Мандрівник у жовтому шарфі

Похмурий зимовий Ранок окутав Місто. На землі лежав позавчорашній сніг, який своїм відтінком неначе нагадував про швидкоплинність життя, пройшовши шлях від сніжно-білого до сірого з жовтуватим відтінком. Дороги були втоптані сотнями відбитків людських ніг та коліс автомобілів, що несла з собою машина Цивілізації. На ще зовсім порожніх вулицях вже спалахували поодинокі вогники вікон, що свідчило про наближення вистави під назвою День, яку Місто грало знов і знов… Кожен День був схожим на попередній, поступово змінюючись наступним, даючи початок Річці під назвою Безкінечність.

В цей Ранок на вулицях Міста з’явився Мандрівник в жовтому шарфі. Він озирався довкола, неначе намагаючись Щось відшукати. Щось дуже важливе, Щось, без чого життя втрачає свій сенс. Проте збентежений вигляд Мандрівника в жовтому шарфі не міг нікого схвилювати, адже День ще не розпочався. Він ходив вздовж вулиць, кожен раз повертаючись на те ж саме Місце. Минула година, друга, а День все не розпочинався. Холод проймав Мандрівника в жовтому шарфі до кісток, проте він не зупинявся. Зупинитись означало програти, і Рух продовжувався.

Пройшло чимало часу, доки на вулиці з’явився перший Перехожий. На ньому був сірий плащ, який спускався трохи нижче колін, чорні штани, а також натерті до блиску чорні туфлі. На голові у Перехожого був чорний капелюх, низько спущений, так що його обличчя не можна було чітко розгледіти. Коли обидва самотні чоловіки порівнялись, Мандрівник в жовтому шарфі спробував запитати Перехожого, мовляв, чи не знає він, де знаходиться Щось. Проте той не хотів навіть його слухати, пройшовши мимо, немов нікого і не помічав. Він віддалявся, стаючи все меншим, аж поки не став завбільшки з горошину і зник за поворотом.

— Ось тобі й маєш, — пробурмотів сам до себе Мандрівник в жовтому шарфі. — Доведеться і далі ходити колами.

Проте вигляд його неначе змінився: пропала недавня стривоженість, яка так його допікала. А все тому, що Мандрівник в жовтому шарфі зрозумів, що він не один в Місті, і самотність вже його покидає…
Попри те, що сонця не було видно через хмари, на вулиці ставало все світліше. Але це ще не був початок Дня. День починався разом з людським гамором, який проникав у кожну молекулу повітря, немов оплески, що супроводжують початок якогось дійства. Місто неначе готувалось до чогось, і розв’язка повинна була настати вже незабаром.

Ми ніколи не можемо підготуватись до змін, навіть до чогось такого, на що очікуємо. Так сталось і з Мандрівником в жовтому шарфі. Немов блискавка, що розсікає небо, несподівано вулиці Міста почали наповнюватись людським натовпом, який все збільшувався. Відчинялись все нові і нові двері будинків, з яких виходили заклопотані городяни. В їхніх очах не можна було прочитати нічого, тому що там нічого не було. Вони просто рухались в певному напрямку, немов машини, запрограмовані на виконання якихось дій.

Мандрівник в жовтому шарфі не міг второпати, що сталось. Його просто приголомшив початок Дня. Він почав підходити до людей, намагаючись розпитати їх про Щось. Але все було марним. Люди проходили, не помічаючи Мандрівника в жовтому шарфі.

Вони нічого не бачили і ніяк не реагували на всі його рухи. Загубленого охопив розпач. І тут Мандрівник в жовтому шарфі побачив чоловіка, який ішов на протилежній стороні вулиці, розмовляючи по мобільному телефону. А це означало можливість того, що в спілкуванні і йому не буде відмовлено, адже він пересвідчився, що городяни вміють розмовляти! Він хутко перебіг через дорогу, наздогнав чоловіка з мобільним телефоном і запитав:

— Вибачте, чи можу я розраховувати на вашу допомогу?

Чоловік здивовано подивився на Мандрівника в жовтому шарфі, оглянув його з ніг до голови, неначе оцінюючи, а потім промовив:

— Я так розумію, ви вперше в Місті? Інакше ви б не дозволили собі звертатися до когось на початку Дня.

Повагавшись хвильку, ніби перевіряючи, чи можна продовжувати розмову далі, чоловік з мобільним телефоном мовив:

— Погляньте, будь ласка, навколо. Чи бачите ви, щоб хоча б хтось, окрім нас, звичайно, розмовляв?

Мандрівник в жовтому шарфі оглянувся навколо, і його пройняв жах: вулиці міста були переповнені городянами, які кудись поспішали, проте ніхто з них не промовляв і слова. Немов зомбі з старих фільмів, вони рухались в одному напрямку, а на їхніх обличчях були відсутні будь-які ознаки життя, емоції. І це було найстрашнішим. Мандрівник, не в змозі нічого второпати, так і стояв декілька хвилин, обмірковуючи своє становище. Дещо оговтавшись, він немов видавив з себе:

—  Але… але чому ж ви тоді розмовляєте?

—  Я вам і так не розповім правду, — ніби-то бавлячись, промовив перехожий. — Проте… я вам все ж допоможу. Я відповім на одне запитання.

—  Скажіть, ви не знаєте, де я можу відшукати Щось? — запинаючись, ніби боявся, що його переб’ють, спитався Мандрівник в жовтому шарфі.

—  Навіть не уявляю, про що ви говорите. — Подивившись на годинник, перехожий розвернувся і без найменших пояснень пішов своєю дорогою.

Збентежений  Мандрівник у жовтому шарфі так і залишився стояти посеред вулиці, наповненій натовпом живих машин з цілеспрямованим завданням постійного руху. «Він правильно казав, що не розповість правди», — лунало в його голові. Озирнувшись навколо, Мандрівник побачив людей, які були Схожі на справжніх друзів. Вони дивились на нього з допитливою жалістю і всім своїм виглядом показували, що хочуть допомогти. Підійшовши до них, Мандрівник почав їм розповідати про свої пошуки, відкриваючи найпотаємніші кімнати своєї душі.

Схожі робили вигляд, що уважно слухають, проте якось лукаво переглядались між собою, що було неприємно. А ще неприємнішою була посмішка, що не сходила з їхнього обличчя, обличчя сповненого сарказму до переживань людини, яка потребувала допомоги. Проте вони робили вигляд, що уважно слухають, не перебиваючи сумну розповідь Мандрівника про далеку країну його мрій.

Тут слід розповісти, якою ж була мета його пошуків. Отже, поринемо в оповідь, яку Мандрівник повідав Схожим на друзів стороннім перехожим.

— Я прийшов з далекого краю, — почав Мандрівник в жовтому шарфі, — краю, в якому ще жива мрія про те, що кожен може здобути те, чого хоче, без шкоди для інших. Ця земля знаходиться дуже далеко, і ви туди не можете потрапити через ті почуття, які засіли глибоко у ваших серцях. Всі ви народились в Місті і живете за його законами, в основі яких лежать три ідоли, яким ви поклоняєтесь: страх, ненависть та пиха. Страх примушує вас коритись всевладному персту Міста, яке грається з вами, неначе з м’ячем. Вас можна покинути, забути, а потім віднайти і далі підкидати вгору та вниз, що буде приносити вам невимовну радість. Ненависть кличе вас до приниження інших, які виконують відмінну від вас роль. Люди Міста хочуть перетворити інших людей на тих самих м’ячиків, тільки підкидати їх вгору самостійно. І нехай тільки спробує хтось відхилитись від намальованої вами картини Дня. Того ви поспішаєте оголосити своїм смертельним ворогом і ладні перегризти йому горлянку, тільки б він грав у ваші ігри. Третім вашим ідолом є Пиха, з’являється у вас від найменшого почуття переваги над іншими. Оголосивши себе королями, ви навіть не хочете подивитись на те, що іншим можливо потрібна допомога, ваша допомога. А допомогти вам не дозволяють ваша Ненависть та Страх. З почуттям покори до цих трьох ідолів і проходить вистава під назвою День в Місті.

Проте і в мою країну прокралось нещастя. Щось перевернулось в душах людей, з них неначе Щось зникло. Зник погляд, сповнений співчуття та бажання допомогти, зникли добрі вчинки, зник сам сенс їхніх дій. Ще вчора я заснув у парку Безкорисливості, а прокинувся у вашому Місті. Не могли б ви мені підказати, де мені знайти втрачене Щось?

Схожі на справжніх друзів переглянулись між собою: «Ходімо звідси, — сказав найменший серед них, — це якийсь божевільний. Він говорить незрозумілими для нас словами: мрія, без шкоди, безкорисливість». Схожі на справжніх друзів обступили Мандрівника і почали бити його, а той, хто найменше мовчав, ще й встромив ніж в спину. Так його і залишили в центрі Міста, непритомного. Повз Мандрівника проходило багато людей, проте ніхто так і не зупинився йому допомогти.

Отямився Мандрівник, коли вже смеркалося. Все його тіло боліло від численних ран, проте найбільше допікали його рани на суглобах ніг та рук. Роздивившись навколо, він помітив перед собою прекрасну червону троянду. Мандрівник довго сидів, дивлячись на квітку, яка милувала його око, проте так і не наважився її зірвати. Як тільки стемніло, сталась дивна річ: квітка просто на очах почала в’янути, доки не перетворилась на сміття. Мандрівник підняв мертву квітку і поклав до кишені біля серця.

Згадавши про свою мету, він вирішив попрямувати в саме серце Міста, яке сяяло неоновим промінням, що заміняло сонце.

— Я повинен відправитись в нікуди, — промовив вголос Мандрівник в жовтому шарфі. — Тільки там я зможу остаточно розчаруватись в своїй нездійсненній мрії благоденства. Проте опускати руки я не можу, це був би найбільший гріх в моєму житті. Нехай подорожуючий насититься дорогою, а не кінцевою метою…

Перед тривалим походом Мандрівник в жовтому шарфі вирішив трохи поспати. Дались взнаки тривалі пошуки незрозумілого іншим Щось, небажання допомагати, глузування інших. Прилігши на лавку, яка знаходилась неподалік, Мандрівник одразу ж заснув. Перед останньою битвою завжди необхідно відпочити, набратися сил, для того, щоб чинити гідний спротив. Проте це все залишалось поза свідомістю Мандрівника. В його голові крутилась лише одна яскрава думка-здогад. Він, здається, розумів, як почнеться наступна вистава під назвою День…

Олександр БОНДАРЕНКО,
м. Косів

Share

Прокоментуй!

Випуск №6, 2012

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *