Гуцульський Рiк

Коротка довідка: автор народився 31 березня 1952 року  у селі Кривопіллі Івано-Франківської області. У 1977 році закінчив Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка, а 1986 року – Вищі курси сценаристів Держкіно СРСР.

За сценаріями В. Портяка знято фільми: “Вишневі ночі”, “Атентат”, “Нескорений”, “Меланхолійний вальс”, “Осіннє вбивство у Мюнхені”, “Залізна сотня”.

У 1984 році вийшла перша збірка В. Портяка “крислачі”, 2006 р. – “у снігах”.

Головосіки. Насварив сьогодні Настуню – або не рви яблука, бахуре пустий! Скільки то можна вчити?.. Ще би урвала маку, або, сохрань Боже, капусту на самі Головосіки врубала! Боже, таке на світі твориться, а цій дітві хоч кіл на голові теши.

Богородиця. Знову приходив Городов, забрав Псалтир і зошити, що я в них співанки та казки списував. Таже, кажу, знаєте, пане-товаришу Городов, що мені тої книжки треба, й так уже Біблію сте забрали, “Треба, – скривився, – із тєбя тєпєрь дьяк, што із … карабін. Поп твой сбєжал в банду, теперь о церкві ми позаботімся”. А солдати, псяюхи, вкрали тютюнець, що я насік і сушив на припічку. Прости їх, Господи!

Здвиження. Гаддя сьогодні в землю ховається, а людині хіба йому завидувати – нема перепочівку. Вбили голову сільради в Зеленому, а з Красника вчительку з собою в ліс забрали. Кажуть, Заведія.

Покрова. Батьки їли квасне, а оскома в синів на зубах. Прийшли діти зі школи, а Михайлик – годину упослідь, забився в кут і плаче. Давали в школі одежину бідним і з багатодітних, хотіли і йому куфаєчку дати, але чоловік з району вчув, що син дяка, і заказав то.

Луки. Забув сказати сьогодні Парасці, аби часник-лук посадила під зиму. Як бабі не напімни, то не здогадається до самого пришестя. Найшли в Черетові сховок, але всі повтікали, тільки сестра Жвавого, що з ними була там, не умклася від пса – догнав її в чагарях. – то розбезпечила гранату й лягла на неї. Загинув також один солдат. Упокій їх, Господи, душу!

Дмитрія. Сьогодні капітан повіншував Дмитрика з іменинами. Перестрів коло школи й допитувався за отця Ординського. “Поп, – каже, – бандіт, отєц твой пріхвостєнь і ти бандеровскоє отродье…”

Михайла. Таки прибув Михайло на білім коні – вчора Кострича забілілася, а сьогодні й у нас зима приймилася. Люд ще не весь буришку впораїв, будуть тепер ватри на городах палити, лопатами ряди відкопувати. Біда. Михайликові на свято купив куфаєчку, аби за тою не кривдував, та й решті п’ятьом щось мус було дати.

Буришка – картопля.

Пилипа. Буде й душі моїй піст, а не лиш тілу. Прийшов учора Заведія з трьома боївкарями, та й баба з ними. Бійтеся, кажу, Бога – до мене Городов, як у корчму, ходить, за “связі” з отцем допитує. А вони мені: “Не бійся, вже не буде. Ординський вмер у Космачі на тифус”. Прости, Боже, його душу, але чи пастиреве то діло – збрійно по лісах блавучити?

Андрія. Баба сидить у кутку й лиш очима світить, а ми в одно ворота дозираємо. Лиш би хто намкнувся – бабу під піл, у тьму єгипетську. Це ж бо смерть моя! Вчора ще раз набігав один із тих боївкарів, приніс харчів для баби, автоматом помахав – дивись, дяче, впаде хоч волосок із голови старої!.. Ніби я без нього, йолупа, не розумію, що то є – мама Заведії.

Миколи. Забув сьогодні діточкам від святого Николая дарунки покласти. Такий мені Заведія, Бог би’му заплатив, дарунок залишив! А вони, сарачата, попросиналися, мац кожне ручкою під подушку, та й… по яблучку в кожній! Вже мало я в дари Николая сам не повірив, коли дивлюся – баба із запічка тихонько беззубим ротом оскиряється. І розтопився мені лід у грудях.

Різдво. Перший раз у життю не хотів пускати колядничків до хати, аби баба була не впросила. Таж, кажу, хоч на святу вечерю не лізьте у яму. А вона мені: “Мой-мой, то вже послідний раз. Я собі буду відти слухати й гадати, що то мене віншують”. Своїх не пустив з хати. В школі за коляду зицирують, а мені це тепер ні до чого.

Василія. Йванко і Михайлик просиділи цілий вечір коло вікна, хотіли видіти, як небо отворяється. Так, бідачата, на підвіконні й позасинали. Маланок не було. Тепер інші маланки в білому по горах лавустять. Одні вдень, другі вночі. Смертей багато, а псалми читати нема по кому, ото як умерла стара Васильчучка з осени, то більше мене й не кликано.

Водохрестя. Хто по водичку свячену, а Юричко старий – у ліси, в Костричу. Забрали Василя Юричкового вночі на вчора, а дідо, сиротисько, спозаранку, як пес, сліди по снігу розпутував. Гай-гай, чи хто коли найшов, як вони до лісу взяли… Баба чула нашу з жінкою бесіду й молилася від полудня до смерку, поклони била.

Трьох святих. У горах сніги, в снігах хати, а в хатах слабують і вмирають люде. Тифус таки вихопився з-поміж тих бідаків і шибнувся по селах. Умерли в нас Нявчук, та й Бедзюк, та й син його Дмитро вмер. Читав псалми, котрі вмію напам’ять, а хтось то Городову розказав. “Нєбось. дьячок, пєрєвіраєшь? Непорядок! – та бух на стіл мій Псалтир. – Дєржі свою кніжіцу!” А я – по хаті бігаю, та шемраюся, та “спасібо!” кричу як на ґвалт, та ніяк місця не нагрію… “Совсем, дурак, спятіл”, – буркнув уже з порога, а я лиш собі сів та й сидів так, без духу й без слова, аж доки баба з ями не вилізла. “Ти, – кажу, – сліпото порохнява, не можеш тихо обернутися, таже в мене діти!” Баба в плач. Михайлик з Дмитром собі, жінка бідочиться: “То я винна, відро з бураками лишила на приступці…” А бий вас сила Божа! Мені здавалося, що від гуркоту в ямі щось у мені самому вибухло. Як воно обійшлося?!

Власія. Так що мені до своїх шістьох іще одного дітвака підсунули. Тільки й того, що йому за вісімдесят. Вертаюся рано зі стайні в хату – всі семеро труть буженицю. Мої м’ясо рвуть, як вовченята, а баба одним зубом поре та тішиться, на них позираючи. Агій! Таже най – малі, але старші добре знають, що на Власія м’ясо їсти – вірний спосіб на літо вовка до своїх овечок кликати. Ніколи того в моїй хаті не робилося. Але! Ти їй толкуй, а вона: “Бійтеся Бога, ґаздику, через три дні піст, а діточки ростуть, м’яса хочеться…” Та й знову за новим шматком до своєї торби сягає. А в дітви очі блищать – ми вже другу зиму без свіжини – а, думаю собі, вже й так пропало. Лигнув слину й пішов із хати. “Один Законодавець і Суддя, який може спасти й погубити”. А ти хто такий, що осуджуєш ближнього? На Ільцях сеї ночі завісили Йвасюка, а з Прислопа дві родини в Сибір загриміли. Тифус помалу втихає.

Середопістя. Здулася чорна земля, де вчора ще сніг був утоптаний – буде в цей рік великий урожай і біда на злодіїв. Усе потайне виявиться й наверху стане. Баба просилася на призьбу – погрітися проти сонечка, але я не позволив. Ану ж якась біда здалеку заздрить? То вона дочекалася дітей із школи та й їх, видно, намовила, – давай гуртом за бабу жвиндіти. Пустив. Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває.

Олекси. Таки тепла і рівна буде весна – рушилися жаби ще до Теплого Олекси. Добрий знак, можна вже город веснувати. Боївкарі цілу ніч вартували хату, баба щось шепотіла і хлипала, а він лиш цілував і голубив мовчки стару, доки зазоріло. “Пане, – кажу тоді. – Заведія…” – “Не пане. – відрубав, – друже!” – “Пане-друже”, – кажу. Сміється. – “Чи довго ще?..” Бо приходив, оповідаю, старий Юричко та й казав мені, що якби міг просити когось, то лиш за одно: аби синове тіло подали йому. Не знаю, каже, сексот він чи хто, але то мій син. Отак сказав і пішов з шапкою в руках. І Петринючка приходила й бідочилася, що син її не винен, і коби знати, чи може зі сховку вийти на суд справедливий. Подивився протяжно так: “Це недобре. Я скоро пришлю хлопців…

А ти уважай, чуєш?”.

Вербна неділя. Чого ж не йдуть?! Юричко знову приходив, а Василиха прецінь же могла десь ближче муки позичити!..

Живна середа. Баба й заховатися не вспіла. Ліпила Михайликові коники з сиру та так і залишився в затиснутому кулаці один недоліплений. Замість свічки, упокій, Боже, її душу. Відвели її два солдати за потічок і – вертаються. “Попитка, – кажуть. – к бегству”. Хотів я молитву прочитати, але Городов штурхнув: “Закапивай! Ти умєня єщо помолішся…” Так і загріб її з тим коником. О Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям Твоїм правдою та цілим серцем і робив я добре в очах Твоїх.

Благовіщення. Вночі одні, а вдень інші. Ці – “продав!”, а ті – “банду прячешь?”. Поквапся спасти мене, Боже. Господи, поспішися ж на поміч мені! Коли дуже йойкатись, то б’ють легше.

Велика п’ятниця. Діточки мої, це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса…

28 травня. Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму і ще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик.

Василь ПОРТЯК,
М. КИЇВ

Share

Прокоментуй!

Випуск №5, 2012

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *