Монастир на червоній глинці

Є  на межі міста Косова та сіл Черганівки і Старих Кутів прегарна місцина – гостроверхий пагорб Монастир або Червона Глинка (глина), чолом обернений до північного сходу. Навколо стрімкі гори, букові і смерекові ліси, рвучкі й гучні потоки, царство птахів і звірів.

Своїм загірком цей пагорб вростає у той східний крутосхил Хоминського хребта, що звищується аж до Квадратного Поля. Між крутосхилом і вершиною горба витворився дуже розлогий двоспадистий ушийок неписаної краси. Коли глянути з північно-східного боку, то цей пагорб має форму конуса з вельми широкою основою, котра сягає самої річечки Волійці.

Добиратися до горба краще у суху погоду, бо лісова тракторна дорога, яка петляє покраяною потічками вузькою улоговиною, є досить болотистою, що таїть у собі для необачних мандрівників немало неприємних сюрпризів. Халепа тут трапилася навіть зі мною. А я за своє життя уже всякого надивився. Востаннє я навідався сюди у листопаді 2011 року. Ранок був прохолодний, землю скував легкий приморозок, але місцями з-під ніг на поверхню просочувалася рідка багнюка. В одному місці переді мною постала з правої сторони дороги велика калабаня. Щоб її оминути, я попробував перескочити на протилежну сторону дороги, але права нога, діставшись поверхні землі, надійно у ній застряла. Мої настійливі спроби витягнути ногу не давали ніякого результату. Болото повільно і нудно засмоктувало у своє нутро. Я спересердя щосили потягнув ногу і відлетів на твердий грунт аж за декілька метрів від злощасного місця, але в багнюці залишився правий мешт. Виймав я його з болота довго і нудно, бо тримала його липка земля так, ніби приклеїла. Уже думав, що доведеться додому майже вісім кілометрів босому повертатись. Десь через півгодини таки вдалося мешт витягнути на світ Божий, потім ще майже десять хвилин своє святкове взуття відгризав і відмивав у потоці від глини…

“Радість” переповнювала груди. Коли повертався уже назад, біля сірководневого джерела на схилах Галича у Волійці зустрів фірмана на возі. Розговорилися. Коли він став розпитувати про мої враження від Монастиря, у моїй пам’яті чомусь відразу вигулькнула пригода на дорозі:

— Глина там нівроку така, що лиш цеглу з неї робити!

— Так про це всі навколишні люди знають, — не здивувався фірман. — Це відома навіть в далеких околицях червона глина, з якої гончарі Кут, Косова, Пістиня та всієї Буковини випалювали цеглу, а ще виготовляли найрізноманітніші керамічні вироби — кахлі, миски, горнята, горшки, куманці, статуетки, червонили глиняний посуд. Особливо радо її тут добували ще до недавнього часу колишні Художньо-виробничий комбінат Спілки художників України та виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина». Брали глину і для підведення хат та інших господарських потреб.

— А ще на Чевоній Глинці, — продовжив розповідь мій випадковий співрозмовник, — дзюркоче і дарує людям цілющу наснагу залізне джерело. Залізна вона тому, що багата на окиси заліза. Вода у криничці завжди свіжа, приємна на смак і помічна від різних болячок. Витоки джерела геть червоні, ото й ще тому називають гору Червоні Глинки. До них можна добратися не лише з Волійці, а й зі Старих Кутів як тією стежкою, що огинає Камінь із західного боку, так і тією, що оббігає його зі східного боку. Місцевість доволі знижена і заболочена, особливо днищами кількох потічків, що прямують цим тереном до Волійці. Лише два пагорби вивищуються над покраяною потічками низиною. На тих пагорбах тільки ледь визначуються темнозелені вкраплення смерекової хвої, а решта — то всуціль бучина середнього та підсереднього віку. Прекрасними осінніми краєвидами Монастиря чи Червоної Глинки я милувався уже після дорожньої пригоди.

Назвали гору Монастирем від того, що на ній колись була монаша обитель. Про той скит можна наслухатися багато різного і суперечливого.

Уродженець Косова, а теперішній архітектор і краєзнавець з Івано-Франківська Володимир Стеф’юк, наприклад, у книзі “Косів — місто історичне (урбаністичний нарис)”, виданій у 2002 році косівським видавництвом “Писаний Камінь”, пише, що у Хоминському лісі, недалеко Волійці, є місце, котре й нині називають Монастирським, а перед війною й раніше його називали Манастирем. Те місце добре пам’ятає Наталка Худак зі Смодного, яка малою пастушила та заготовляла дрова по всій поблизькій окрузі й заходила також на Манастир. Там тоді було кілька могилок, тепер усе то позаростало й нічого не видко; місце можна пізнати хіба що по березовому хресту. Батьки, як її, так і чоловіка Івана Семеновича (1924 р. н.), розповідали, що була колись на Манастирі церква і хрести на гробках.

Докладно розказував про кожну стежку і всякий тутешній закуток і Митро Дрищук (Нуців) з Волійці, бо хлопцем був учасником УПА, крім того, багато пастушив. Він оповідав, що давно була на Манастирі церківця, а за Австрії звезли з нього до черганівської церкви вартарню; десь 25 років, як її розбили, позаяк була мащена і тим нефайна.

Ще один місцевий житель, з-поза Міхалкового, чув, що на Манастирськім була церква, буркована дорога і жили люди.

Інший краєзнавець Дмитро Шпак у книзі “Тлумачний словник топонімів села Старі Кути”, виданій у Львові у 1998 році, пише, що теж чув щось подібне від місцевих людей. Він зазначав: дехто каже, що тут був монастир і навіть кладовище… Якщо тут був монастир, то йому місце мало бути там на ушийку, і він мав вивершувати цей пагорб до самого неба. Принаймні таким міг він виглядати прочанам, що приступали до чернечої обителі з головної дороги — тої, що снується проти течії Волійці… На місці монастиря на самім верху гори тепер стоїть хрест. Десь там хтось ще буцімто пам’ятає хрести на горбкуватих могилках на північно-східному схилі пагорба. Люди з Малого Ріжна благузнять, що тут була одним-одна каплиця. До тої каплиці священик з Косова приводив на маївки дітей…

Далі автор справедливо зауважує, що колись у правіках тут могло бути місце хіба лиш громовержцеві Перунові. Може, тому-то тепер на Монастирському вибуялим гоном в небо пнуться двадцяти-тридцятилітні дубчаки, милі чада владики- громовержця.

Відлуння тих сивих давніх язичницьких часів – переказ, що святилище-монастир знищили монголо-татари, коли напали на наші землі у княжі часи за короля Данила Галицького. Народ оповідає, що коли загарбники-нечестивці вдерлися у монастир, він запався разом з ними і монахами під землю. На цьому місці тепер заболочена місцевість. Феномен легендарних церков і монастирів, що опустились під землю, як правило, вказує на існування на їх місці дохристиянських святилищ і капищ. Про можливе існування тут у дохристиянські часи язичницького святилища натякають назви потоку-річки Волійці та гори Воловця (Волівця).

Мешканець села Смодної о. Василь Крицкалюк чув іншу версію знищення духовної святині: після другого розпаду Польщі у 1772 році, коли наші землі відійшли до Австро-Угорської імперії, нова влада активно взялася за знесення монастирів у Галичині. Не оминула лиха доля і скит на Червоній Глинці, який перебував під омофором Святого євангеліста Хоми. Від імені патрона монастиря і пішла назва навколишньої місцевості, а з часом і всього хребта, відомого тепер як Хоминський чи Хоминське…

— Коли ще я був малим хлопцем, — продовжує розповідати Василь Крицкалюк, — мій дід показав у нашому родинному лісі залишки колишніх монастирських печер. Якось я попробував у них залізти, побачив там якісь древні предивні ікони, різні церковні речі та… скелети людей, можливо, і монахів. Як мене звідти винесло надвір і досі не пам’ятаю. Відтоді я більше не робив спроб потрапити в середину печер, хоча  біля них буваю часто. Вхід до печер вже засунувся і важко навіть впізнати чи догадатися, що вони насправді тут колись були. Якби хтось з науковців чи справжніх дослідників хотів обстежити печери, а не обібрати їх, я б показав їх місцезнаходження.

Завідуючий клубу на присілку Волійці села Черганівки Василь Палійчук уточнює, що від старих людей теж чув, що після того, як монастир чи то запався, чи з віками став непридатним для богослужінь, монахи (за одними переказами) перебралися у село Москалівку, де побудували церкву, а за іншими — вони на другому, лівому березі ріки Рибниці заснували новий монастир. Від того і назвали навколишнє поселення, що розрослося з роками у велике село Монастирське, яке згодом було приєднане до Косова. Та частина міста і тепер так називається. Гора, де був первісний монастир, також називається Монастирське, рідше кажуть Монастир.

Більш правдоподібною видається перша версія.

У каталозі отця Романа Луканя «Василіянські монастирі в станиславській епархії» від 1935 року, який зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Сте­фаника Національної Академії наук України (ЛНАБ НАНУ), коротко і виразно зазначено: “Москалівка, монастир був у лісі “Хоминське” над Волицею. Нинішня парохіяльна церква св. Василія В.”.

Церковні візитації (ревізії) від 1741, 1745 і 1753 років наголошують, що церква на передмістю у Москалівці належала ченцям, була збудована після звернення (заклику) Святого Василія Великого. Біля 1740 року її прилучено до Косівської міської церкви св. Трійці як філію (доньку), завдяки чому вона стала світською. Замість церковної будівлі, зведеної законниками (монахами), постав новий храм коштом і старанням святотроїцького пароха Андрія Івановича (хіротонію отримав у 1724 році, помер у 1744 році).

З часом духовний дерев’яний храм старів і становився затісним для помітно зрослої кількості москалівських прихожан, тому наприкінці ХІХ століття вони взялася за спорудження нової святині. Відповідальну справу довірили талановитому майстру-будівельнику з сусіднього села Бабина Івану Гарасим’юку. Дерев’яний іконостас вирізьбив Іван Гунька. Справжньою окрасою церкви стали ікони відомих майстрів пензля Адольфа Оріховського, Т. Гладкого та Іона Горчинського з Коломиї. Храм освятили у 1895 році.

У радянські часи москалівську церкву було знято з реєстрації, тобто заборонено її використовувати як культову споруду. З 1969 року в ній розміщувався музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини, основою якого стала колекція подружжя Сагайдачних. Аж у січні 1990 року храм повернули місцевій громаді УГКЦ. Священик о. Іван Бурдяк немало доклав зусиль, щоб повернути святині колишню славу. На подвір’ї церкви є дзвіниця, пам’ятний хрест на честь січових стрільців. У 1997 році за проектом косівського скульптора Івана Андрейканича споруджено пам’ятник “Борцям за волю України”.

19 червня 2009 року вранці під час ремонтних робіт церква з незрозумілих причин спалахнула яскравим полум’ям і згоріла майже дотла. Москалівська громада під умілою і самовідданою орудою священика Романа Іванюлика дружно й організовано взялася за спорудження нового храму і в рекордно короткий термін уже 19 червня 2011 року його освятила.

Михайло ГОРОДЕНКО,
ЧЛЕН НСЖУ, М. КОСІВ

Share

1 коментар

Випуск №5, 2012

Один коментар:

  1. Pingback: Велотріп до джерела у Волійцях (Черганівка) | ВелоКосів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *