Захоплююча відданість

На щастя, є ще люди, які, незалежно від їхньої освіти та професії, ніби запрошують до «свого світу»: з ними приємно спілкуватися, виникає бажання ділитися життєвими поглядами, успіхами чи проблемами. До таких, безперечно, належить Петро Гавука.

Він виріс у мальовничому куточку Рожнова, де у будь-яку пору року є чим помилуватись: душа радіє і подумки ти линеш вдалину – туди, де на неосяжні сотні кілометрів розкинулись вічнозелені гори; звідси вони здаються не надто далекими… Вузька дорога, звиваючись змійкою поруч з хатиною, швидко стає путівцем. Позаду помешкання і присадибної ділянки – високий довжелезний пагорб Гребля, на верхів’ї якого красується мішаний ліс. В дитячі роки я поспішав сюди і відчував обійми казкової чарівності: коли виблискували незгасним сяйвом стрункі берізки, щедро віталися потьохкуванням птахи-мандрівники, а згодом усе цвіло навкруги і вечорами звучав різноголосий жаб’ячий хор; і коли догорало літо, вплітаючи першу вагому жовтизну у крони дерев і наставали перші холодні осінні ранки, а ліс стояв неначе в позолоті; і пізніше, коли сніг, мороз та іній наряджали дерева в ні з чим незрівнянні срібно-кришталеві шати.

Колись ми з ровесниками та друзями, часто випасаючи тут домашню худобу, кидали зацікавлені погляди на далекі вершини Карпат, які здалеку – сині-сині… А ближче, на краю села (урочище Царина), росли дві привабливі високі тополі – як вартові між дорогою і полем.

Промайнули десятки років. Я, як і раніше, залюбки милуюся красою тієї місцини, якщо випадає провести годину-другу серед хмільних запахів і краєвидів. Буває, сходжу не без труднощів нагору, дивлюся спрагло на обрій – і бачу рідний світ, але вже без отих двох тополь-сестричок (їхнє життя на цій землі давно завершилося). Й ота хатина стоїть сумна, як дитина-сирота. Батьків Петра Гавуки вже давно не стало – і ніхто в ній не живе…

Петрове дитинство квітучим не назвеш. «Походеньки» малого до школи мало цікавили батька-матір. Не привертали їхньої уваги і поривання юної душі їхнього сина. Для них завжди були головними домашні справи – город, сад, сіно і… тютюн. В районі, у колгоспах, було багато плантацій цієї прибуткової як для колгоспу, так і для самих колгоспників культури, – зрозуміло, що господарства дбали про тютюн щорічно. Тож доводилося хлопчині просиджувати над тютюновими «шварами» дні і ночі. Звісно, про якісь ґрунтовні школярські знання не могло бути й мови. Та малий старався: захоплювався літературою і географією,  а також «відвойовував» у батьків трохи часу для читання газет і журналів.

І мріяв про журналістику. І таки домігся свого: закінчив факультет журналістики Львівського державного університету  ім. І. Франка. Але цю сторінку біографії пощастить перегорнути дещо пізніше, затративши чимало зусиль.

В шкільні роки Петро Гавука і гадки не мав, і йому не снилося, що невдовзі покине рідну домівку і переїде на постійне проживання до райцентру; у 1975 році одружився – і з тих пір разом із дружиною проживають у Косові. Петро Дмитрович розповідає про турботливо-старанну дружину Марію Іванівну з душевною вдячністю. Він і сам вельми дбайливий сім’янин…

Відчув себе дорослим досить рано – відразу після закінчення Рожнівської десятирічки влаштувався на роботу у Косівській друкарні. Там і продовжував працювати після армійської служби, яку проходив у військових частинах Харкова та Львова (війська ППО) – спочатку у навчальній частині, а потім у званні сержанта, заступника командира взводу служив телефоністом засекреченої апаратури зв’язку. І був активним дописувачем до армійських газет, а також відповідальним за випуск «Бойових листків» роти і всієї частини. Нині Петро Гавука – капітан запасу. Будучи редактором «районки», значну увагу приділяв питанням військово-патріотичного виховання школярів, молоді. Завше знаходив місце для матеріалів про ветеранів війни та праці.

*    *    *

Людські дороги тернисті. Такими вони завжди були, є і будуть.

Іноді, бувало, Петро Дмитрович говорить про труднощі, що виникали в роботі, не тільки з оптимізмом, а й з певним гумором. Та одна справа, якщо ті чи інші проблеми ти можеш вирішити при допомозі колективу, і зовсім інша, коли хтось із твоїх колег-підопічних зумисне створює проблеми і дезорганізовує колектив. Тільки коли у колективі пануватимуть дружні, доброзичливі стосунки, кожне зусилля керівника, спрямоване до загальної користі, буде ефективним і не залишиться непоміченим. А нездорова обстановка (заздрість, злість, метушня), коли майже усі відчувають під собою «трон» начальника, – це шлях до бездарного падіння…

На жаль… Люди – вони є люди. Втім, у кожного своя доля. Але егоїсти, недоброзичливі люди, як правило, страждають, – і ніколи не відчують справжню радість життя. А заздрість, як писав знаменитий італійський поет-гуманіст Ф. Петрарка, буде завжди.

Петро Гавука для мене і старший товариш, і друг, і творчий брат – і це не голослівний пафос!.. Він – пряма, чесна і, сказав би, в усьому конкретна людина. Стверджую так із задоволенням і повною душевною відповідальністю, бо ніколи не бачив його агресивно нерозважливим – і коли працювали разом у редакції «Радянської Гуцульщини», і раніше, і нині. Навіть на слова чи тон бесіди, що цілком можна вважати як особисту образу, Петро Дмитрович реагував напрочуд стримано, намагаючись не роздмухувати «пожежу».

За час трудової діяльності – а це майже чотири десятки років – він бачив усяких людей: і працелюбних, і не надто, і тих, котрих хлібом не годуй, а дай покерувати, хоча при цьому не мають вони ані життєвого досвіду, ні уміння, ані душевної снаги; він також стикався з тими, хто звик лише виконувати накази. Зустрічалися й такі, хто давно «загубив» себе… Петро Дмитрович як журналіст і просто як людина не поділяє інших людей на багатих і бідних, на мудрих і малограмотних. Справді-бо: багатство не в гаманці, а в душі людини.

Відома істина: людина вибирає на світі все, окрім батьків і батьківщини. Такі, як Петро Гавука, нерідко замислюються: чому вибір одних контролює совість, що сприяє примноженню честі роду, а інші своїми вчинками прирікають себе на безчестя? Байдужість – ця риса людського характеру ніяк не вписується у життєве кредо Петра Дмитровича. Виконуючи різні обов’язки у друкарні й редакції, звалював на свої плечі нелегкий тягар відповідальності, належним чином реагуючи на ґрунтовні  справедливі зауваження, побажання, відгуки читачів районного часопису, колег по роботі і керівництва району, насамперед райкому партії. Зауважу, що в той час чиновники більше дбали про районну газету, і так чи інакше допомагали журналістам. Інколи, правда, зайвою «опікою» заважали.

Я все частіше мандрую подумки у минуле: наприкінці далеких уже сімдесятих років, коли я у ВХО «Гуцульщина» займався політико-виховною роботою з молоддю на посаді комсомольського секретаря, Петро Гавука вручив мені, так би мовити, надійну путівку для праці на журналістській ниві. А розпочалася моя журналістська праця, звісно, з інформацій, заміток. Писати було про кого і про що: море фактів, цифр, поглядів молоді на життя. Петро Дмитрович радив, як оперативно готувати для газети матеріали – кореспонденції, репортажі з місця події, зарисовки…

Не завжди усе виходило, як слід і вчасно, але наставник вселяв віру та впевненість у своїх силах, давав лаконічні поради: «Ярославе, не розривайся, бо неможливо все і всіх об’єднати в одному матеріалі, на все свій час…». А сам виконував і свої безпосередні редакційні обов’язки, і готувався до виступу з «календарною» лекцією перед слухачами дворічної школи громадських кореспондентів (її закінчив і я), що функціонувала при редакції «районки».

Чимало часу забирало вирішення профспілкових питань (очолював профорганізацію) – а це, окрім умов праці, ще й зарплата і відпочинок працівників газети, різні протоколи, документи, журналістські лотереї… Доводилось мало не щодня залишатись у кабінеті до пізньої години і відпрацьовувати «другу зміну».

І все ж, незважаючи на значну зайнятість, він завжди знаходив час, щоб вислухати кожного колегу по перу – звісно, і позаштатних кореспондентів; миттєво умів і збадьорити, й окрилити, й «обтесати» юне обдарування. Цим він нажив дорогоцінний капітал у вигляді авторитету серед творчої молоді. І ніхто не ображався на певні, часом доволі гострі зауваження, без яких, безперечно, неможливо було обійтися.

У праці він був прикладом для інших кореспондентів – людей різного віку і різних професій. Таким бачу його і нині, коли глибоко розумію і відчуваю, як важливо редактору газети дбати про розширення «фронту дій» – залучення до співпраці творчих особистостей, розширення тематики газети тощо… У Петра Гавуки багато друзів у журналістських колах (газети, радіо, телебачення) не тільки Косівщини, але й Прикарпаття і всієї України. Він пам’ятає своїх учнів. Та й учні його не забувають. Бо якщо наставник доброзичливий і вміє розгледіти у підопічних необхідні для журналістської праці здібності – вони, як правило, швидко засвоюють його науку і розкриваються до глибини душі.

*    *    *

Петро Гавука сягнув того віку, коли поруч із запитанням «що ти вмієш?» власна совість усе настирливіше питає: «Кого ти навчив?». А йому є ким і чим пишатися. Журналістика полонила його на все життя – захоплююча відданість професії! Спостерігаючи за різнобічною діяльністю Петра Дмитровича, я зробив для себе висновок-дороговказ: потрібно так передавати свої знання і досвід здібній молоді, щоб вона осягнула потребу жити во ім’я людей і працювати на благо людей.

Невтомною творчою працею Петро Дмитрович заслужив чимало нагород, серед яких – Золота медаль української журналістики. Але він трудився і трудиться не заради нагород та відзнак. Трудитися – для нього життєва потреба. Однаково що дихати.

– Радію більше, ніж за свої здобутки, – наголошує Петро Гавука, – коли згадую, а надто зустрічаю тих, хто колись першими скромними замітками подавали надії, а нині упевнено та надійно утримують високі позиції на журналістських фронтах: Тетяна Даниленко працює на ТБ-5 (раніше працювала на телебаченні «Галичина»), Наталія Димніч – викладач факультету журналістики Львівського університету ім. І. Франка, Олена Фроляк – ведуча телеканалу ICTV, на телебаченні у Львові працював Андрій Мельник, Ганна Скоропанюк – головний редактор всеукраїнського тижневика «Захід», лауреат літературно-мистецької премії ім. Марка Черемшини, Ярослав Радиш – автор багатьох монографій та словників, доктор наук, професор; Михайло Прокопишин – економіст, Мирослава Долинчук – працівник «Гуцульського краю»… Я не випадково вжив слово «фронт» , оскільки наша професія тяжка як фізично, так і психологічно; вимагає, окрім знань, сміливості, принциповості, мужності…

Повністю підтримуючи думку Петра Дмитровича, порадив би тим, хто з дилетантських «вершин» критикує журналістів – не бачить плюсів, а вишукує мінуси, самим прилучитися до підготовки одного-двох випусків районного часопису і спробувати догодити всім… Цікаво, що у них вийде?

Дивує, що в останні роки депутати Косівської районної ради ніяк не могли обрати редактора часопису «Гуцульський край». Адже достойні кандидатури є… Та виглядає так, що владі завше (ось уже більше 20-ти років!)  потрібні журналісти «кишенькові», а не справжні майстри своєї справи. До яких, безперечно, належить і герой моєї оповіді Петро Гавука.

Приємно зустрічатися зі старим другом. Особисто мене постійно щедро заряджали позитивною енергією зустрічі та бесіди з Петром Дмитровичем, завжди зібраним та заклопотаним. Він постійно підкреслює: «Якщо думатимеш тільки про роботу і будеш виконувати заплановане, а про свій колектив та інших людей, прихильних до тебе, забудеш, – нічого не вийде у тебе путнього. Людські характери навдивовижу різні, кожен потребує відповідного підходу». Варто підкреслити, що журналістська професія уже заздалегідь передбачає творчий підхід в усьому…

Що ж до Петра Дмитровича, то роки, звісно, беруть своє. Але він сповнений житейської снаги, хоча довелося дуже і дуже нелегко: у 2008 році переніс складну операцію з видалення нирки – і саме 22 лютого, напередодні власного дня народження!.. Відтоді – інвалідність другої групи. А тут ще й «доброзичливці» – зокрема, і деякі колеги по перу – завадили допрацювати у редакції газети до пенсійної межі. Таким корисно було б пригадати народну мудрість: хто копає комусь яму…

Але, попри всі негаразди, він і далі заклопотаний невідкладними справами районної журналістської організації, секретарем якої – з 1978 року. 35-й рік!.. Недарма колись наша «районка» виборола «бронзове» місце у Всесоюзному конкурсі на кращу масову роботу серед редакційних колективів. І в тому успіхові був значний вклад Петра Гавуки, оскільки брав участь у багатьох різних творчих кон курсах. І робив усе необхідне оперативно та із задоволенням. В такому руслі діяли колишні редактори районного часопису Олександр Бартош, Омелян Гаврилів та Людмила Городенко – воістину творчі люди! Нині Петро Дмитрович редагує прекрасний квартальник «Гуцули і Гуцульщина». Це видання доводить до ладу відомий меценат-книговидавець Михайло Павлюк, людина з високою професійною репутацією. Донесли до читачів сім випусків. Філософ і державний діяч Цицерон наголошував: «Живе вільно лише той, хто знаходить радість у виконанні свого обов’язку». Так і хочеться додати: але ту радість можна відчути, коли ніхто не заважає, не лізе і не плює в душу…

Петро Гавука ніколи не втрачав оптимізму, який у нього ґрунтується на реаліях дня: він не обіцяє нікому того, чого не спроможний зробити. Його оптимізм – це оптимізм не слів, а позиції. А сповідувану багатьма зручну мудрість: «риба шукає, де глибше, людина – де ліпше» він не сприймає і не приймає єством. Цінує колишнє і сьогоднішнє, з вірою заглядаючи у майбутнє. Коли Петро Дмитрович очолював редакційний колектив, мені, як і багатьом іншим, здавалось неймовірним: як він вирішує шалену круговерть справ, складні людські стосунки, де достатньо так званих «гордієвих вузлів»? А розрубувати їх належить йому, бо він – керівник. Але таке життя… І все ж назавше він залишився вірним своєму вибору: не шукав інших доріг, навіть коли було нестерпно боляче.

Якось зустрівся з ним у Косові, на майдані Незалежності. Виглядав явно пригніченим. У мене відразу відпало бажання «похвалитися» проблемами, які якраз тоді накопичилися, – обмінялися тоді лише декількома словами. А от його добрі очі сказали все:

«Ти думаєш, мені не буває гірко, чорно на душі?..» – і я зрозумів: «землекопи» і далі риють під нього; згодом він зізнався, що перед ним вирішили взагалі зачинити двері редакційного приміщення. Ось так… Якщо людська доброта видається іноді безмежною, то підлість, як не прикро, прагне у нас панувати… Наостанок Петро сказав: «Бог їм суддя…».

Неможливо обминути травневі події 2006 року, коли редакції районних, обласних і загальноукраїнських газет одностайно підтримали позицію редактора косівської районної газети «Гуцульський край» у відстоюванні свободи слова. У спільному зверненні наголошувалось: «Ми вимагаємо у представників відповідних органів дати правову оцінку діям косівських чиновників (конкретно: з районної ради, – Я. Щ.) щодо замаху на свободу слова». Слід зазначити, що тодішній редактор Петро Гавука вимушений був на знак протесту супроти свавілля владців провести попереджувальне триденне голодування в робочому кабінеті. І це в той час, коли тяжка хвороба прогресувала! Так він заради справи пожертвував своїм здоров’ям, відстоював справедливість, про яку так люблять говорити «високі» чиновники… перед виборами. Чомусь у нас завжди страждають лише ті, хто чесно працює, а, борячись за краще буття, змушені ще й голодувати…

У ті травневі дні задумався над висловом древнього китайського філософа Лаоцзи: «Той, хто нехтує своїм життям – тим самим цінує своє життя». Хто і як поціновує у нас  і чиє саме життя – усі ми знаємо і відчуваємо власним здоров’ям… А що стосується відносин між владцями і журналістами, зауважу: кожен керівник, особливо чиновник високого рангу, тільки виграє, якщо й справді не на словах, а на ділі дбатиме про свободу слова.

*    *    *

Людська комунікабельність, притаманна Петрові Гавуці, ґрунтується на його чистій совісті, доброті і повазі до кожного. Здавна знаю: він органічно неспроможний нікого скривдити. Основа його життя і всієї професійної діяльності – це безоглядна відданість журналістиці й усвідомлення своєї відповідальності за кожен прожитий день.

Згадуючи минуле, думаю про наші дружні стосунки. Впевнений, що дружба базується на взаємоповазі та щирій доброті. І знаю, що наша дружба не має кінця. Навіть тоді, коли хтось із нас залишиться один…

Ярослав ЩЕРБАНЬ,
член Національної спілки журналістів України

Share

Прокоментуй!

Випуск №7, 2013

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *