Ніч у Нью-Йорку

В той день сонце не зійшло. Великий жовтий диск немов забув вийти на звичну мандрівку небокраєм, залишивши землю напризволяще. Все огорнула темрява… Сонні обличчя людей, підсвічувані електричними ліхтариками, тинялися повсюди, наче комашня, а тих, хто ще не проснувся, чекало попереду велике відкриття. Нью-Йорк поглинула темрява.

Пітеру не потрібно було поспішати на роботу — адже його вчора звільнили в зв’язку з кадровим скороченням. Це вже п’яте звільнення за три останніх місяці — забагато для людини, над якою навис картярський борг у п’ять тисяч баксів. А тому Пітер напередодні вирішив поміркувати над своїми помилками і добряче набрався. Звинувативши у всьому нещасливу долю, він повинен був вирушити на пошуки чергової роботи, але все змінив той день…

Прокинувшись біля другої години пополудні він ще добрих сорок хвилин не міг підвестись через жахливий головний біль, що допікав його. «Мабуть я вчора хильнув зайвого», — подумав Пітер, коли голова вже почала трохи приходити до тями.  Встати з ліжка було неймовірно важко, але життєво необхідно — кава сама не приготується, а вода з-під крану сама не огорне тебе приємною прохолодою. Маршрут після підйому був звичним — туалет, ванна, кухня, де по ящику напевно знову розказували про якісь теракти. У вікно Пітер ніколи не дивився, адже краєвид був не з привабливих — його вікна виходили прямо на подерті стіни старого будинку, розфарбовані графіті та нецензурною лексикою. Мозок ще не працював на повну потужність, слова з телевізора не потрапляли до свідомості Пітера, а тому він не помічав важливих змін, які стались у світі.

«Потрібно ще раз піти в душ», — пробурмотів він сам до себе. І вже тоді, проходячи раз десятий попри вікно, стало зрозумілим що щось не так. «Якого дідька!», — прокричав він уголос. Виглянувши на зовні, Пітер побачив жахливу картину — місто жило звичним денним життям, але при нічному освітленні. На годиннику вже була півчетверта дня, а на небі місяць водив хороводи з численними зорями. Спочатку Пітеру здалось, що це здоровенні хмари або викиди з заводу, що знаходився в сусідньому кварталі.

«Але ні, тоді зорі не було б видно», — заперечив розум. «Можливо, це чиїсь придуркуваті жарти», — продовжував він розмірковувати. Але ніякого більш-менш логічного вирішення ситуації, в яку потрапив Нью-Йорк разом з усіма його божевільними мешканцями, Піт так і не зміг придумати.

— Що тут в біса скоїлось, — прокричав Пітер до Мері — сусідки, яка теж збігала сходами на вулицю.

— Ніхто не знає! По телевізору говорять про якісь непередбачувані обставини. Я дзвонила до Кет — ти знаєш, її чоловік Річард працює в поліції. Так от, його ще вчора ввечері забрали на роботу, і він відтоді не з’являвся. Пітере, мені страшно!

— Все буде гаразд. Нам просто потрібно дізнатись в когось, що в чорта відбувається. А далі ми прорвемось, правда? — він взяв Мері за руку, і вони разом ступили крок в темряву.

На вулиці було повно людей, які бігали в різні сторони, хаотично когось виглядаючи та несучи з собою великі сумки. Складалось таке враження, що почалась війна і всіх цих людей зараз або евакуюють, або ж поведуть на розстріл.

— Що тут відбувається? — запитав Піт чоловіка років п’ятдесяти, що проходив повз них.

— Хто його зна? Можливо, черговий експеримент військових, а, можливо, і кінець світу. Про це ми, прості смертні, не дізнаємось. Можливо, це й на краще — не знати, що через невеликий проміжок часу увесь світ, а разом з ним і ти, і твої близькі загинуть. Очікування смерті — найтяжче випробування. Можливо, це й на краще…

Чоловік явно не хотів сповнювати незнайомців оптимізмом. Мері помітно впала духом. Але те, що трапилося через декілька секунд, приголомшило і Піта: чоловік, відійшовши від них приблизно на двадцять кроків, просто витягнув пістолет і пустив кулю в чоло. Паніка ще більше посилилась.

— Покайтесь, бо судний день вже стукає до нас у двері, — гукав якийсь чоловік, що стояв на даху старенького фіата. – Той, хто не підготується, впаде у вічні муки, — провадив він далі. Чоловік приблизно років сорока, на якому був чорний плащ, чорний капелюх, а в руках чорна тростина — немов би бажав підкреслити темноту своїм особистим виглядом. — Тільки разом ми зможемо врятуватись, разом ми — сила!
Найцікавішим було те, що навколо нього зібрався вже чималий натовп, який уважно слухав кожне слово цього «проповідника». І це ще більше підкреслювало апокаліптичність ситуації.

— Пітере, дивись, поліцейський! Давай його розпитаємо, що відбувається. — В очах Мері було помітно надію і це вже радувало Пітера.

— Сержанте, що це все означає, звернувся Пітер, коли вони підійшли до довгов’язого служителя закону. — Що ми повинні робити?

— Зберігайте спокій, ніякої паніки, ситуація повністю під контролем, — белькотів коп, немов запрограмований комп’ютер, — сьогодні президент виступить зі зверненням до нації, тоді й все дізнаєтесь. А зараз зберігайте спокій.

В цей момент на протилежній стороні вулиці стався потужний вибух і сержант миттєво побіг туди. Хаос неначе полонив свідомість людей, метушня посилювалась з кожною хвилиною. Різнобарвні неонові відтінки вже не прикрашали нічної пори, а навпаки нагнітали ситуацію. Повна невизначеність не давала спокою. Все більша юрба збиралась навколо «проповідника».

Пітер і Мері вирішили повернутись до будинку, щоб зібрати речі, — хтозна як там буде далі. Проте картина, яку вони застали біля свого будинку, була просто приголомшливою: будинок палав яскравим полум’ям, і найсильнішим, саме з Пітерового вікна. Сусіди спостерігали за цим, немов за багаттям в літньому пластунському таборі. Події відбувались занадто стрімко і непередбачувано для безпечних і непідготовлених мешканців Нью-Йорка.

— Швидше, швидше біжіть до сусіднього кварталу, там на великому екрані зараз будуть показувати звернення президента, — прокричала якась жінка, що промчала попри мешканців догораючого будинку.
Поблизу великого екрану стояв чималий натовп переляканих людей, який неухильно збільшувався. Кожен намагався дізнатись про останні новини та висунути свою точку зору щодо походження незвичного явища. На екрані показували рекламу, в якій завжди щасливі люди розповідають, що ми повинні зробити для того, щоби бути такими, як вони. Пітер не міг дочекатись, коли ж нарешті виступить президент. І ось з’явилась заставка звернення. Лунала погрозлива музика, барви, що мигали на екрані були темних відтінків — це все нічого доброго не віщувало. Президент виглядав дуже серйозним, навіть стурбованим.

— Добрий день, громадяни, — промовив він. — Ви всі стали свідками рішучих змін. Темнота, в якій ми опинились, приховує смертельну небезпеку для нашої планети.  Вчора ввечері супутники зафіксували небачене збільшення магнітних хвиль неподалік нашої планети. Ми гадали, що впораємось з цією ситуацією, але подальші події були просто приголомшливими… Біля нашої планети утворилась гігантська чорна діра, яка заступила собою Сонце…

Далі Пітер просто не міг слухати. Слова просто не долітали до нього. В гурті чулись крики, плач, галас — звичні для катастроф. Але Піт опинився немов наодинці з собою: люди, гамір залишились далеко-далеко. «Ну, це вже точно кінець», — подумав він і пішов вздовж опустілого тротуару, забувши про Мері і про все на світі.

Прийшовши до тями, він побачив жахливу картину. Хаос остаточно оволодів розумом натовпу, повсюди бігали люди, вибухали вітрини магазинів. Було чутно постріли, крики розпачу… «Проповідник» зібрав собі в учні вже декілька сотень «вірних послідовників» і закликав, рятуючись від кінця світу, покінчити життя самогубством. Найстрашнішим було те, що його уважно слухали і підтримували стверджувальними окриками.

Пітеру хотілось втекти. Він не знав куди, але подалі від всього цього. Від полісмена, який проходив поруч, він дізнався що в космос вже полетіло два шатли, завданням яких є знешкодження загрозливого об’єкта. Піт не знав куди йти — його будинок, мабуть, давно згорів, він ніде не міг знайти Мері і вирішив просто посидіти в парку.

Думки пронизували його голову невідворотністю біди. Піт втратив відчуття часу. Його змусив прийти до тями  сильний поштовх землі. Один, потім другий — немов хвилі, що набирали висоту, з кожною хвилиною землетрус все посилювався. З радіоприймача, що був залишений на сусідній лавці долинув нерозбірливий голос диктора: «Спроба врятувати Землю зазнала поразки. Обидва шатли знищені. Нашу планету поволі затягує в лоно смерті. Це кінець…», — на цьому сигнал обірвався.
Пітер звів очі до неба і побачив, що добре видно поодинокі спалахи, які збільшували свою як частоту так і площу. «Атмосфера вже не витримує — зрозумів він – мабуть, пора прощатись з собою, цим світом і постати перед Господом, чи перед ким там ще». Не встиг Піт остаточно сформулювати думку перед ким він має постати, як яскраве, всепроникаюче сяйво сповнило все навколо. Це був кінець…

«Що за звуки», — подумав Пітер, дивлячись на будильник. «Якого…» І тут все стало зрозумілим — це був сон, жахливий, правдоподібний, але тільки сон. Яке прекрасне життя, коли його ще так багато, коли воно не обірветься незабаром. Тільки приємні думки охопили його розум. Піт встав і пішов в душ. Проте, проходячи попри вікно, він зупинився: «Стоп, якщо це сон, то чому надворі так темно». Він чимдуж кинувся до годинника і оторопів — на циферблаті висвітлювалась друга дня. «Оце так дежавю»…

Олександр БОНДАРЕНКО,
м. Косів

Share

Прокоментуй!

Випуск №6, 2012

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *