Життя, вкарбоване різцем

Поле культури нашої неміряне, але це не значить, що міряти його не потрібно. Міряти – це значить, пізнавати, а пізнавати – доходити початків любові, любові до світу й людей!
Валерій Шевчук

… Є митці, творчість яких не вичерпується лише кількістю виконаних ними робіт. Навколо себе вони мовби створюють певне “силове поле”, що притягує як тих, хто фахово займається мистецтвом, так і далеких від творчих професій людей. Такі митці формують не тільки власне естетичну, але й етичну атмосферу, стають для інших мірою і нормою високої вимогливості до себе, своєї творчості. Вони визначають культурний простір епохи, свого краю.

Таким для Гуцульщини є Микола Грепиняк, знана й поважана людина, член Національної спілки художників України, який значною мірою впливав на характер і рівень мистецтва дереворізьблення на наших теренах упродовж тривалого часу, більшого за півстоліття.

19 березня цього року Миколі Грепиняку виповнилося вісімдесят. Це поважна дата, що дає привід знову заговорити про народне мистецтво як душу України, як цільний і довершений світ, який, на жаль, сьогодні безвідповідально руйнується новітніми манкуртами та їх яничарами.

Микола Грепиняк як митець органічно поєднав у собі минуле та сучасне і проклав дорогу в майбутнє. Він народився в с. Брустурах в різьбярській сім’ї й з дев’яти років почав займатися оздобленням дерев’яних виробів. Цього цікавого ремесла навчав його батько, Іван Семенович, який був надзвичайно обдарованою людиною: знав будівельну, столярну й слюсарну справи, вмів мурувати печі, займався різьбленням та інкрустацією, добре грав на скрипці та флоярі. Батько, згадує Микола Іванович, сам змайстрував собі скрипку й вельми тим пишався. Він організував у себе вдома різьбярську майстерню і приймав обдарованих юнаків на навчання.

Тоді ж, у далекому дитинстві, захопився Микола й малюванням. Пасучи корову на толоці, охоче змальовував довколишні карпатські краєвиди, що вабили очі невимовною красою.

Ще з юних літ Микола Грепиняк усвідомив, що всі знання світу заховані в книгах. Тому читав багато, а позаяк в їх сім’ї до читання було ставлення особливе – він довгими зимовими вечорами при каганці, а в неділі та свята після Служби Божої на прохання батька читав домашнім уголос. “Мої перші прочитані книжки,- говорить Микола Іванович,- це Біблійна історія Старого і Нового Заповіту”, “Гуцульський календар”, “Сільський господар”, “Молитовник” та “Кобзар” Тараса Шевченка, якого мені подарував дід Семен, та ще декілька книжок з малюнками Олени Кульчицької – дарунок від пані вчительки Марії Томич, коли я перейшов до другого класу”.

Микола Грепиняк ніколи не ходив в улюбленцях долі: нічого не давалося йому просто. Хоча й був від природи різносторонньо обдарованим, нелегко торував свій життєвий шлях. Війна, окупація, голод, злидні, післявоєнна розруха, тривожні дні та ночі 40-50-х років, коли “визволителі” ганялися за людьми, виловлювали воїнів УПА, вбивали невинних та вивозили газдів з гуцульських сіл в безмежні сибірські простори… Їх сім’ю це лихо обминуло: батько був тяжко хворий. З цієї ж причини мати не записалася в колгосп: сім’я багатодітна, чоловік нездужає, хто ж буде в колгоспі робити?

Не склалося і з навчанням. У шостому класі Миколу виключили зі школи, бо “Грепиняк, учень радянської школи, малює образи святих”. І рука завідувача райвно О.Цепкала викреслила його прізвище зі списку учнів. Прийшлося, за порадою вчителя П.М.Гуцуляка, який єдиний поспівчував його біді, подати заяву в вечірню школу й там здобути свідоцтво про семирічну освіту.

Микола багато читав, малював, учився самотужки. Дуже мріяв про художнє училище і навіть вступив на навчання. Однак, під час осінніх робіт на збиранні картоплі в колгоспі, куди послали студентів, тяжко занедужав. Прохворів довго, після чого в училище вже не повертався.

Проте в своїй самоосвіті, якою він наполегливо займається все життя, Микола Іванович мав добрих учителів. Це Євген Якович Сагайдачний, художник, професор живопису. Вони подружилися з 1952 року, їх приязні стосунки тривали аж до смерті Сагайдачного. Євген Якович учив його рисунку, малярських технік, анатомії, скульптури. Саме під його впливом у творчому доробку Грепиняка з’явилися такі малі пластичні роботи, як “На деньці”, “Гуцулка з книжкою”, “Гуцул з тобівкою”, “Сопілкар”, “Гуцулка з коновкою”, “Дроворуб”. Слід сказати, що вони мали високий художній рівень, бо Євген Якович був дуже строгим і прискіпливим учителем і не терпів абияк виконаних завдань. Частина цих робіт знаходиться в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського, що й є свідченням умілості молодого Грепиняка в круглій скульптурі та оригінального мистецького вирішення ним заданих тем.

Не можна не сказати ще про двох людей, які зіграли велику роль у формуванні особистості Грепиняка-художника, розширенні його професійних знань. Це Ірина Марківна Матасяк – науковий працівник Коломийського музею, та художник Мар’ян Ілліч Глова, з якими Микола Іванович потоваришував на довгі роки.

Саме Ірина Матасяк вплинула на те, що Микола став художником декоративного мистецтва (а мав стати бухгалте ром), упевнила юнака в необхідності йти за покликом дарованого Богом таланту. Всі роки їх знайомства вона уважно стежила за творчою працею Грепиняка, давала поради, консультації, запрошувала на виставки, замовляла для музею різьблені речі.

Велике значення мали й зустрічі з Гловою. Мар’ян Ілліч поділяв захоплення брустурівського хлопця графікою та живописом, підтримував його, допомагав, аналізував малюнки, і, – що було дуже цінним для Грепиняка, – забезпечував спеціальною літературою з образотворчого мистецтва, якої в той час у книжкових крамницях було обмаль.

1956 рік можна вважати початком творчої діяльності Миколи Грепиняка. Він виконав для Коломийського музею тематичну скриньку й тарілку “Доярки” і почав роботу над тематичним тарелем “Великий Каменяр” на ознаменування 100-річчя від дня народження Івана Франка. Ця робота експонувалася на ювілейній виставці на вшанування великого письменника, що проходила в Коломийському музеї. Про Грепиняка, як талановитого митця, заговорили преса, радіо.

Це не могло не окрилювати. З новим завзяттям береться молодий художник до праці, шукає цікаві сюжети, образи. Продовжує багато читати, опановує мосяжництво у відомого брустурівського майстра Івана Дручкова, що значно розширило його творчий діапазон.

Але, на жаль, мистецькі заняття не давали Миколі засобів до життя. У якийсь момент він вирішує завербуватися на велику будову й у такий спосіб трохи покращити матеріальний стан сім’ї. Поїхав спочатку в Одесу, а потім – на Донбас у місто Сталіно. Там працював якийсь час землекопом, згодом теслярем. У вільні години та вихідні відвідував виставки, книгарні, бібліотеки, музеї, замальовував зразки ліпнини та скульптурні зображення на старовинних будинках, малював донецькі краєвиди з шахтними териконами, займався фотосправою.

У листі з дому рідні повідомили, що до них в Брустури приїжджали працівники Коломийського музею й дуже здивувалися, що він залишив різьблення й поїхав на заробітки. Незабаром Микола отримав другий лист – від Ірини Матасяк, який заставив повернутися до найдорожчого – мистецтва.

Грепиняк спрагло береться за роботу, натхненно чаклує над деревом. І успіх не забарився. Того ж 1957 року він стає учасником обласної, республіканської та всесоюзної виставок. Дві його сюжетно-тематичні скриньки просто з виставки були закуплені Міністерством культури України.

А Грепиняк задумує уже нові твори. Допитливим оком митця він вдивляється в навколишній світ і прагне відобразити його, розширивши можливості дерева. Так в його доробку з’являються сюжетно-тематичні композиції в техніці інкрустації – скриньки “Юні танцюристи”, “Сопілка грає”, “Зустріч”, тарілки “Мила розмова”, “Пастух”, “Сопілкар”, ” На високій полонині”, плакетка “Танок “Гуцулка”” та ін.

Багато для творчого зростання дають йому постійні контакти з видатними косівськими різьбярами – І.В.Балагураком, М.П.Тимківим, В.В.Гузом, І.Г.Пантелюком. Як згадує Микола Іванович, Володимир Васильович Гуз подивився на його роботу і сказав: “Грепиняк знайшов себе у мистецтві”. Це було високою оцінкою, бо Гуз, як і Сагайдачний, похвалами наліво і направо не розкидались, а коли говорили схвальне слово, то робота того вартувала.

Від твору до твору зростає майстерність Миколи Грепиняка. Йому під силу розв’язання складних художньо-мистецьких завдань, і він сміливо береться за їх вирішення. Так з’явилася в його доробку розлога різножанрова Шевченкіана, розпочата в 1961 році. Він виконує рахву і тарілку з профільним зображенням Тараса Шевченка, а також тематичний таріль “Шевченко над Дніпром”. Ці твори експонувалися на виставках до 100-річчя пам’яті великого Поета в Косові, Коломиї та Києві. Таріль “Шевченко над Дніпром” придбало Міністерство культури України. Микола Грепиняк розробив серію дерев’яних нагрудних значків із силуетом Т. Шевченка, які були прийняті Художфондом для масового тиражування. До образу великого генія українського народу митець звертався ще неодноразово, у кожному випадку розкриваючи нові риси його безсмертної особистості.

Микола Грепиняк вважає своє мистецьке життя наснаженим і цікавим хоч би тому, що йому вдалося створити цілу портретну галерею видатних діячів української літератури, твори яких він неодноразово читав і перечитував. Серед них, крім Тараса Шевченка, Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Юрій Федькович, Ліна Костенко та ін.. Іконографія митця засвідчує його глибоке розуміння важливості цих постатей у культурному поступі нашої нації, їх внеску в розвій українського мистецтва, національної свідомості.

Не маємо змоги аналізувати, як вдалося майстрові відійти від реалістичності портретного зображення й поєднати його з декоративним орнаментом, однак пошлемося на авторитетну думку мистецтвознавця Миколи Гнатюка, який пише, що “завдяки природньому відчуттю композиції, вмінню стилізувати та іншим творчим навичкам М. Грепиняк успішно справився зі своїми завданнями. Його роботи гармонійні, декоративні, сучасні”. Вони стали окрасою експозиції музеїв Косова, Коломиї, Івано-Франківська, Львова, Києва, Канева, де й зберігаються, ставши цінним культурним надбанням народу.

Кожна робота Миколи Грепиняка – глибоко продуманий твір, у який він вклав не лише свій різьбярський хист. Це – довгі місяці попередньої підготовки, поки визрівав задум, стоси прочитаних книг, поїздки в музеї й бібліотеки, зустрічі з людьми, вивчення історичних документів. Так, він на рівні філологічному знає творчість Тараса Шевченка і захоплений величчю духу Франка, простудіював не лише його художню спадщину, а й наукові статті з різних галузей знань; готуючись до роботи над образом Марка Черемшини, сумлінно перечитав літературознавчі матеріали про самобутнього письменника, спогади його дружини Наталі Семанюк, виконав чимало ескізів. Це – чи не найважливіша риса творчої індивідуальності Грепиняка: якщо братися за якусь тему – треба вивчити її досконало.

Тому так вражає він співрозмовника своєю обізнаністю з різних питань, начитаністю, справжньою, а не показною інтелігентністю.

Микола Грепиняк – приклад митця-ерудита, митця-філософа, митця-патріота.

Вартим наслідуванням для молодого покоління художників декоративно-прикладного мистецтва є його робота з фольклорним матеріалом. М.Грепиняк створив десятки різьблених речей різного асортименту за мотивами гуцульських співанок, легенд, переказів (“Довбуш”, “Дзвінка”, “Гуцульське весілля”, “Троїсті музики”, “Вівці, мої віці”, “На перелазі” та ін.), не просто відтворивши образок з минулого чи сучасного. Від юності він ретельно записував з уст гуцульських Боянів їх неповторний епос, народну обрядовість. У Миколи Івановича зберігаються учнівські зошити з цими нотатками, що могли б прислужитися фаховому вченому-фольклористу як унікальний польовий матеріал, тим паче, що багато з того, що йому в свій час удалося зафіксувати, уже померло разом з їх творцями.

Ось із такого глибокого народного коріння й зростали дереворізьби Грепиняка. Тому й живе в них душа гуцульська. Недарма Р.В.Дреботюк, науковий працівник Івано-Франківського художнього музею так писав про твори Грепиняка: “В більшості своїх робіт, внаслідок вдалого поєднання різноманітних сюжетно-тематичних мотивів з орнаментальними елементами, автор досягає великої образно-естетичної виразності. […] Народні художні традиції лягли в основу творчості майстра. Водночас, завдяки набутій практиці й художній інтуїції він творчо переосмислює традиційний конструктивний лад декору, добиваючись нового декоративного виразу композиції”.
Микола Іванович Грепиняк – продуктивна творча особистість. Упродовж 50-90-х років минулого століття, здається, не було жодної районної, обласної, республіканської чи всесоюзної виставки, в якій він не брав би участь. Причому, з новими творами. Всього за своє творче життя М.Грепиняк виставляв свої роботи на 55 виставках – в Україні, Польщі, Румунії, Росії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Австрії, Канаді, Литві, Білорусі та інших країнах.

Його філігранна майстерність милувала око поціновувачів народного мистецтва, захоплювала своєю ювелірною витонченістю й красою. У домашньому архіві художника зберігаються десятки грамот від оргкомітетів цих вернісажів. У книгах відгуків з персональних виставок (їх у митця було десять) – щирі слова про естетичну насолоду, яку дарували людям його твори. “Хоча, – згадує Микола Іванович, – траплялося різне в моєму творчому житті. Так, до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка я подав на ювілейну виставку інкрустовану тарілку з портретом Кобзаря, три нагрудні значки і настільні плакетки. Таріль “не дійшов” до виставки – його комусь подарували. Прийняли значки і плакетку “Перебендя”. Плакетка з портретом Шевченка була відхилена. Микола Тимків, відомий різьбяр, який віз роботи на художню раду, повернув мені плакетку, дослівно процитувавши “ідеологічного начальника” від виставки: ” В сім’ї вольній, новій недоречно обрамляти портрет поета такими елементами, як “слізки”. Ось такий партійний вердикт.

А загалом в українську Шевченкіану Микола Грепиняк увійшов із солдіним доробком – понад 50 творами різних жанрів і технік виконання, чим назавжди вписав своє ім’я в історію національного мистецтва.

Як різноплановий майстер М.І.Грепиняк виявив себе й в асортименті різьблених виробів, який достатньо широкий – декоративні тарелі, скриньки, письмові набори, шахи, плакетки, тематичні панно, жіночі прикраси, значки, рахви, цукорнички, вази, топірці, палиці, альбоми, обкладинки до книг, різьблені рами, речі сакрального призначення: хрести, підсвічники, патериці (ліски) тощо.

Микола Іванович щасливий з того, що дар, отриманий від Бога, щиро віддав Господові на його прославу: для церкви Вознесіння Христового у Верхньому Березові (куди переїхав із сім’єю в 1989 р.) виготовив тетрапод, два процесійні хрести, дві патериці, семисвічник, свічники, дві трійці, ручний хрест для священика. Разом зі столяром Михайлом Васкулом змайстрували крилос і оформили його накладним різьбленим орнаментом з різнокольорових порід дерева. Сподівається, що ще Бог дасть сили для оформлення хорів.

Для нової церкви святого Іллі Микола Грепиняк виготовив тетрапод, рами для образів, дві патериці, семисвічник, настільний хрест. Вважає, що традиційна народна естетика, в якій змалечку виховуються люди, що народилися в Карпатах, своєю високою красою має служити їх духовному зростанню і разом з Божим словом проникати в їх душі.

Не можна оминути ще однієї сторони творчої індивідуальності митця – його графічного доробку й, зокрема, в жанрі екслібрису. Це захоплення з’явилося в нього під впливом київського художника Володимира Масика, з яким познайомився в 1965 році, косівського майстра книжкового знака Івана Пантелюка та відомої львівської художниці-графіка Стефанії Гебус-Баранецької.

Свої екслібриси Микола Грепиняк, починаючи з 1972 року, експонував на виставках у Косові, Коломиї, Івано-Франківську, Чернівцях, Львові, Києві, Сумах, Одесі, Москві, Мінську, Вільнюсі, Тулі – всього на 41 виставці, й завжди вони викликали непідробне захоплення поціновувачів цього жанру графічного мистецтва. Заступник голови секції графіки та екслібрису Республіканського товариства книголюбів художник Володимир Масик у газеті “Друг читача” за 3 квітня 1975 року в замітці “Майстер з Гуцульщини” так охарактеризував мініатюрну графіку М.Грепиняка: “Книжковим знакам митця притаманна виразна, оригінальна композиція, лаконічна мова художнього вирішення. Микола Іванович уміло поєднує гуцульський орнамент з карпатським пейзажем, натюрмортом, постатями гуцулів, з портретами письменників. Його екслібриси вирізняються і задумом, і формою, і навіть композицією шрифта”.

М.І.Грепиняк створив більше трьох сотень книжкових знаків для книгозбірень різних людей. До сказаного В.Масиком додамо, що його екслібриси відзначаються улагодженістю композиції, позбавленої надмірних ускладнень. Автор домагається, щоб його роботи відображали професійні заняття їх власників, тому тонко вводить у композицію предмети, що підкреслюють різноманітні фахові заняття. Прикладом такого мистецького вирішення можуть служити екслібриси І.Г.Пантелюка, В.І.Масика, В.В.Аронця, О.Г.Соломченка, Б.І.Радиша, О.І.Сем’яніва, Я.Ю.Дацюка, С.М.Гебус-Баранецької та ін..

Книжкові мініатюри Миколи Грепиняка здобували високі місця на різних виставках, зокрема, в 1977 році в Києві на виставці українського екслібрису художник посів перше місце. Це високе визнання його мистецького доробку й творчого авторитету в цьому різновиді графіки.

Багато ідей для творчості черпав і черпає Микола Іванович у стосунках з різними людьми. Вони, як і книги, для нього – невичерпна скарбниця, яка збагачує, додає сил, надихає на працю. Життя його було щедрим на добрих людей. Привітну Грепинякову домівку в різні роки відвідали мистецтвознавці А.Будзан зі Львова, О.Соломченко з Косова, Д.Гоберман із Санкт-Петербурга, письменники С.Плачинда, Д.Чередниченко, скульптор І.Гончар, художник В.Масик, фотокореспондент Я.Дацюк, музикознавець А.Омельченко – всі з Києва. А ще приїжджали Михайло і Богдан Горині, В’ячеслав Чорновіл. Гостював Тарас Мельничук з Миколою Яновським. Тарас прочитав свого знаменитого “Мольфара” й у книзі почесних гостей залишив такий запис: “Миколо, як би то Мольфар наш не вмер? Як би нам з Каменярем бути ближче? Думаю, Гуцульщина – це таки сонце, але воно ще не засвітило так, як би ми того хотіли. А в цьому винні ми. А після всього дякую за те, що посадили калину коло своєї господи”. І підписав: “На братність. Тарас Мельничук. 22 липня 1969 р.”.

Того ж літа, 7 серпня, приїжджала група інтелігенції з Києва. Дивувались, захоплювалися побаченими витворами умілих Грепинякових рук і на прощання залишили такі рядки: “Низько схиляємося перед людиною, яка своєю працею славить нашу рідну неньку Україну”.

А скільки чудових зустрічей мав Микола Грепиняк під час своїх мандрівок рідним карпатським краєм! Мандрував не просто так – збирав твори народного мистецтва для своєї колекції, записував гуцульський фольклор, зустрічався з обдарованими народними митцями, вивчав їх творчість, фотографував, а потім писав про них статті, розвідки, творчі портрети. Щоб робити це фахово, свого часу навіть закінчив однорічну заочну школу громадських кореспондентів, що діяла в кінці 70-х років минулого сторіччя при редакції районної газети. Перший свій матеріал опублікував у 1958 році й відтоді невтомно ось уже 55 років творить своєрідну енциклопедію народного гуцульського мистецтва в персоналіях. Серед тих, чиї імена зазвучали й стали відомими й завдяки його перу, мосяжники Дмитро Дудчак й Іван Дручків, різьбярі Іван Петращук, Олекса Ванджурак, Микола Кіщук, Василь Петрів, майстриня сирних іграшок Марія Матійчук, вишивальниця, писанкарка, різьбярка, творець чудових гуцульських ґерданів Марія Чулак.

З точністю й прискіпливістю мистецтвознавця досліджуючи життя й творчий доробок унікальних гуцульських умільців, М.Грепиняк публікує свої матеріали на сторінках поважних часописів: “Народна творчість та етнографія”, “Жовтень”, “Україна”, “Гуцульський календар”, “Гуцули і Гуцульщина”, в республіканських, обласній та районній газетах. 2012 року Микола Грепиняк у співавторстві з Михайлом Гнатюком видали поважне наукове дослідження “Красою гір натхненні. Народне мистецтво Гуцульщини і Покуття: Кінець ХІХ – початок ХХІ століття. Зараз М.І.Грепиняк готує друге, змінене і доповнене видання цієї книги. Радий з того, що імена більше 80 майстрів народного мистецтва, про яких довелося йому писати, не загубляться з плином часу, бо вони вже стали фактом нашої національної культури.

Микола Іванович Грепиняк, крім власних творчих надбань, може пишатися й кількома десятками учнів, які переймали в нього мистецтво дереворізьблення. Він щедро ділився з ними тим, що знав сам, у Брустурівській школі, де викладав трудове навчання, на заняттях гуртка з різьби, у власній майстерні, куди охоче приходили хлопчаки, щоб пізнати таємниці дерев’яних “мережив”. Кожного з них він пам’ятає, стежить за їх професійним зростанням, радіє з успіхів. А вони за слушної нагоди обов’язково навідуються до свого вчителя, бо мають у серці пломінець вдячності за його науку й віру в їх здібності.

…Справжній мистецький твір народжується з любові – до людей, своєї землі, Вітчизни. Тільки тоді він, у свою чергу, також народить любов.

Усе своє довге творче життя Микола Грепиняк керувався цими істинами. Творив красу з любові, штрих за штрихом вирізьблював її на теплій поверхні чи то карпатської груші, чи горіха, чи явора, мережив пером на біленьких аркушиках паперу. Це – його життєпис, вкарбований в історію українського мистецтва. Його духовний скарб, призбираний в рідних горах і відданий людям. На добро і пожиток.

Аделя ГРИГОРУК,
старший науковий співробітник  науково-дослідної лабораторії “Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство” Національної академії педагогічних наук України, заслужений працівник освіти України.

Share

Прокоментуй!

Випуск №8, 2013

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *