З вірою в силу духу

Микола Васильчук народився 6 серпня 1967 р. у с. Великий Ключів Коломийського району. Закінчив Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича. Кандидат філологічних наук. Член НСПУ. Доцент Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.

Автор двох десятків книг (поезія, літературознавство, навчальні посібники з філології). Лауреат кількох літературних премій. Окремі його твори перекладено англійською, німецькою, польською, російською, чеською мовами.

Микола Васильчук (Із книги «Силуети»)

На високу полонину. Березень 1991 р. Ось уже декілька днів їздимо автомобілем від села до села, обмірюємо, фотографуємо стрілецькі могили, бо до 750-річчя Коломиї має вийти довідник про ці пам’ятки.

Справа цікава, але й клопітка. Закінчую другий записночок, а мій супутник, головний охоронець фондів Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини Любомир Кречковський, уже вкотре міняє плівку в фотоапараті. Слобода – гірське село, хоч, здається, Карпати попереду. Вже обміряли й зафотографували могилу, збираємося рушати далі, але випадає нове знайомство: люди часто цікавляться, для чого міряємо й фотографуємо. Так вийшло й цього разу. Дмитро Олексин, новий знайомий, розповідає і про стрілецьку могилу, і про село взагалі. Слово за словом згадали й про призабутий пам’ятник Іванові Франкові… Після березневого тепла дорога розкисла і рівчаками від коліс потекли брудні струмки талої снігової води. Вилазимо з автомобіля і біжимо під гору Роптуру, обіпершись руками об задній капот легковика. Нарешті захекані, заляпані болотом, викиненим з-під задніх коліс, але й справді щасливі, передихаємо на маківці.

Далеко внизу блищить нитка потока, повз котрий тягнеться дорога, а на рівні очей – верхи, вбрані в синюватий кожух лісів. Колись тут, в урочищі Ропи, вирувало життя. Помпи раз по раз висмоктували нафту, котру колією звозили у Печеніжин: там була нафтоперегонка… Але все пропало у вирі війни. Тепер про нафту тут ніщо не нагадує. Лісом позаростали колишні подвір’я, дерева обплутали корінням фундаменти давно поруйнованих будівель. Позаростав вільшиною старий римо-католицький цвинтар. Ледве видніються кам’яні плити, покриті рудим мохом. Кажуть, недавно хтось добувався до однієї з могил – полакомився на золоту чашу, нібито поховану разом з ксьондзом… Продираєшся через тернові хащі, й аж не віриться, що тут колись стояв костел. Пустка й на тому місці, де свого часу мешкали Вінцензи.

Належить і Польщі, й Україні.

У долі Станіслава Вінценза (1888–1971) Гуцульщина позначена передусім трьома населеними пунктами – селом Криворівнею нинішнього Верховинського району, де мешкав його дідусь по матері і де він зростав; селом Бистрицем, де він жив у зрілому віці і звідки за перших совітів, після арешту НКВС, змушений був з сім’єю засніженими Карпатами втікати через кордон. Третім селом, яке лишило в його долі помітний слід, була тодішня Слобода Рунґурська, тобто нинішнє – Слобода на Коломийщині. Саме тут, у Слободі, Станіслав Вінценз народився, звідси його дорога пролягла до Коломийської гімназії. Отією «льокалькою», рейки якої через Коломию тяглися аж до Слободи, гімназист добирався до батьківської хати. Залізниця закінчувалася саме в Ропах, неподалік від помешкання Фелікса Вінценза, нащадка польського дідича французького походження, який оселився у Криворівні на Гуцульщині. Фелікс Вінценз займався нафтовидобутком у Слободі, мав переробний завод у Сопові…

Після Коломийської гімназії було навчання у Віденському університеті, де Станіслав Вінценз студіював юриспруденцію, слов’янську філологію, санскрит і філософію. Докторську дисертацію «Філософія релігії Гегеля» захистив якраз у рік Першої світової війни. Працю ж літературну розпочав 1917 р. з перекладів польською творів Федора Достоєвського та Уолта Уїтмена. Однак, уславився цей письменник своєю книгою про Гуцульщину «На високій полонині». Написана впродовж 1931-35 рр. і видана у Варшаві 1936-го, об’ємиста книга зразу ж привернула увагу читачів, причому, не лише польських, а насамперед українських. Скажімо, відома українська письменниця Ольга Дучимінська писала, що під час Другої світової війни втратила справді все, « …але за нічим мені не було так жаль, як за моїм доробком пера і за книжкою «На високій полонині» (тут і далі переклад з польської мій – М.В.).

Нещодавно перечитав це видання на півтисячі сторінок і відчув те ж саме замилування Гуцульщиною, віруваннями і міфологією мешканців Карпат, які мав протягом свого довгого і плідного творчого життя Станіслав Вінценз. Цей чоловік навіть у вигнанні жив нашим краєм, продовжував його любити і писати про нього. Тому й перший варіант цієї книги, живучи вже у Франції та Швейцарії, Станіслав Вінценз переробив і доповнив. Нині маємо його тетралогію про Гуцульщину під загальною назвою «На високій полонині», книгу «Діалоги з совітами», а також багато нарисів і есе, зокрема, й про Коломию.

Твори Станіслава Вінценза, на жаль, по-українськи перекладено лише фрагментарно. Це при тому, що їх читають уже по-англійськи, а також італійською, угорською, чеською, німецькою мовами. Уривки з першого видання «На високій полонині» з’явилися 1946 р. у журналі «Радянський Львів» у перекладі Петра Козланюка, а також у перекладі Богдана Сенежака в «Жовтні» на зламі 1960-70-х рр. Автор цих рядків переклав оповідання Станіслава Вінценза «Лісовий жид» та «Луни з Чердака» (про перебування митрополита Андрея Шептицького на Гуцульщині). Але це, порівняно з усім творчим доробком цього письменника, крапля в морі…

«Твір мій задуманий і відчутий по-українському, тобто по-гуцульському», – казав Станіслав Вінценз про книгу «На високій полонині», – а пізніше написаний при наполегливих пошуках оригінального вислову і передачі його по-польському, іншими словами – належить одночасно… і Польщі, й Україні».

Обеліск з пісковика. Мешкаючи в Греноблі (Франція), Станіслав Вінценз 1965 р. написав «Спогади про Івана Франка». Того ж року під назвою «Пробудник і людина правди (мій спомин про Івана Франка)» в українському варіанті видрукувано в Детройті (Канада). Щоправда, за тодішньої політичної ситуації цей текст не став набутком читачів в Україні, як, власне, не знають його й нині. Польський варіант 1985 р. опубліковано в польському часописі «Znak»: «Там, у Криворівні над Черемошем, – пише Станіслав Вінценз, – у місці народження моєї матері, коротав щорічно вакації і свята. Греко-католицька церква і резиденція священика перебували під опікою куратора, яким був мій дідусь, а священичу родину Бурачинських і родину моєї матері лучили приязнь упродовж трьох поколінь. Паніматка Волянська з дому Бурачинських була ровесницею моєї матері і приятелькою дитинства. Ровесни ком був й Іван Франко, який приїздив улітку до панства Волянських. Бачив я його часто на дорогах і плаях у Криворівні, бо були сусідами». Дитячі враження від баченого, опис зовнішності Каменяра, тих думок, що виникали під враженнями від зустрічей з Іваном Франком, – усе це міститься у згаданих спогадах Станіслава Вінценза.

Взагалі ж, Іван Франко для Станіслава Вінценза не лише письменник, який увійшов у його свідомість завдяки сусідству в Криворівні, а й світоч духу, постать якого мала значний вплив на світосприйняття майбутнього автора «На вискій полонині».

Свідченням цьому й пам’ятник, поставлений Станіславом Вінцензом Іванові Франкові. «У Слободі Рунґурській, садибі мого батька, – писав він, – мали невеликий парк, що прилягав до лісу. Була там алея… Власне там у двадцяті роковини смерті Франка поставив цоколь з місцевого пісковика. Однак, бракувало мені грошей на гранітну таблицю. Одразу ж відгукнувся приятель мого батька, родовитий англієць, а, скоріше, австралієць Енглин Кауфман. Покритикував, що пам’ятник без таблиці сліпий, і зафундував мені таблицю. Угорі помістили ми напис по-українськи «Вірю в силу духа», а по нижче – дати і напис по-польськи «Пам’яті Івана Франка, сина цієї землі».

Факти про те, як саме споруджували пам’ятний знак, знаходимо у публікаціях Володимира Полєка й Івана Прокопіва. Виготовили обеліск мешканець Слободи Василь Остап’юк та Іван Кузьменко з Печеніжина.

Ну а камінну брилу з лісу на подвір’я Вінцензів дотранспортували дванадцятеро спеціально запрошених для цього людей.

Станіслав Вінценз оповідає про декілька цікавих моментів, пов’язаних з цим пам’ятником, поставленим українцеві поляком, а точніше, велетом духу велетові.

«Були там дві лавочки і мої гості… ходили відпочивати на лавочках, як казали, до «до Франка». Новий комендант поліції, коли дізнався про той пам’ятник, прийшов до мене, досить урочисто і заклопотано звернув мою увагу, що варто б подати до влади прохання про дозвіл на такий пам’ятник. Відповів йому, що то мій город, але якщо хоче, може про це доповісти по службі. Комендант змінив вітер і викрутився, що застерігає мене для мого «власного добра». Більше про це не заходила мова».

І ще один цікавий епізод, який наводить Станіслав Вінценз у своїй статті про Івана Франка. «Якраз перед вибухом війни 1939 р. до мене приїхав разом з дружиною мій швейцарський приятель др. Ганс Цбінден з Берна, голова швейцарського літературного товариства… новий пам’ятник наприкінці алеї його щиро втішив, а напис справив на нього велике враження. Поверталися до Швейцарії через Румунію, бо на заході Польщі йшла вже війна. У статті «Stűrmishe Fahrt» у бернському «Bundzie» у вересні 1939 р., як утіху перед лицем страшної війни, згадав Франкові слова, котрі додали йому оптимізму, – «Вірю в силу духу».

Вірмо в силу духу.

Микола ВАСИЛЬЧУК

Share

Прокоментуй!

Випуск №8, 2013

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *