Еволюція віри на Гуцульщині

Людині завжди притаманне бажання пізнання самої себе, свого місця у Всесвіті, своєї істинної духовної природи, своїх взаємин зі Всевишнім, зближення із самим собою.

Після відпадіння людини, як образу і подоби Божої, від свого Творця через гріхопадіння почався довгий і нелегкий шлях повернення до Бога. Цим шляхом іде все людство, кожен народ і кожен із нас зокрема, і проходить він через початкові, примітивні вірування, які називають народними або язичницькими (від слов’янського «язики» – народи), до світових релігій, вершиною яких, без сумніву, є християнство, бо Сам Син Божий Ісус Христос прийшов у тілі і звершив місію спасіння – повернення в лоно Бога Отця.

Цим шляхом повернення йде і наш гуцульський народ. Пасіонарність душі горянина, його тонке сприйняття світу викликало багатогранну і глибоку демоно-міфологію, досліджуючи яку, ми бачимо, як наші предки від поклоніння силам і явищам природи, рослинного і тваринного світу, уявним духообразом власної душі еволюціонували до поклоніння Красному Сонечку, як уособленню Вищого Божества.

Михайло Коцюбинський назвав гуцула «глибоким язичником», тобто таким, який не поверхово, а глибиною прагнув пізнати закони Всесвіту і своє місце в ньому. Поклоніння Сонцю, як Джерелу життя, світла, тепла, загалом Божественної енергії, вивело гуцулів на високий рівень віри і духовного пізнання, що стало фундаментом для прийняття християнства і поширення Церкви Христової на наших теренах. Гуманність наших народних дохристиянських вірувань, основною метою яких було впорядкування життя і захист від злих сил, стало також причиною того, що народні вірування, прийнявши в себе елементи християнства, ще довго, навіть у християнський час, залишились переважаючими у віруваннях гуцулів. Ще й сьогодні багато залишків давніх вірувань мають місце у віросповіданні наших людей. Понад сто років тому владика Андрей Шептицький у своєму посланні «До моїх любих гуцулів» писав про шкідливі і нешкідливі бубони (забобони), прагнучи відкрити нашим предкам і нам сьогодні істинну віру Христа.

Хоча пройшло вже багато часу, але і в наш час багато людей, зокрема інтелігенції, повертаються до народних вірувань в оновленій формі так званого неоязичництва, шукають істину в тому, що вже виконало своє призначення в духовному поступі людства. Це можна порівняти з бажаннями дорослої людини знову повернутись у дитинство, з яким пов’язано так багато милих спогадів, і навіть одягатися в дитячий одяг, з якого вже давно виросли, чи бавитись дитячими забавками, бо язичництво – це духовне дитинство людини. Так реалізується РУН-віра та інші неоязичницькі вірування. Дехто, навіть серед науковців, переконливо вважають, що правдивою вірою гуцулів є не християнство, а те, що було до нього.

Читаючи роман Петра Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік», ми стаємо свідками того, як душа мольфаря-примівника і стрільця діда Иванчіка еволюціонує до прийняття Живого Воскреслого Христа. Сьогодні, і це безсумнівно, гуцул є християнином і Гуцульщина є християнським краєм. Якщо порівняти кількість дохристиянських капищ, місць жертвоприношень та інших сакральних об’єктів, як то Писаний Камінь, гора Піп Іван, хребет Ігрець та інші, ні в яке порівняння не входять з кількістю християнських святинь на наших теренах та їх використанням за призначенням. Давні сакральні об’єкти вже дуже давно (кілька сторіч тому) стали пам’ятками старовини, нашої давньої культури, якій ми дякуємо і від якої відштовхуємось, роблячи спочатку непевні кроки, а сьогодні впевнено ідучи шляхом Істини Христової.

Цей еволюційний процес є природним, та, за словом вчителя Церкви Тертуліана, кожна душа за своєю природою є християнкою. А відомий філософ Блез Паскаль говорив, що тільки в Ісусі Христі ми можемо пізнати Бога, ближнього і себе самого.

Християнська Гуцульщина має багато свідчень того, що віра Христова вже багато століть є вірою нашого народу. Зокрема, про це свідчать наші давні церкви, побудовані в гуцульському церковному архітектурному стилі як дерев’яні, хрестоподібні. Існування виробленого архітектурного стилю теж є свідченням давності сакрального будівництва. Найдавнішою серед наших церков є церква в селі Пістинь, побудована в 1600-му році, в ХVІІ столітті побудовані церкви у Криворівні, Вижниці, стара церква у Ворохті. Сама назва села Пістинь, коренем якого є піст – основна аскеза християнського життя, свідчить, що тут несли духовний подвиг християнські ченці-постники.

Відомий у всьому світі православний святий ХVІ-XVII століть преподобний Іов Почаївський чудотворець був вихідцем із Гуцульщини.

У 1700 році на теренах Галицької Гуцульщини було зареєстровано 40 парафій, отже було 40 матірних церков, не враховуючи тих, які були побудовані в селах-сателітах і мали статус каплиць, а в той час парафії охоплювали декілька сіл, віддалі між якими сягали інколи багато десятків кілометрів.

Давні, вже християнські традиції міцно вкоренилися в побут гуцулів, і в дослідників Гуцульщини минулих століть знаходимо описи народних традицій і обрядів, пов’язаних зі святкуванням Різдва Христового, Пасхи, Преображення Господнього. Звичайно, в цих обрядах і традиціях залишаються високодуховні елементи народних вірувань, освячені християнством. Зокрема, багаті традиції гуцульської коляди, яка від прослави народження Сонця трансформується у вшанування народження Сина Божого Ісуса Христа, Якого святий апостол Павло називає нашим Сонцем, Світлом Істини.

У старих церквах і музеях збережено велику кількість сакральних фігур із зображенням Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії, святих апостолів та інших святих, старовинних розп’ять, ікон. Особливим є гуцульський іконопис на склі – унікальний у світовому мистецтві.

Маючи велику любов і повагу до Матері-Землі, гуцули виробили особливу повагу і набожність до пресвятої Богородиці Матері Світу. Багато церков і каплиць у нашім краї присвячені саме Діві Марії.

Християнськими мотивами наповнені народні духовні піснеспіви, особливо пісні мандрівних народних співців-лірників. Відомими і досьогодні є біблійні поеми лірника Генцара про людей-великанів та про Заповіді Божі, які співали на храмові свята біля церков.

Великий внесок у розвиток християнської самосвідомос ті вніс вищезгадуваний Митрополит Андрей Шептицький, завдяки якому гуцули вперше змогли відвідати Святу Землю в 1905 році. Він сприяв християнській освіті, збереженню давніх пам’яток християнської культури, рідного, східного київського обряду, проведенні Християнських молитовно-просвітницьких місій.

У часи австро-угорського та польського панування на Гуцульщині особлива місія духовно-культурних провідників лягла на плечі духовенства. Священики вели всі документи суспільного стану, документуючи народження, смерті, укладення шлюбу, вели домові книги. Часто виступали адвокатами своїх парафіян у спірних справах, дбали про їхню суспільну гідність і захищеність. Відомих священиків із родин Бурачинських-Волянських, Окуневських та інших, священиків Івана Попеля, Софрона Витвицького, Йосафата Кобринського, та багатьох інших до сьогодні з вдячністю згадують наші краяни.

Великим випробуванням віри стали для християн часи комуністичного тоталітарного режиму Радянського Союзу. Постраждали багато священиків і мирян тільки за те, що вірили в Ісуса Христа, любили Церкву і Україну. В часи найбільших утисків Гуцульщина прославилася перед Богом своїми вірними синами – служителями Церкви. Греко-католицький священик, уродженець найбільшого на Гуцульщині села Космач Омелян Ковч, ставши в’язнем фашистського концтабору, до кінця доніс вінець мученика, і Блаженний Святійший Отець Іван-Павло ІІ прославив його, як блаженного священомученика.

Інший гідний син нашого краю, уродженець с.Хімчин отець Василь Романюк ніс подвиг сповідництва у сталінських концтаборах Сибіру і Колими, а пізніше очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату, ставши Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимиром. В рідному селі Патріарха відкрито його меморіальний музей-садибу.

Радянська влада робила все, щоби закрити в першу чергу найдавніші церкви, перетворюючи їх у склади, а в кращому випадку – в меморіально-похоронні приміщення чи музеї. На жаль, тільки криворівнянам вдалося відстояти свою стареньку церкву. Вона єдина з найдавніших церков на Гуцульщині ніколи не була закритою і в ній безперестанно відправлялися Богослужіння. В час тоталітаризму влада чинила потужні утиски на духовенство, священикам погрожували, всіляко утискали їхні громадянські права. Така ж травля чинилася і на церковне братство та активних парафіян. Зо крема, у Криворівні за те, що не вдавалося закрити церкву, одного літа через присадибну ділянку голови парафіяльної ради Дмитра Гондурака прогнали стоголове колгоспне стадо худоби, внаслідок чого город і сінокіс перетворилися на місиво глини. І подібні безчинства чинилися в багатьох селах.

Влада повсюди знищувала придорожні хрести, сакральні фігури, каплиці і навіть деякі церкви. Так, у 1985 році в селі Довгополе на Верховинщині знищили останню в сумному списку церкву XVII століття. Вона залишилась для нашої пам’яті тільки на картині Івана Труша «Іван Франко під церквою в Довгополі». Це була остання агонія сатанинського режиму на Гуцульщині.

Величезні утиски на Церкву Христову завжди були екзаменом для християн і християни-гуцули з честю склали цей іспит. Попри заборони люди молилися, ходили колядувати, сідали до Святої вечері, навчали молитов своїх дітей. До прикладу, у Криворівні, не дивлячись на особливий культурний статус села, навіть у найагресивніший комуністичний час люди в селі, в магазині завжди вітали один одного християнським вітанням «Слава Ісусу Христу». Християнство жило в душі гуцульській, набираючи все більшої сили, яка проявилася після розвалу Радянського Союзу і постання незалежної України.

Найперше це виявилося у відкритті закритих церков і в побудові нових. Зокрема, тільки у Верховинському районі за час незалежності побудовано понад тридцять церков і понад сотню каплиць. На території Гуцульщини зараз функціонують понад три сотні церков. У місті Коломиї, яке є воротами Гуцульщини, є свої єпархіальні кафедри, на яких проводять служіння єпископи Коломийської (Гуцульсько-Покутської) єпархії УПЦ Київського Патріархату Іоан (Бойчук) та Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Миколай (Сімкайло). Хочеться щиро подякувати за жертовне 17-річне архіпастирське служіння єпископу Івану Бойчуку – нашому корінному гуцулові, який уже за станом здоров’я полишив керівництво єпархією, але молиться за свій рідний край і дорогих серцю вірних церкві. Ще одна особливість полягає в тому, що якщо раніше майже всі священики на Гуцульщині були приїжджі, то сьогодні майже половина всього духовенства – місцеві. Багато молодих горян прийняли чернечий постриг і несуть служіння Господу в ангельському чині.

Сьогодні важко навіть уявити будь-яке громадсько-культурне дійство без участі духовенства, без слова і благословення священиків.

У теле- і радіоефірах краю транслюються духовні програми. Побачив світ православний часопис Гуцульщини і Покуття «Лоза виноградна». Діють релігійні інтернет-сайти.

У кожній школі Гуцульського краю проводяться уроки християнської етики, а при Верховинському Будинку школяра діють гуртки «Духовного розвитку» та «Духовної творчості», що є поки що єдиним прикладом для всієї України.

Розвивається богословська наука, діють духовні училища, катехитичні центри, проводяться релігійно-наукові конференції, в яких беруть участь не тільки церковні, але й світські науковці.

Сини Гуцульщини здобувають вищу богословську освіту в кращих навчальних закладах Європи, захищають наукові ступені докторів богослів’я і стають викладачами вищих навчальних закладів. Так, виходець з невеличкого с.Віпче біля Верховини, митрофорний протоієрей Василь Вепрук захистив докторську дисертацію з догматичного богослів’я в одному з найдревніших університетів Європи – Таллінському, в Естонії. Саме отець Василь став першоорганізатором богословського факультету Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича і викладачем кількох семінарій, університетів та академій.

Гуцульщина стала в Україні регіоном міжконфесійного примирення і здорової співпраці християн різних конфесій. Спільні молебні, хресні ходи, «Хресні дороги», паломництва є нормою нашого життя, і добрий тон цьому задають і єпископи, і священики як православні, так і греко-католики. Поблизу с.Кобаки діє Духовно-екологічний центр християнської злагоди і любові «Здвижин».

Село Криворівня стало центром багаторазових зібрань-семінарів учасників Всеукраїнського мирянського руху за єдність Церкви і народу в Україні «Схід і Захід в єдності під покровом Богородиці». В селі є кілька церківець і каплиць, названих на честь православних, греко-католицьких і римо-католицьких святих, як видимого знаку єдності Христової Церкви.

Гуцульщина славилася і сьогодні славиться митцями, які різцем, пензлем, пером творили в царині сакрального мистецтва. Відомі різьбярі з родини Корпанюків-Шкрібляків, філософ, письменниця, художниця-іконописець Параска Плитка-Горицвіт, письменниця-журналіст Калина Ватаманюк, художники й іконописці Микола та Людмила Рибенчуки, Мирослав Ясінський, скульптор Василь Андрушко і багато-багато інших. Неймовірної досконалості досягли гуцульська сакральна вишивка, писанкарство. В Коломиї діє єдиний у світі музей «Писанка», де зібрана унікальна виставка писанки – символу Воскресіння Христового.

Гуцульське християнське сакральне мистецтво, яке не тільки зберегло свої традиції, але його успішно і швидко розвивають творчими талантами майстри «без освіти» і випускники Косівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, є скарбом світової сакральної культури, і про це свідчать спеціалісти-мистецтвознавці з усіх кінців світу, а також гості нашого краю, які із замилуванням відвідують гуцульські християнські святині.

Видимим знаком творчого дару, що ним Господь обдарував нашу землю, є образ Богородиці «Покровительки творчості», повна назва – «Криворівнянська ікона Божої Матері «Втілення творчих задумів», Покровителька Гуцульщини», який перебуває в 350-літньому храмі у Криворівні, що нещодавно повернувся до свого первинного автентичного вигляду після перекриття даху ґонтою.

Приїжджаючи у Криворівню, духовне серце Гуцульщини, на Різдвяні свята, гості стають учасниками духовно-містичного дійства гуцульської коляди, на якому сотня колядників, як воїни Христові колядами-плєсами славлять народження Немовляти Ісуса. В репертуарі колядників є не тільки давні коляди, а й нові, які уклали самі колядники або інші автори, такі як Параска Плитка-Горицвіт, Теодозія Плитка-Сорохан, о.Ігор Рибенчук. Гуцульська коляда теж є унікальним явищем у світовій християнській культурі.

У Верховині проводиться щорічне районне свято державного рівня «Різдво в Карпатах», на яке збираються і дитячі, й підліткові колядницькі гурти і «вертепи», і колядницькі партії з усіх сіл району.

Піднімаючись на вершини Гуцульських Карпат, з висоти видно, як рясно всіяна наша земля куполами церков, а самі вершини – хрестами і капличками. Хрест встановлено на найбільшій вершині Гуцульщини і України – Говерлі, а на горі Піп Іван, де колись було язичницьке капище, а зараз відновлюється високогірна обсерваторія, споруджено капличку.

Немає куточка на Гуцульщині, де б не було прославлене ім’я Спасителя, Матері Божої і святих Церкви Христової, але найбільше духовне багатство нашої землі – люди, щирі християнські душі яких є живими храмами Святого Духа. Сьогодні ми можемо свідчити, що гуцул – це глибокий християнин, який і словом, і ділом щиро прагне наслідувати Христа в дорозі повернення назад до Бога, а в Бозі – до себе і до праджерел свого народу, своєї землі.

Протоієрей Іван РИБАРУК,
парох с.Криворівня

Share

Прокоментуй!

Випуск №8, 2013

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *