Каменистий Град-Город

Коли Пістинська дорога нарешті видирається з правічного смерекового лісу на вершину перевалу у Косові, кожен хто опиняється тут, відчуває себе, мов на крилах могутнього птаха. Над лагідною покутською долиною, яка, наче у величезному жолобі, простяглася від Косова до Кут і далі аж до Заболотова і Снятина, очі мимоволі впираються у потужні Хоминський і Каменистий хребти Покутських гір на півдні. Височезні стирчаки гір, які наче морські хвилі своєю синєвою безкінечно накочуються з півдня зверху одна на одну, здається, уже далі нікого у свої безкінечні володіння не впустять.

Та ні. На межі Косова і села Город їх розірвала-розшматувала на своєму шляху буйна і норовиста Рибниця — типова Карпатська річка, що становить велику цінність, як джерело чистої води і відіграє значну рекреаційну роль. Перейшовши на її лівий берег підвісною кладкою у селі Город, кожен може стежкою поступово заглибитися у смерековий ліс, який простягається від долини річки аж до нижніх частин схилів хребта Каменистого.

Гора (грунь) над рікою названа Камениста або Каменистий від великої кількості циклопічних каменів і кам’яних скель пісковика. Геологічні відслонення на берегах ріки, зокрема урвище хребта Каменистого, який добре видно з підвісної кладки у Городі, завжди викликає величезний інтерес як учених, так і просто небайдужих до рідної природи людей.

Неогенові ямненські пісковики творять тут суцільну п’ятдесятиметрову флішову мозаїку — нагромадження величезник кам’яних глиб, з яких відкриваються мальовничі краєвиди. Рідко де ще в горах доводиться бачити так виразно від низу до верху гори, як тут, геологічну деформацію карпатського фліша, викликану горотворними рухами земної кори, у результаті чого і постав хребет Каменистий, який звисає над Рибницею скалою довжиною 200-300 метрів з ухилом у напрямку річки.

Тут гора дуже стрімко спадає до ріки, майже простопадно. Давніше, де зараз асфальтівка, пролягала вузенька доріжка, на яку не раз після дощів то згори налазив зсув, то сама дорога злазила вниз. Тому-то й зветься те місце Облаз. Найбільші та найпривабливіші кам’яні глиби на ньому називаються Пугач (Каня), Камінь Довбуша, Крісло Довбуша. Більшість із цих скель є своєрідними свідками минулих епох — вони мають чіткі відбитки давніх морських хвиль і молюсків, вік яких мільйони літ.

Гуцули однак походження отих каменюк пояснюють забавками велетів, які колись жили у цих місцях. Вони інколи гралися камінням і перекидали його один одному, як тепер діти бавляться м’ячем. Те каміння було таке велике, як добра хата. Розказують, що на наймальовничішу зі скал, яка тепер заховалась у заростях велетнів-буків, смерік та інших дерев, а на початку ще минулого століття була видна звідусіль, облюбував собі був опришківський ватажок Олекса Довбуш. Тут він обговорював остаточні плани нападів на Косівських багачів та перепочивав, повертаючись з награбованим добром у Чорногору.

Мав він тут іноді цікаві пригоди. Народний поголос доніс до нас легенду про те, що одного разу повертався Довбуш у гори з великою отарою овець. На Каменистому він помітив, що за ним женеться великий загін смоляків. Недалеко від гори якийсь місцевий газда пас стадо своєї худоби. Він був багатим, але, як це з такими людьми буває, славився на всю округу таким скупердяйством, що світ ще не бачив.

Загнав Довбуш овець подалі від людського ока, але це помітив газда. Тоді Довбуш підійшов до нього, привітався і каже:

— Мені треба терміново ненадовго відлучитися. Ти б не міг, поки я повернуся, понаглядати за моїми вівцями. За це я тобі віддам двох найкращих баранів. Але, якщо б хтось питав тебе, чи ти не бачив часом мене з вівцями, щоб ти нікому не зізнався.

— Та я швидше каменем стану, ніж комусь признаюся про тебе, — запевнив газда, з жадністю уже поглядаючи на «своїх» двох баранів.

Довбуш тим часом сховався у засідці, з якої раптово і несподівано напав на смоляків. Декількох з них убив, а решта повтікала, залишивши убитих, коней та військову збрую. Олекса повернувся до газди уже на конях, але причепив собі бороду та поміняв одяг і кресаню.

— Сюди не проходив недавно якийсь чоловік з вівцями, — запитався він газду. — Якщо скажеш правду, я тобі віддам найкращих двох своїх коней.
Забув газда про свою обіцянку мовчати і тут же про все вмить розказав і показав де заховані вівці.

Довбуш ще добре і не скинув з себе бороду та кресаню, як жадібний гуцул пізнав у ньому грізного ватажка опришків. Переляк охопив його, він впав на землю та й перетворився на камінь Пугач, а наймальовничіші дві скали тепер називають Камінь Довбуша і Крісло Довбуша, бо на них не раз він набувався із своїми побратимами.

Складається враження, що ця гуцульська народна легенда навіяна античними міфами древньої Греції та Римської імперії.

В Овідієвих «Метаморфозах» знаходимо подібну розповідь про те, що поки син Філіри втішався грою, його стадо биків зайшло аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо

Майї син і сховав його в лісі. Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї знав із села тоді дід, його Баттом усі називали. Щоб старий, бува, нікому не пробовкнувся про побачене, бог віддав йому в обмін на мовчання білу теличку. Той відповів, подарунок прийнявши:

«Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже», — пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись, наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі. «Чи по межі цій, — питає, — бики не проходили щойно? Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку, матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».

Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою, — каже, — віднайдеш биків». І справді були під горою. Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний, видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду в камінь твердий обернув, що й нині «указником» зветься: так от неславу чужу зберігає той камінь невинний».

Так і на Каменистому скала Пугач нагадує всім, хто до неї навідується: не дотримуватимешся слова, може трапитися таке саме з тобою, як з жадібними гуцульським газдою та античним слугою.

Власне, що стосується самого пугача, то це є найбільша з сов на території України. Від інших своїх сородичів відрізняється крім розмірів ще й наявністю довгих темних пір’яних вушок на голові і своєрідним гучним басовим голосом «пу-гу, пу-гу». Рідкісний стародавній птах, ровесник мамонтів і печерних ведмедів. Пугач, як птах нічний, хижий, що вирізняється до того ж відштовхуючою зовнішністю, незаслужено зажив серед українців слави одного із найзловісніших птахів. Він став символом усього темного, похмурого, як у фізичному, так і у моральному сенсах.

За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки. Вважалося також, що пугач належить до так званих «нечистих» птахів, причетних до потойбіччя, тому у них перекидається нечиста сила або, що вони перебувають у неї на службі. Ними ж стають душі самогубців та дітей, померлих без хрещення.

Поява пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх його жителів, а його крик на хаті взагалі накликає пожежу, нещастя, хвороби або смерть когось із членів родини. На Хмельниччині однак розрізняють: якщо пугач гукає «вповів! вповів!», то в тій хаті народиться дитина; а якщо «поховав! поховав!», то хтось помре.

На Гуцульщині компанію пугачу складають хижі птахи родини яструбових, схожі на шуліку, канюки, яких гуцули називають канями-ґанями, які теж нібито наканькують людям немало лиха, а все через їх «темне» походження і власну гординю. Отож птахоподібний камінь висотою майже чотири метри гуцули дуже часто ще величають не Пугачем, а Канею.

У п’ятій частині «Гуцульщини» Володимира Шухевича можна довідатися як Бог покарав каню за непослух:

— Бог вікопав людьим кирницу, а вна си заничьистила. Бог скликав всу птаху, аби вічистили кирницу, то мут з неї пити воду. Уса птаха пристала чистити, послухала Бога, а ґаня ні. Вна сказала: «У мене жовті черевички, то бих собі загрузила!» — За тото Бог зрік їй: «Не меш відтепер пити води з землі, з кирниці, но з дожджю!» Тай ґаня тепер ни п’є води з землі, а йик довго погода, то вона має спрагу, жажду, та пивкає, просит Бога дожджю, бо вона но з неба, з дожджю, шо паде, пйит води.

Кажуть, що якось давним давно люди впіймали відьму, яка й сама незаперечувала своє відьмування. Привели її на Каменистий, наклали глогу та терна, розклали ватру і вкинули у неї відьму. З неї вилетіла чорна душа, яка перетворилася на птаха каню, а камінь біля якого горіла ватра став подібним на неї.

Гуцульська легенда стала відголоском давноминулих тутешніх дохристиянських забобонів і вірувань, неприхованим натяком на ймовірність існування на горі язичницького святилища.

— Камінь Каня, ймовірно, відігравав роль жертовника, — читаємо у довіднику «Старожитності Гуцульщини» під загальною редакцією професора Миколи Кугутяка. — На це вказує характер комплексу петрогліфів. Зокрема, на східній стінці каменя видовбано три чашоподібні заглибини… Отже, тут, як і на інших гірських святилищах, має місце сакральна типологія трьох чаш, що пов’язані з комплексами неба, землі й підземного світу… Над двома чашними заглибинами оконтурено праву стопу, направлену на північний схід. Її довжина біля 1 м, ширина 0,4 м. На вершині Кані виділено з масиву метровий виступ, на якому видовбано два вруби для дерев’яної надбудови…

До комплексу каменя Каня слід віднести й печеру Довбуша завдовжки 3 м, завширшки 2 — 2,5 м, заввишки 0,8 м. При вході на вертикальній стороні праворуч і зверху викуто круглі чашоподібні заглибини діаметром 0,12 м, глибиною 0,07 — 0,1 м.

Ліворуч від входу до печери виділяється камінь, що нагадує голову бика…Далі на похилій поверхні каменя нанесено округлі зображення з променями, зверху дві чашні заглибини,.. крапковим методом викуто цифру «1820», поруч зображено сокиру.

Серед місцевих жителів і туристів великою популярністю користується Крісло Довбуша, висота якого 1,8 м, ширина — 3 м. На ньому повидряпувано різні знаки у вигляді букв С, А, І, Л, V, І. Як зазначає далі М. Кугутяк, у Карпатах виявлено 7 пам’яток, що мають назву Крісло Довбуша, Панське крісло. Традиція сакральних крісел-тронів набула поширення в середовищі трипільців у IV — III тис. до н. е. і була пов’язана з культом Великої Богині. Трон Великої Богині є складовою скельного святилища на горі Афон у Греції.

На вузькій продовгуватій вершині хребта міститься і Камінь Довбуша. Його висота 3,5 м, ширина 4 м.

На горизонтальній поверхні каменя викуто цілий петрогліфічний комплекс, у центрі якого — хрестоподібне зображення антропоморфа на п’єдесталі з піднятими вгору руками у поставі адорації в оточенні різноманітних за конфігурацією хрестів… Нижче викуто Х-подібний хрест, під ним — квадрат, поруч — знак [, а також горизонтальні лінії у вигляді сходинок, дві продовгуваті антропоморфні голови, дві чашоподібні заглибини. На вертикальних бокових поверхнях Каменя Довбуша петрогліфи у вигляді горизонтальних ліній, що нагадують сходи, а також круги, косі лінії, кутові зображення.

Культові камені (Крісло Довбуша, Камінь Довбуша, Каня, Печера Довбуша), комплекс петрогліфів, вруби для дерев’яних конструкцій вказують на сакральний характер пам’ятки, а її структура свідчить, що на хребті Каменистий було стародавнє святилище. Наявність численних хрестів вказує на те, що святилище функціонувало аж до прийняття християнства.

Колись гору наші предки активно використовували не тільки з ритуальною метою, а й як дуже зручний і надійний природний оборонний форпост. Саме тут, ще з княжих часів, біля підніжжя Каменистого хребта діяло укріплене поселення Город (град-городище). Така назва залишилася по сьогоднішній день. Воно розміщувалося на підвищенні між ущелинами річки Рибниці та її допливу. Природні захисні елементи доповнювалися штучними — зокрема валами та частоколом.

Цей Град входив у систему укріплень Карпатської оборонної лінії, яка контролювала доступ до головних гірських шляхів, їх відгалужень та рятувала за своїми оборонними стінами жителів навколишніх сіл від набігів ворогів.

Від древнього укріплення до наших днів збереглися залишки городища — місця, де стояв Город, та його вали. Їх вперше описав у літературі наприкінці ХІХ століття дослідник Леопольд Вайгель. На європейському континенті такі поселення почали організовуватися 2 тисячі років до Різдва Христового. Українська земля славилася безліччю городищ, тому нормани називали її «землею городів». Багато з них пізніше стали основою майбутніх міст і містечок.

Доктор історичних наук, директор Центрального державного історичного архіву у Львові Орест Мацюк у збірнику статей «Старожитності Косівщини», який побачив світ у 1997 році, зазначає, що найбільш загадковим і найважчим для обстеження на Гуцульщині залишаються саме залишки городища на Каменистому. Деякі друковані джерела, наголошує науковець, подають його як городище Древньої Русі, інші прив’язують саме до гори Каменистої. На вершині гори були скали, підірвані італійськими мостобудівниками наприкінці ХІХ на початку ХХ століть ще за часів Австрії для будівельного матеріалу, який використали на укріплення берега. Цього домігся тодішній посол (депутат) до австрійського парламенту юрист Теофіл Окуневський, батько якого був священиком у Яворові. Там мешкали і його сестри, зокрема відома піаністка, улюблена учениця Миколи Лисенка Ольга Окуневська.

Підірвані кам’яні глиби, можливо, саме і служили колись сторожовими вежами з пристосуваннями для оборони.

Про це свідчать численні надовби й пази, що залишилися в напівзруйнованих гігантських каменях. Вони нагадують Тустанську фортецю біля села Урича на Сколівщині в мініатюрі.

У 1868 році ієрей села Річка Косівського району Володимир Волянський записав від місцевих мешканців переказ, в якому йде мова про те, що саме у місці, де дорога веде Облазом мимо теперішнього села Город були вщент розбиті турки і татари. Відбувалося то так. Коли загарбники наблизилися до Облазу, люди сховалися на горі в лісі. Там завчасно були приготовлені камені і дерев’яні ковбки. Їх дружно і організовано народ став скидати на турків і татар: одних ними побили, а інші, падаючи стрімголов у рипу (урвище), самі побилися. Тоді ріка під скалою була червона від вражої крові.

Хребет Каменистий цікавий також своїми рештками букового пралісу, а також рідкісними травянистими рослинами — червонокнижниками.

Михайло ГОРОДЕНКО

Share

Прокоментуй!

Випуск №6, 2012

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *