Свята Вечеря

Святвечора чекають усі з якимсь неповторним душевним хвилюванням. І літні, і старші, і зовсім | маленькі. А прийде він якось непомітно і лагідно, і засвітиться тихим щастям, забринить дитячими голосами безліч раз чутої і заново хвилюючої коляди…

Нова радість стала,
Яка не бувала…

І заясніє полум’я свічки, і виявиться, що стіл святковий заповнений усіма традиційними стравами, і тихе слово родинної молитви скликатиме до Святої Вечері душі померлих, бо під їх захистом цього вечора усі відчувають себе особливо захищено.

Забудуться нарікання на сутужний час, забудуться кривди й образи. Погляд кожного випромінюватиме якесь особливе Світло, яке сприйматиметься за доброту. Мимоволі згадаються люди, яким, можливо, бракуватиме традиційної кількості страв. До них обов’язково потрібно піти з вечерею. Нехай у кожній оселі світиться вогник співчуття і милосердя, нехай у кожні двері, де ждуть на ласку і поміч Спасителя, постукають. Адже Ісус народжується не в багатих палацах, а в найбідніших закутках, де живуть люди убогі і беззахисні…

В одну з неділь передрідзвяного посту пощастило мені побувати в оселі Ганни Григорівни та Івана Михайловича Марфієвичів — зви чайній сільській родині, яких багато у Довгополі. Але треба було бачити, як тут уміють радіти кожній людині, яка переступить поріг їхньої оселі. Як горнуться діти до татка і мами, до своїх милих бабусь — Олени Іванівни і Катерини Іванівни, як прислухаються до їхніх порад та застережень.
А ось і Настя Петрівна Гавучак на порозі. І попливла, зашелестіла розмова, та все про свято, котре незабаром наступить. Настя Петрівна зазнала сталінських репресій, відбула 8 довгих літ в гулагах Мордовії. Ось тому й природно, що на прохання розказати про тамтешні Святвечори, Настя пригадала чимало такого, що назавше закарбувалося в її душі…

— До цього свята ми, невільниці цілого табору, готувались заздалегідь. Як тільки кому яка посилочка прийде — пшеничка, квасолька, сушеничка яка — усе те приберігалося до цього дня. І хліба ми не їли зо два дні, щоб на вечерю мати його більше. На кухні нас розуміли і ми могли собі зварити в окремій каструльці, що Бог послав. Один ярус нар розбирали і робили довгий, через увесь барак, стіл. Святвечерю ділили так, щоб кожному дісталося хоч покуштувати. Світили свічки. Молилися і плакали, благали Господа, щоб допоміг нам неволю тяжку перебути. Щоб Україну зберіг для нас від різних напастей. І в голосах наших бринів плач дітей скривджених, та не дозволяли собі занепадати духом, бо вірили, що новонароджений Христос допоможе нам все пережити, до рідного краю повернутися.

Ось така розповідь.

Настю Петрівну ніхто не перебивав, усі уважно слухають, намагаються уявити отой довгий, як колгоспна стайня, барак, отой дощаний стіл, застелений, не хитрим убогим тюремним достатком, і мисочки із різдвяною пшеницею та узваром…

— А тепер ми ще Бога гнівимо, що в нас того нема та іншого не вистачає, — подає голос Олена Іванівна Черленяк. — Поки ми у своїх хатах живемо, на рідній землі трудимось, гріх нарікати.

— А таки так, — додає й Катерина Іванівна. — До добра легко звикнути. А хто знає, що пережило наше покоління, той буде Богу молитись, щоб гіршого не зазнати.

— Головне, щоб люди між собою в дружбі жили, щоб одні одних розуміли, підтримували і допомагали, — мовить господиня Ганна Григорівна.

Діти: Віталик, Світлана та Іринка — вже школярі. Їм дуже цікаво те, про що говорять старші. Та й у них вже є певний життєвий досвід. Скажімо, Віталик вже не раз ходив у «королі», Світлана й Іринка — перші мамині помічниці, коли настає час готувати Святу Вечерю. Вони знають, що на це свято треба обов’язково поставити під скатертину м’яку отаву, зав’язати стіл навхрест червоною ниткою, а на ньому мають красуватись два калачі, перев’язані теж червоною ниткою, а страв має бути дванадцять і всі пісні…

Розмова пливе легко, невимушено. Як не здогадатись, що цих жінок об’єднує чимало спільного, що вони розуміють одна одну і стараються завше підтримати кожного, хто в цьому має потребу.

Настя Петрівна додає також, що Свята Вечеря не буде такою, якщо нею багатші не поділяться з біднішими, якщо діти не відвідають батьків, якщо заможніші сусіди не потурбуються про бідних, старих та немічних, самотніх людей. Воістину, для того, щоб Святвечір був для кожного з нас саме таким, потрібно розділити радість народження Спасителя. І тоді він завітає на наші пороги і в наші душі. Просвітленням, пробудженою Совістю і Вірою.

Олена Григорак, Верховинський район

Share

Прокоментуй!

Випуск №9, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *