Гілка великого дерева

Ясне подощове небо над круглою горою. Трави біло переливаються сонечками ромашок. На толоці – самітня літня стаєнька з темним отвором дверей: на випадок негоди туди ховається корова. Біля стежки – криничка.

Поодаль – розібраний опліт, що ним зимою було обгороджено сіно. Остреву, яка утримувала стіг, забули витягнути. Вона голо стримить, чекаючи нового сінокосу.

Ген далі – обширний схил. По ньому великими жовтими кривулями пнеться дорога. По ній, захлинаючись, знемагає мотоцикл… Ряд стовпів на прузі хребта поніс за горизонт електродроти…

Зламаний вершок смереки упав на саму стежку. Його не перескочиш, треба обійти. Назустріч насувається густий ліс. Дерева підступають майже до осель. Вони – сусіди…

Це – околиця гуцульського села Яворова.

Тут, під небом Гуцульщини, і зросло унікальне велетенське дерево. Його не змогли розчахнути блискавиці й громи, зламати вітри й буреломи, обпалити морози і спека.

Це дерево прославленої родини різьбярів Шкрібляків. Крону його і сьогодні видно далеко-далеко…

Зачинатель сучасної гуцульської різьби Юрій Іванович Шкрібляк побачив світ понад півтора століття тому. Слава про його хист не могла не просочитися й на сторінки тодішніх часописів. Сини Юрія – Василь, Микола і Федір – то немов велике гілля. По їх стежині пішли  сини і дочки, внуки і правнуки… Кожна гілка – то окремішній світ, відмінна творча доля. Бо не лише Юрій та його сини були митцями небуденного таланту. Люди казали: “Що Шкріблякам уночі присниться, вдень вони зроблять”.

Візьмемо лишень відгалуження, що йде від Миколи Юрійовича. Як засвідчують родинні перекази, був то чоловік вольовий, ретельний, вимогливий до свого таланту. Ці риси успадкували чотири його сини. Троє з них – Федір, Іван і Василь – змалку почали вчитися різьби і чудово оволоділи нею. Вони брали приклад з батька, або, як тут звичне говорять, дєді. Він був настільки знаним майстром, що сам австро-угорський цісар Франц-Йосиф звелів, аби той приїхав у Відень різьбити для його високості. Півроку працював Микола Шкрібляк у столиці імперії. Тішився, що дістав заробіток у “найяснішого”. Мав майстерню, працював багато і тяжко, бо від нього вимагали робіт найвищого ґатунку. Мав можливість до кінця життя назбирати якусь суму грошей. Та не захотів залишитися у Відні назавжди. Не міг жити без гір, без студених потоків, без рідних співанок. Як тільки випадала вільна хвилина, брав у руки скрипку і серцем поринав у рідні гуцульські мелодії. Хоч намагався себе розважити, та все ж часто впадав у тугу. Коли вона заволодівала душею, коли починало ввижатися привілля зелених верхів, ніхто й чистим золотом не втримав би його на чужині. Додому привіз токарню, скрипку і зарібок, якого вистачило, аби прикупити землі. Повернувшись у гори, продовжував виконувати різні замовлення, в тому числі – й вельмож з Відня. Воднораз з не меншою дбайливістю турбувався про сім’ю, про господарство, віртуозно грав на скрипці. Ні титул різьбяра, ні згодом старший вік, не завадили йому грати на весіллях, на толоках, під час новорічних коляд. Здавалося, сили у нього вистачить на ціле століття.

Та наприкінці Першої світової війни, коли Карпати стали ареною кровопролитних боїв, перетворились в понищений, голодний, осиротілий закуток землі, різьбяр раптом захворів на тиф і помер. Залишивши по собі прекрасно інкрустовані бісером та металом палиці з металевими рукоятями у вигляді кількох голів – келехи, й ажурні скіпетри; тонкі й виразні орнаменти на бочівках, тарелях, шкатулках.

Із синів Миколи Юрійовича найвірніше служив мистецтву різьби Федір. Власне, їй він присвятив своє життя. Токарня і верстат іноді заступали йому все на світі. Він виготовляв для сельчан держална для кіс – кіссята, кушки, рахви та інші необхідні на господарстві речі. Що ж до “чисто” мистецьких робіт, то тільки в молоді літа повторював батька. У зрілому віці – це майстер сміливої фантазії, що постійно вдосконалював свою майстерність. Він чи не перший з усіх Шкрібляків вирізьбив зображення фігури гуцула на повен зріст. Подібного родина не знала.

Пригадують: коли Федора Миколайовича запитали, кого то він зобразив, майстер хитро посміхнувся і відповів: “Хіба не видите – це я”.

Словом, Федір пішов далі свого батька. І в пошуках орнаментів. І форми. А головне – відчув потребу і знайшов можливість вписувати у створювані композиції людські фігури. Хай у нього те виходило наївно. Але саме ця наївність оберталася чарівністю. А його пошуки стали передвісником нових змін, різьби сюжетної, яку належало розвинути наступним поколінням.

Чоловік трудився, жив, як і інші Шкрібляки, не лише різьбою, а й клопотами про потреби щоденні, пекучі, бо роки накочувалися один гірший іншого. Кожен наступний рік приходив з тривожною думкою, як його пережити, відігнати в минуле. І закрадався сумнів, чи хтось із синів продовжить родинну справу, чи так вона на цьому й закінчиться.

Зацікавився був різьбою малий Дмитрик, навіть перейняв дещо, але він вутлий, слабосилий вдався, хто міг знати, що з нього вийде. Дочки не підуть по батьковій лінії.

А сини…

Share

Прокоментуй!

Випуск №7, 2013

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *