Антонич, я люблю тебе

Я працюю у неосвітленому театрі. І не лише працюю, а постійно там перебуваю. Та ні, не живу я там, то не життя. То не будні. І немає там ні краплі домашнього затишку.
Наш колектив готується до великого дійства — «Дня Вдиху».

Йдучи темним коридором (він породжує відлуння), я заглядаю у кожен кабінет, напевне, для того, щоби вкотре побачити складову людської відповідальності. Так, я люблю спостерігати, як хтось до чогось готується, і як саме, цей хтось, використовує даний для підготовки час. Підходжу до найближчих дверей, прислухаюся, і чую тупотіння.

Моя уява відразу скинула мені «пікче», на якій зображено одного мого знайомого танцюриста. Я з посмішкою прочиняю двері… Посмішка ривками переливається в подив. У залі, немов один, танцює тридцять танцюристів… П’ятнадцять жінок та п’ятнадцять чоловіків. Рухи симетричні, наче віддзеркалені, і та ілюзія про одного танцюриста все ще не покидала мене, коли я просто заплющувала очі.

Чуєш одне — бачиш друге. У сутінках ледь біліли їхні прозорі та схожі на порвані риб’ячі плавники костюми.

У нашому театрі, крім світла, немає ще й музики. Танцюристи гуртом вибрали якусь пісню, і під час танцю прокручують її в голові, подумки. Я залишила очі заплющеними на 20 секунд, і за цей час ілюзія перетворювала шелестіння рукавів у кружлянні — на палахкотіння смолоскипів, тупотіння босих ніг об паркет — на велетенського волохатого метелика, що б’ється крилами об стелю…

Антонич… під ритм починаю підспівувати: «Це шум — натхненна музика природи на смерті та життя гучнім весіллі»…

Зачиняю двері і співаю на весь театр, і мене у коридорі три.

Я люблю тебе, Антонич!

Нафталіна Марак

Графіка Івана ПАРИПИ

Share

Прокоментуй!

Випуск №6, 2012

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *