з нами…

Ярослав Федорович Радиш – доктор наук з державного управління, професор Національної академії державного управління при Президентові України, полковник медичної служби у відставці.
Я. Радиш народився у с. Рожнові Косівського району, де закінчив вісім класів середньої школи, а потім пішов у “світи”.

Навчався у Коломийському фармацевтичному училищі, працював у одній із аптек смт. Верховини, служив в рядах Радянської Армії, навчався у Івано-Франківському та Куйбишевському медичних інститутах, служив на офіцерських лікарських посадах у Збройних Силах СРСР, успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук, викладав у Військово-медичній академії в Сакт-Петербурзі.

З 1992 р. Ярослав Федорович – в Україні. Брав участь у створенні системи військово-медичної освіти і науки у Збройних Силах незалежної України, є одним із авторів емблеми для українських військових лікарів. Зараз він працює в Академії, де готують представників нової української управлінської еліти.

Професор Я.Ф. Радиш підготував трьох докторів і 18 кандидатів наук. Він – автор багатьох наукових публікацій, серед яких одноосібні та колективні монографії, словники, навчальні посібники, статті у фахових наукових виданнях.

Зараз Ярослав Федорович працює над книгою “Прожите і пережите у спогадах і роздумах (1952 – 2012 рр.)”.

Пропонуємо увазі читачів уривок із цієї книги, де здійснено короткий екскурс в історію перших 15-ти років життя автора.

НАШ  РОДОВІД

Що ми чули, що бачили нашими очима,
що оглядали і чого руки наші торкалися…
звістуємо вам… щоб і ви мали спільність з нами
Ів. 1, 1-2

Мене Дніпро піснями омива,
Сил додає мій спогад про Карпати.
Стараюсь серце серцем лікувати.
Не забуваю мамині слова
Василь ЛІУШ

Народився я 26 квітня 1952 р. в селі Рожнові, що на Косівщині, у селянській родині Федора Романовича  (04.06.1922 – 11.11.2009 рр.) та Марії Петрівни (11.09.1924 р. – 3.06.1999 р.)  Радишів, де був четвертою дитиною. Дві мої старші сестри (Ірина, 1948 р.  і Марія, 1949 р.) померли у шестимісячному віці, а старший брат, у 1950 р. народився мертвим.

Як зазначають енциклопедичні видання, село Рожнів поділяється на 4 парафії, що визначають його територіальний поділ: Стеб­ліцька, Підгірська, Чаплинці, Заріка, що в свою чергу складаються із 36 урочищ і кутків; кожна з парафій має свою діючу церкву (Підгора і Заріка – УАПЦ, Чаплинці і Стебліцька – греко-католицькі).

Перша згадка про село датується 1408 роком. З 80-х років XIX ст. до 1926 р. село належало до Заболотівського повіту, з 1926 р. по 1939 р. – до Кутського, а з 1939 р. – до Косівського  району.

Є у селі два Народні доми, побудовані на пожертви емігрантів з Америки, колишніх рожнівчан, дві бібліотеки. Один з Народних домів сьогодні носить ім’я Андрія Красовського.

Початкову школу в Рожнові засновано у 1837 р.

З 1936 р. в селі діяла неповна середня школа, а з 1950 – функціонує середня школа. Рожнівську школу (з 1997 р. – школа-колегіум “Гуцульщина” НаУКМА) свого часу закінчили 12 докторів наук (Битчук Д.Д., Будзуляк І.М., Дибель В.Ю., Остафійчук Б.М., Погребенник В.Д., Погребенник Ф.П., Паранчич С.Ю., Радиш І.В., Радиш Я.Ф., Романюк М.Д., Стефурак В.П., Церковнюк Ю.В.) та 15 кандидатів наук, 2 народні артисти України (Герой України – М.Ю. Стеф’юк і Василь Ватаманюк) та 2 лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка (проф. Ф.П. Погребенник і М.Ю. Стеф’юк).

Пам’ятки історії та культури: поховання часів карпатських курганів (II-V ст. н. е.), три хрести на честь скасування панщини, Богородицька церква і дзвіниця 1867 р., Преображенська церква з мурованою дзвіницею 1851 р., Братська могила, у якій поховані полеглі у Другій світовій війні.
241 рожнівчанин загинув на радянсько-німецькому фронті під час Великої Вітчизняної вій­ни 1941 – 1945 рр., сотні були вивезені на примусову роботу в Німеччину, знищені фашистами та енкавеесівцями. Понад

460 рожнівчан  за підтримку оунівського підпілля та УПА – виселені до Сибіру, ще 140 жителів села, а були це в основному молоді хлопці та дівчата, засуджено до різних термінів ув’язнення (від 5 до 25 років) за приналежність або сприяння  у боротьбі ОУН-УПА з поневолювачами. 35 рожнівчан — покарано оунівцями за зраду і співробітництво з НКВС.

Не можна, звичайно, без болю в серці, усвідомлювати, а, головне, сприймати  вказані вище факти. Це ж були діти однієї землі, жителі одного села, але вони все-таки не змогли подолати існуючих розбіжностей, що розділяли їх. Чужа, силою нав’язана їм ідеологія та нові порядки призвели до того, що рожнівчани, як, до речі, й жителі багатьох інших сіл Західної України, переймалися виявленням відмінностей між собою (політичних, культурних, етнічних), а про те, що їх об’єднувало, забували, залишаючи його, як правило, осторонь…

У 2008 р. Рожнову виповнилося 600 років.

У ювілейному буклеті “Рожнів. 600” про наше село сказано так:

…Рожнів. Красиве і неповторне, древнє і сучасне, з особливою архітектурою, з чудовою аурою духовних традицій, це село приваблює своєю історією та сьогоденням. Воно зручно вмістилося в передгір’ї Карпат, огорнулося у колоритну гуцульську природу і щоденно вмивається водами тихої та милої серцю рожнівчан  р. Рибниці.

БАТЬКОВІ ТА МАМИНІ  ЛІНІЇ РОДИНИ – ЯРОСЛАВА І НАТАЛІЇ РАДИШІВ

Хто не знає свого минулого –
той не вартий свого майбутнього.
Максим РИЛЬСЬКИЙ

У Рожнові, що розкинувся обабіч непередбачуваної під час тривалих дощів красуні Рибниці, в селі гуцульському за духом, і покутському за географічним розташуванням, де впродовж століть селяни вирощували хліб, випасали маржину та розвивали різноманітні народні ремесла, – народилися, жили і померли, царство їм небесне,  мої батьки.  Із моєї сім’ї в Рожнові серед живих вже немає нікого. Лише могили батьків. Напевно, саме тому час від часу й вабить мене в Рожнів…

Батьки мої, як і їхні предки, як по батьковій, так і по маминій лініях, до “великого переселення” рожнівчан у 1946-1952 рр. із віддалених присілків, у тому числі й Забрід-Сирилівка, жили в природних ландшафтах – поле, ліс, потічок (Хімчинець) – починалися, образно кажучи, фактично “за порогом” їх домівок.

У мене були чудові батьки! Вони  були простими й добросовісними людьми. Батько все життя своє прожив за принципом “Жити, щоб працювати”, не усвідомлюючи навіть того, що можна працювати  тільки для того, щоб заробленого вистачало на життя. До речі, він менше всього і думав про заробіток, адже в колгоспі не рідко практично нічого не платили, він просто не міг існувати без роботи. Так, навіть на схилі свого життя, тоді, коли він вже фізично не міг щось робити, вперто брався за будь-яку роботу. Нерідко ніякі вмовляння, мої чи братові, не допомагали – він був переконаний, що ту чи іншу роботу він ще може і мусить зробити. А коли нас поряд не було – він “рітьми” (батькове слово. Його зміст тато тлумачив так: приступати до роботи і виконувати її швидко з прикладанням і сили, і злості) брався до всього. Наприклад, за два місяці до смерті власноруч повиносив з пивниці на город   усю стару картоплю…

До батька часто зверталися сусіди за порадою та допомогою. Наприклад, тато уміло витягував теля з корови, міг закільчити, зарізати і обробити свиню (теля, козу, вівцю), добре виорати і зашкородити город. Окрім того, тато вмів виплітати крючком та спицями (виплів мені колись торбочку для чорнильниці), вмів прясти. Коли я його запитував, де він цього всього навчився, він, хитро посміхаючись, стверджував, що ці вміння опанував “на вечірницях, шє за свого парубочіня”.

А ще тато завжди був бажаним гостем на храму, на весіллях та інших гостинах, де любив поспівати, потанцювати (не рідко командував “присюдами” у запальній “Гуцулці”) та потішити людей веселими жартами.

Але найбільше тато любив косити і складати сіно в копиці. Усі знаряддя для роботи (батько то все називав “начінім”) – кушку, брус, бабку, кісє, граблі, вила, остриви – виготовляв сам. Довго підбирав молоток (“клевчік”) для клепання коси, яку теж, у залежності від довжини, підбирав собі “під руку”. Любив жартувати, що дома має дві дуже добрі косі – ’їх ни правити, ни клепати не треба – одна австрійська, а друга – польська”. Вже коли я підріс, то зрозумів, що цей жарт стосувався моєї баби Насті (австрійська коса), та моєї мами (польська коса). Потрібно наголосити на тому, що ні баба, ні мама на нього із-за цього не сердилися. Мама у таких випадках лише говорила: “Бреше старий; шьо дихне – то брихне”.

Якщо косіння для тата було святом, то складання сіна у копиці – чудовим вихідним днем. Він спочатку обходив покіс, перевіряв (“мацав”) сіно – чи воно вже добре висохло (“чі дійшло?”), брав у руку (“жменю”) і нюхав, а вже потім ми приступали до згрібання (“громажіня”) сухої та запашної трави у великі купки (“горобці”). Коли не очікувалося дощу, то ці купки переносилися до острів, які батько завжди вбивав у землю “саме посеред світу”, а потім акуратно складалося в копиці. Я дуже тішився, коли мене, малого, тато з мамою висаджували на копицю і я бігав навкруг остриви, трамбуючи молоде сіно.

А ще тато дуже любив коней і маржину – корів і телят. Впродовж останніх років свого життя він тримав коня і гонорово роз’їжджав на власному возі. А корову тато продав тільки після тривалих моїх з братом умовлянь…

У дитинстві тато інколи розповідав мені “вічну” казку про Котигорошка: там, окрім Котигорошка, був і золотий тік, і бородатий чорт, і роскаліп, куди потрапляла чортова борода – батько мав у запасі різні варіанти цієї казки (напевно, придумував щось і сам). Я дуже любив  ці щасливі моменти і завжди з великим нетерпінням очікував того часу, коли тато скаже: “Ну, слухай”. А найчастіше це було тоді, коли мама готувала вечерю, а тато мав завдання не дати мені заснути. Інколи під час казки я чув і такі татові слова: “Марі, борше вари ту кулешу, бо дитина уже спит”. Але таких моментів було мало – батько постійно був на роботі.

Любимими татовими поговірками були такі: “Не журиси. Не буде так, їк ти хочеш, не буде так, їк я хочу. А буде так, їк має бути” та “Думай добре: де ти є? Шьо ти робиш? І єк то виглідає?”.
Від батька я довідався про рожнівського монаха.

Цей дивакуватий чоловік повернувся до села десь перед початком Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. До того він перебував у монастирі в Румунії. Як і належить монаху, він усамітнено жив у маленькій хатці на краю села, під самим лісом (“від Хімчіна”).

Влітку 1944 р., коли рожнівчан призивного віку “забирали на войну”, – призвали до війська і монаха. Однак, він зброю в руки не взяв. Як говорив батько, в учбовому підрозділі монах “три дни носив карабін на шиї”, а потім був з армії звільнений і, на переконання батька, “пішя прийшов додому”.

У монаха – першого із рожнівчан – біля “хатчєни” росли і плодоносили бруцвини (персики, що виросли з кісточки-насінини), із-за чого йому дуже “надоїдали дітлахи”, навіть не тим, що без дозволу  обривали їх, а тим, що безжалісно ламали крихкі гілки дерев.

Монах міг “відвернути” град, “зупинити” зливи. Сам собі “збив трунву”  і викопав біля хати для себе могилу.

Рожнівчани, у тім числі й мій батько, нерідко приносили монаху їжу. Він, правда, брав не все. Так, хліб, кукурудзяну муку (на кулешу), кисле молоко  – брав з охотою. А від солонини, напраклад, відмовлявся. Він дуже зрідка міг взяти невеличкий “шкварчік” для того, щоб “помастити дратву”, сало не споживав, бо потім, як він говорив, “будут їму жінки снитиси”.

Як усамітнено жив монах, так усамітнено він і помер.

Якось зимою сусіди звернули увагу на те, що монаха впродовж кількох днів надворі не видно, а на снігу біля його хати немає слідів. Коли зайшли до хати – знайшли там уже небіжчика, який сидів біля печі. Між людьми ходили чутки, що “бідного монаха  кагла вбила” (задихнувся від чадного газу).

Про “войну” тато розповідав мені мало і якось “в’яло”. Знаю, що мав він там двох приятелів – узбека і киргиза. Першому батько писав листи до його дружини-узбечки, а другий, через батькову про нього розповідь, у дитинстві мені тривалий час уявлявся радянським ненависником. А причиною для такого мого сприйняття було наступне. Хтось із молодших командирів чимось образив гордого киргиза, і той, кинувши на землю гвинтівку, через зуби “процідив”: “Мне не нужен твой русский винтовка, а свой Киргизия я камнем защищать буду”.

Довго “тімував” мій батько і рожнівських упівців, бо було за що… Вечором, на другий день після його повернення з фронту, прийшли “лісовики” до них до хати і забрали у батька військову форму та всі документи. Довго прийшлося потім батькові “оббивати пороги” районних урядових інстанцій, щоб  отримати нові документи. Спасли тоді батька дві довідки про важкі поранення, які в метушні випадково упали на землю і бандерівці їх не побачили…А під час їх з мамою весілля було таке. Підходить вечором до нього якийсь хлопець і запитує: “Ви молодий?” – “Ну, я”, – відповідає мій майбутій батько. – “Ходіт, там за плотом вас чікают…” – і мовчки пішов з подвір’я, а тато, звичайно, поплівся за ним… За плотом, із-за старої товстої вишні батькові назустріч несподівано вийшов кремезний чоловік, який, нічого більше не уточнюючи, розпорядився: “Принесеш, молодєку,  під Дехтєрку (лісовий масив –  авт.) дві мисці студінцу, миску голубців, миску начінки, два колачі, кусак солонини,  літру горівки і лишиш під великов липов. Знаїш ї? Ну й добре”, – побачивши, що тато рефлекторно кивнув головою, і суворо додав: “Тобі година чєсу, і шьоби нихто про це не знав”, – закінчив свої вказівки незнайомець і зник так же несподівано, як і появився… Зрозуміло, що тато тоді вчасно і точно виконав усі вимоги того чоловіка, бо добре знав – якщо щось зробить не так – ті хлопці з лісу і весілля зіпсують, і його “закатруп’ют”…

Від тата, а також від мами та баби Насті, чув слова, які зараз у Рожнові вже, напевно, не використовуються: “байбарак” (легкий кожух), “сподні” (штани), “поркіниці” (полотняні натільні штани), “добрий клецок” (добре вгодована дитина або порося), “шінований”, “чоловік шьо дбає за себе” (людина, яка себе любить та піклується про себе), “пацєта” (поросята), “узєв сардак наопашки” (накинув на себе верхній грубий домотканний одяг, не просуваючи рук в рукави), “харащіти” і “валашіти” підсвинків, “закільчити” свиню (навести порядок зі “свинячим молодняком” – підготувати його до відгодівлі на заріз та вставити свині в її п’ятачок “кулко” (дротяне кільце), щоб у своїй “загороді” (місце в стайні для свиней) не рила); “жєрдка” – дерев’яна перегородка, яка розміщувалася на відстані 50 – 60 см. нижче стелі перед “сліпою” (без вікон і дверей) стіною, куди вішали верені, де просушували цибулю та часник; “найко” (колись щось, наприклад, відбудеться. Але той, що обіцяв щось зробити “найко”, як правило, і сам не вірив, що це відбудеться)…А наша баба Настя по-своєму – “кармазелем” називала “модний” у 60-70 рр.

ХХ ст. колгоспний силос.

Мати наша переймалася домашніми справами – стайня, город, діти, їда, – рівномірно ділячи свою любов між мною і молодшим братом.  Мушу сказати, що в нашій родині особливо “не перебирали” харчами, але їх було достатньо, і вони були калорійними. Мама найбільше переживала за те, щоб не було голоду. “Йой, лиш най Бог боронит голоду. Сама пам’їтаю їк люди траву їли, котів; паланичкє пекли з бобу та крупів… Багато людий поспухало і повмирало…”.

Кулеша, компот (цей напій вдома був завжди), варена картопля,  суп (але називали його борщем: 2 – 3 рази на тиджень), вечором – варене молоко (варилося в чугунку після приготування кушеші; я завжди просив маму вишкребтати для мене банячок – смакота!) – це було щоденною їжею. У неділю – вареники (дома говорили “пироги”) з картоплею, або книглі, або “тісто” (домашня лапша) – все зі шкварками.

Нерідко варилося або смажилося м’ясо (свиняче чи куряче). Мама завжди до м’яса готувала смачну підливу – “мочінку”, яку заправляла “грамотикою” – товченим  і розведеним водою  часником. Інколи замість вареників чи домашньої лапші готувалися лопатки (молоді зелені стручки спеціальних сортів квасолі). Ця страва теж заправлялася підливою, для апетиту додавався товчений часник.

Удома постійно, за виключенням періоду перед отеленням корови,  було молоко: солодке (свіже), кисляк, сметана. Але набільше мені подобалося роблене (наголос на першій букві “е”) молоко з додаванням домашнього сиру – “мамина гуслінка”.

Вже майже від  Йвана (Івана Купала, 7 липня) у мами на “грєдці” з’являлися огірочки. Спочатку ми з братом накидалися на свіжі (аж за вухами хрустіло), а трохи пізніше, коли їх вже було ба гато, нас мати бавила пареними (малосольними) огірками. Влітку і восени на столі часто були варені гриби. Ні, я не помилився, саме варені. Вдома смажені гриби мати не готувала. Тато ж до цього домашнього раціону періодично додавав полонинські делікатеси: бринзу, масло, сир, афини (чорниці).

Найпоширенішими напоями вдома після компоту були відвари зі свербивуски (шипшини), липи, ромашки (романцу).

Справжній чай ми пили рідко (хоча в магазинах у 60-70-х роках ХХ ст. завжди були 50-грамові пакетики справжнього цейлонського або індійського (зі слоном) чаю). Ще рідше  мати готувала “какаву” з молоком.

Ніколи, напевно, не забуду запаху свіжоспеченого домашнього хліба!..

Мати замішувала у спеціальному кориті тісто на 12 хлібів (бо в нашій домашній печі містилося 12 тац), хрестила його, а зверху на тісто, яке мені нагадувала маленьку перину, приліплювала хрестик, зроблений з того ж тіста. В кориті тісто певний час “доходило”, “підбувало”, а вже готове – розкладалося в таци. Там тісто також мало ще “підрости”. Перед тим, як відправити таци з сирим ще хлібом у піч, його верхню частину, за допомогою гусячого пера, густо змазували збитим яйцем, а інколи ще й посипали маком.

Потім наступав відповідальний момент – “всування” хліба в піч.

О-о-о, важливість, чи краще сказати, утаємниченість процесу підготовки, розпалювання печі та, особливо, “всування” хліба в піч потребує окремого пояснення.

Підготовка і розпалювання печі для випікання хліба чи приготування святкових страв у спеціальних глиняних (нерідко пошиваних) та чугунних (для холодцю) горшках також мали свої особливості. Основна з них та, що цей процес завжди забезпечував батько. По-перше, він добре знав які і коли мають бути дрова (сливка, вишня (черешня) чи інша (твердша чи м’якша; сухіша чи сиріша) деревина). А це залежало від того, що в цей момент і в яких горшках мало всуватися в піч. По-друге, саме розтоплювання і нагрівання печі теж забезпечував батько. І лише коли піч була “готова” (за якими ознаками це визначалося –
не знаю) до роботи приступали або мама, або баба (коли була молодшою) зі своїми “кочіргами” і дерев’яними лопатами з довгими ручками.

У той момент, коли відбувалося розміщення хліба в натопленій печі, усім домашнім доводилося або сидіти в хаті, або ж бути на вулиці – двері відкривати чи закривати при цьому дійстві категорично заборонялося. А пояснення цьому – просте: відкривання чи закривання дверей призводить до коливань повітря біля печі. А це, на переконання мами (такої ж думки була й моя баба Настя) – може стати причиною того, що хліб “сєде”.

Перед святами (Різдво, Великдень) чи храмом (на другу Богородицю) мати “всувала” у піч різні святкові делікатеси (холодець (дома казали “студінец”), закуску, начінку, голубці, рибу, сушені гриби тощо).
До “свєт” завжди випікали і білий хліб (колачі), завиванники, рідше – медівники. Колачі, окрім того, випікали ще на приніс на весілля та христини (по два колачі, зав’язані у хустці, несли чоловіки). Але так було не завжди. Раніше (коли мої батьки були, як любив приговорювати тато,  “май молодшими”), на весілля чоловіки несли перекинутий через плече “гоноровий” (з великими шульками (качанами) вінок кукурудзи і “склєнку” (пляшку) горілки, а жінки – курку або пачку цукру-рафінаду.  Сьогодні ж у Рожнові на весілля несуть гроші…

До сьогодні добре пам’ятаю смак спеченої на гарячій кухонній плиті дрібної риби (наросниці, кублі, пискарі) та  запах печеної в полі картоплі…

Якщо у забезпеченні сім’ї харчами я практично ніякої участі не брав, за виключенням хіба що, і то переважно задля особистого задоволення, – приносив додому гриби або рвав вишні (черешні, червоні порічки, агрус чи смородину) на компот, – то на городі попрацювати прийшлося немало.

Мама з дитинства активно залучала мене до висаджування, сапання та збору городнини. При цьому необхідно наголосити на тому, що до роботи на власному городі, а, особливо, до сапання – мати ставилося дуже відповідально. Мені не раз і не два приходилося чути: “Ти мені сапай по-люцки, а ни по-колгосному… Дивиси суда: кожне стебло курузка траба обсапати, виполоти усі бурєни, аби вродилоси шьос. Старі люди говорили: ’їк куруз запріде до Івана, то убере, їк пана. А їк запріде до Ілі – буде у млині. Курузок не можна підрубувати сапов – він виросте кєловим. Файний бурінец – падиволос і повітичку – обтріси і складай у купку. Вечіром, по роботі, принисеш їго і висипиш у корито тій свини, шьо на різ – солонинка буде перекладена м’єсом. А барабульку траба файно підгорнути, шьоби мала де котитиси… Всьо любит порєдок… А по-колгоспному сапают – єк нибуть: косо-криво, аби живо”.

Окрім того, що мені приходилось випасати корову, а нерідко і дві, як мати говорила, штукі (корова і телиця), завжди знаходилась для мене якась робота і в стайні. Це пов’язано з тим, що дома постійно тримали одну-дві свиноматки, кілька поросят (“на різ” і “на продаж”), були й вів­ці та кролі.  Якщо корова, вівці чи телята ніяких проблем не складали, а догляд кролів викликав велике задоволення, то “дижурити” в жолобі біля свиноматки, “аби свиня ни затолочіла поросі” – для мене назавжди стали “страшним і небажаним примусом”, що викликав у дитячій душі навіть ненависть до свиней, до роботи,  каюся, але й до батьків… Тепер усвідомлюю, що ненависть – це гнів слабих людей… Але той дитячий, внутрішній супротив, який пам’ятаю до сьогодні, був саме ненавистю…

У сім’ї мати була генератором ідей, а батько – їх виконавцем. Повинен наголосити на тому, що мати наполегливо добивалася від батька виконання правильних і найважливіших, як тепер розумію, побутових проблем: будівництво пивниці, копання криниці, заготівля будівельних матеріалів на нову хату (дерево, цемент, шифер, цегла, каміння, шутер тощо), відгодівля свиней і поросят, консервування овочів і м’ясних продуктів, заготівля сіна, листу і т.д. Тато, як правило, затягував виконання тих чи інших маминих ідей, але мати не здавалася і щоденно нагадувала татові (“пилила” його) про ту чи іншу роботу. Він нарешті не витримував, спересердя проговорював: “А шлях би це трафив, знов, Фиду, йди кудас” і йшов виконувати мамині розпорядження. Слід сказати і про те, що батько потім розумів мамину заповзятість і, думаю, на маму не сердився за її раціональне командування.

Мама нерідко “ратувала”, як вона говорила, сусідських свиней – міряла їм температуру, вводила в шию пеніцилін, коли ті “слабували”. Мама теж уміла виплітати, але частіше користувалася спицями. Майже кожної зими виплітала мені та братові новенькі капці.

Вдома у нас ні баба, ні мати не забували звиклих для себе “прєдива” та “повісма”. Саме тому на городі завжди вирощували коноплі та коловатниці. Потім баба їх у невеличких “оберемчіках” “вимочювала у Гнилици”, висушувала, “тіпала на терлици”, “перепускала” через спеціальний пристрій – дергавку – (товста дошка довжиною десь 60-70 см, посередині якої був круг з великими цвяхами) та “чісала” на дерев’яному гребені. Після чого з “вичісаного повісма” робився кужель (баба говорила “куделя”), з якого, за допомогою веретена, прялися нитки. Далі – з використанням мотовила та сновавки – виготовлялася основа, яку золили та відбілювали. І вже з отриманого матеріалу на верстатах виробляли “виріткє” (килимові доріжки), “верені” (покривала), “коверці” (килими). Ткацького станка, на якому  виробляли “верені” та “кіліми”, у нас не було. Але був верстак, на якому ткали біле полотно. Дома було якось так заведено, що верстак завжди працював – у “робленні” полотна брали участь усі члени родини…

Запам’яталося, як з конопляного насіння (“сім’я”) у ступі виробляли чудову олію – темнозеленого кольору, з надзвичайно приємним запахом. Цією олією “мастили” (заправляли) закуску і зварені в печі сушені гриби перед храмом та найбільшими святами – Різдвом і Великоднем. Я один чи  два рази ходив з бабаю Настунею “бити олій” до вуйка-сусіди, що мав свою олійницю і жив (“на тим боці” – на іншому березі Гнилиці). А найбільше мені від того цікавого дійства запам’яталася “мірка” – за допомогою якої газда відмірював свій заробок та смачний макух. Ним, правда, годували свиней, але мені він також подобався…

Слід наголосити на тому, що в Рожнові, як, до речі, й в інших навколишніх селах (але в Рожнові особливо!) “народні домашні промисли” набули особливого розмаху десь приблизно у другій половині 70-х – першій половині 80-х років ХХ ст.

Рожнівчани практично цілими сім’ями (включаючи вчителів, медичний персонал) “робили сувеніри”: “ремішки” – ремінці (шкіряні чи з іншого, дешевшого, матеріалу) для чоловічих і жіночих наручних годинників; “полярці” – гаманці; “обложки” – обкладинки для паспортів та інших документів.

У той час у колгоспі був відкритий навіть сувенірний цех!

Завдячуючи “народним домашнім промислам” у Рожнові будувалися гарні будинки, справлялися “гонорові” весілля, купувався (діставався) дорогий одяг.

У дитинстві я любив приходити до вуйка Йвана Строїча (його я жартома називав “батьком без крижми”). Його старша донька Катерина була моєю однокласницею, якій я завжди симпатизував, однак вона не звертала на мене ніякої уваги. Молодша Катрусина сестра Орися – була однокласницею мого брата Василя. Вуйко Іван мені та Василеві шив штани, блюзу (курточку. Мені дуже подобалися курточки з комбінуванням на плечах) та кашкет (коли я трохи підріс, то завжди просив вуйка Івана шити мені кашкет “у клинці” з гудзиком посередині).

Мати наша під час грози ніколи не говорила “гримить”, а висловлювалася по-своєму “Світий Іля колачі розсипає”. Слово “рак” у розумінні онкологічного захворювання мама ніколи не використовувала. Замість нього вона вживала словосполучeння “А щєз би”. Слово “мед” вимовляла зі звуком “і” – “мід”.

Як стверджував мій батько – Ф.Р.Радиш, інвалід І групи Великої Вітчизняної війни (брав участь у війні з червня 1944 р. до її переможного закінчення у складі 151 мотострілецького полку 4 дивізії 2 армії І Прибалтійського фронту, двічі поранений), прізвище нашому родові дав заїжджий козак Андрій, який у другій половині XVIII ст. оселився в Рожнові. Він був козацьким радником, якого не рідко запитували “Що ти нам порадиш?, “Що ти нам зарадиш?”. Звідси й пішло прізвище Радиш.

Ні в якому разі не претендуючи на достовірність цієї версії, можна припустити, що якийсь козацький радник після ліквідації Запорізької Січі у 1775 р. дійсно міг поселитися в останній чверті  XVIII ст. у Рожнові.

…Тіні прадідів блукають,
Тіні ходять по землі…
Нам корогви розгортають,
Нам дають свої шаблі.

Люди із прізвищем Радиш  зустрічались мені на Косівщині, у Львові та Києві. До речі, науковий співробітник Інституту педіатрії, акушерства та гінекології НАМН України (м. Київ) –
див. журнал “Лікарська справа-Врачебное дело” (№ 1-2, 2005 р.) Тетяна Володимирівна Радиш (точно так зветься і дружина мого рідного брата Радиша В.Ф) у телефонній розмові сказала мені, що її предки по батьківській лінії (Радиші) походять із Полтавщини.

Із книги “Рожнів: нариси історії села” (Львів, 2010) дізнався про те, що  “…рожнівчани  Гаврило Смук, Конон Радиш і Олекса Нагнибедюк брали участь у повстанні під проводом Мухи і були страчені у Кракові в 1492 році”.

Талановитий художник з Рожнова Степан Радиш (псевдо “Сизий”) був 27 жовтня 1946 року в селі Спасі Косівського району серед оточених воїнів УПА, які відстрілювалися від енкавеесівців “до останнього набою, а потім підірвали криївку разом з собою гранатами. Степанові минав тоді лише 22-й рік”.

Коли вже розповів імовірну історію щодо походження свого прізвища, повинен сказати кілька слів і про своє ім’я. Ярославом мене охрестили випадково. А було це так. Як зазначалося вище, я виявився четвертою дитиною у моїх батьків. До того ж, як говорила мати, “був  дуже кволим”, із-за чого батьки переживали, що “дитина умре нехрещєна”. А це, як відомо, – великий гріх. Тому хрестили мене на 12 день після народження – 8 травня 1952 р.

Мати наполягала, щоб мене назвали Петром – на честь свого батька, а тато хотів, щоб я звався Романом, – як його батько. Суперечка ця між батьками тривала до самих хрестин. Вихід із конфлікної ситуації знайшов священик, за що я йому щиро вдячний. «Сьогодні – день Ярослава. Давайте так і назвемо вашого сина». Батьки мої з пропозицією священика погодилися.

Дід мій, як і всі його брати і сестри, до школи не ходили жодного для.

Роман Васильович служив три роки у війську Австро-Угорського цісаря, а потім, від початку й до її закінчення, брав участь у Першій світовій війні (улан австро-угорського війська, ординарець командира-майора. Під час короткотермінової відпустки з війни – одружився) та більше року – воював за Україну на початку ХХ ст.

Його перша дружина (мати мого батька) Радиш (Тарабаса) Ірина Андріївна (1900 – 1928 рр.) померла, коли моєму батькові було 6 років. Причиною смерті став сепсис, що виник в результаті примітивно, в домашніх умовах, виконаного аборту.

Як розповідав мені батько, він добре пам’ятає як мамі засвітили свічку (він, малий, у той час сидів на печі). Коли ж хтось заплакав, він швидко зліз з печі і почав сильно плакати на грудях у матері. Через якийсь час йому вдалося маму “розбудити”, після чого вона жила в муках ще певний час, шкодуючи за тим, що ’їй було вже дуже добре, бо нічого не боліло…”. Через два тижні, коли домашні побачили, що вона помирає, малого Федуся  випровадили з хати.

Окрім мого батька, Ірина Андріївна у шлюбі з Романом Васильовичем мала ще одну дитину – доньку Марію 1921 р. народження. Старша татова сестра на п’ятнадцятім році життя вийшла заміж за Пучка Лук’яна Дмитровича (1916 – 2006 рр.). Як згадує батько, сільський священик не погоджувався освячувати це одруження (наречена ж не була повнолітньою), але Роман Васильович заплатив йому 75 золотих (у той час за 75 золотих можна було купити дуже добру корову), і він обвінчав молодят.

Другою дружиною мого діда була Радиш (Погрибенник) Гафія Петрівна (1889 – 1960 рр.). Це подружжя народило 8.08. 1931 р. доньку Євдокію. Гафія Петрівна мала закінчену семирічну школу.
Молодша татова сестра вийшла заміж за Добросельського Івана Юрійовича (1933 – 13.01.2009 р.). У цьому шлюбі народилися і виросли два сини Василь (1957 р.) і Петро (1962 р.).

Слід зазначити ще й те, що Роман Васильович був глибоко віруючим, Твердо, навіть суворо дотримувався він посту і вимагав цього від домашніх. Як згадує батько, дома завжди було багато молока, але у піст пити його навіть дітям не давали, а згодовували свиням. Однак дід мій ніколи не докоряв своєму синові, а моєму батькові, за те, що його внуки не ходять до церкви. Між іншим, ніколи про церкву, Бога чи молитви дід не вів розмов і зі мною.

Мати моя – Марія Петрівна – з родини Гушулів.

За однією з версій, прізвище Гушул  походить від слова “гуцул”. (Відомий чернівецький етнограф австрійського походження Раймонд Фрідріх Кайндль (1866 – 1930) ще наприкінці ХІХ ст. висунув гіпотезу, що сама назва гуцулів виводиться від другої назви куманів – так у західноєвропейських джерелах звуть кипчаків (уци, гуци) – представників тюркських кочових племен, що переселилися з району верхнього Іртиша, за допомогою тюркського закінчення – ул). У контексті викладеного вище можна припустити, що, мабуть, мав усе-таки якісь підстави  мій батько Ф.Р. Радиш, коли стверджував, що прізвище “Гушул” має татарське походження. У Рожнові, до речі, зустрічаються й інші прізвища із турецьким звучанням, наприклад, Сорохан, Хань тощо. Правда, за іншою ж версією Р.Ф. Кайндля, слово “гуцул” “…слід виводити від румунського  hoc, hocul (розбійник)…”, так, як “…сто років тому гуцули й самі хвалилися, що вони, мовляв, є збіговиськом розбійницького народу…”.

У контексті викладеного вище, слід згадати і про спробу Софрона Витвицького (1819-1879 рр.), дослідницька праця якого “Про гуцулів” (1863 р.) фактично була першою книгою про цей край, навести різні існуючі на той час теорії щодо походження гуцулів як народу, а також про етимологію слова “гуцул”.  Так, одним (але ні в якому разі не остаточним висновком) із варіантів С. Витвицький називає походження назви “гуцул” від імені моравського князя Гецила, який жив у ІХ столітті. Як інший варіант походження слова “гуцул” Витвицький називає слово герули , від котрого після низки перетворень мало утворитися слово гуцул.

До речі, автор “гуцульської енциклопедії”, як називає працю С. Витвицького Микола Васильчук, – висловлює свої критичні зауваження щодо спроб вивести походження гуцулів від опришків-розбійників (це у плані їхньої етнічної приналежності), а також виведення слова гуцул від “гуц” (сильний) і штучно утвореного закінчення “ул” (точка зору Івана Вагилевича).

Зі шпальт Всеукраїнського тижневика “КЖ” – № 35/36 від 11 вересня 2009 р. – дізнався, що “Український лінгвіст Б. Кобилянський на основі аналізу гуцульсько-покутського діалекту й історичних даних висунув гіпотезу про те, що предками населення Гуцульщини й Покуття були племена східних слов’ян – уличів і тиверців, які переселилися до Карпат”.

Батьками моєї матері були Гушул Петро Іванович (1882 – 1950 рр.) та Гушул (Ясінська) Настя Йосипівна (1893 – 1976 рр.).

Петро Іванович був одружений двічі. Першою його дружиною була Гафія, яка померла приблизно у 1919 – 1920 рр. У шлюбі з першою дружиною вони народили сина Івана. Він, до речі, був одружений на первій (двоюрідній) сестрі мого батька – Євдокії Лук’янівні – дочці Л.В. Радиша – рідного вуйка мого батька Радиша Ф.Р. Іван Петрович і Євдокія Лук’янівна померли від тифу. У шестирічному віці померла і їх донька-калічка (погано бачила, мала недорозвинуту одну ручку, не могла ходити).

Під час німецької окупації Прикарпаття дід Петро через Танасія Дмитровича Гордійчука допомагав євреям через Черемош втікати від переслідувань.

Моїм прадідом по матері був Гушул Іван Дмитрович, який двічі одружувався. З першою дружиною у нього було двоє дітей: донька Гафія і син Петро (мій дід по матері). З другою дружиною він народив ще одного сина – Василя Івановича.

Ярослав РАДИШ

Share

1 коментар

Випуск №5, 2012

Один коментар:

  1. Pingback: Щоб і ви мали спільність з нами… | Гуцули і Гуцульщина

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *