Ардан, Ордан, Йордан

Про священну біблійну ріку йордан знають у всьому світі, а ось про її загадкових маленьких посестр Великий або Вижний Йордан (Ардан-Ордан) і Малий або Нижний Йордан (Ардан-Ордан) у селі Пістині Косівського району цього не скажеш. Хоча назви носять вони гучні і прадавні, їх то і до річок важко зарахувати: з навколишніх верхів мчать у глибоку і рівну долину звичайні, хоча й мальовничі Карпатські потоки зі всіма характерними і традиційними для гір достоїнствами і красотами, примхами і вадами.

Малий Йордан починає свій короткий плин на висоті 485 метрів над рівнем моря посередині північних верхів’їв Каменистого хребта. Пробігши ледь більше двох кілометрів, потічок звалюється галасливим двадцятиметровим водоспадом у вузькій високій скалистій темній і непривітній прірві у ріку Пістиньку.

Великий Йордан народжується під верхами (560 м) Голого Груня сусіднього Керничного хребта. Два його верхні струмки стрімко злітають з протилежних боків гори і, злившись докупи біля її підніжжя, теж невпинно і невгамовно мчать вузькою долиною між Керничним і Каменистим вниз до річки Пістиньки.

Обидва Йордани впадають у глибоку долину ріки на віддалі всього якихось 200 метрів один від одного, утворюючи дві величезні круті і стрімкі ущелини між плоским і рівним, як стіл, платом гори Писаревої, що піднялася на 460 метрів над рівнем моря.

Писарева виглядає між Великим і Малим Йорданами та Пістинькою як півострів, вузький перешийок якого поступово розширюється і піднімається все далі вверх й непомітно переростає у красиве гірське пасмо Каменистого, хребет якого простягається на шість кілометрів від Пістиня і Шешор до Косова і Города між річками Пістинькою і Рибницею.

Особливо приваблює до себе людей затишне і спокійне плесо у місці злиття Малого Йордана з Пістинькою. Утворене воно завихреними водами у глибокому красивому каньйоні з буково-смерековим лісом на правому березі і фруктовими садами — на лівому. Два береги з’єднує між собою оригінальна висяча тросова лавка з дощатим настилом. Під нею посеред ріки розляглася велика каменюка-скала, а навколо попід стрімкі береги притиснулися гарні видолинки, які ваблять сюди багатьох любителів позагаряти чи посидіти в затишному затінку — тут є полянки, вкриті густою, м’якою і невеликою травою, є висохлі заплави з дрібним теплим піском, є кам’яні і гравійні розсипи, а над цим усім розмаїттям весь день усміхається ласкаве сонце і зваблива тінь — залежно від пори дня.

За часів Австро-Угорщини та панської Польщі саме дана околиця була курортною зоною у селі. Більше 200 приїжджих розміщувалося у навколишніх гуцульських хатах, а також у декількох розкішних віллах. Любили тут бувати відомі українські письменники Василь Стефаник, Наталія Кобринська (Озаркевич), Ірина Вільде, Роман Федорів, Роман Коритко, композитори Ярослав Барнич та І. Сімович й багато інших видатних людей. Всі вони щиро захоплювалися навколишньою красою природи.

Наталія Кобринська, наприклад, у своєму творі «Янова» захоплено описувала тутешні принади: «На нашім славнім Покутті є маленьке містечко Пістинь. Лежить воно на гористій рівнині так, що як перескочиш кілька потоків, то знайдешся в лісі і не потребуєш дряпатися по горах… Гідна уваги в Пістині і стара церков над високим берегом гірського потока, про яку ходить народне повір’я, що вона була деінде заложена і перенеслася на се місце».

Даний святий храм — найстаріша із збережених дерев’яних церков Гуцульщини. Зведена ще у 1600 році, вона є пам’ятником архітектури рідкісної художньої краси. Важко знайти ще якийсь інший храм у горах, щоб так злився з природою. Віддалена від людського житла, в оточенні вікових смерек і гігантських дубів, на невеликому клаптику землі, затиснутому на краю гори Писаревої урвищами і нестримними водами Малого і Великого Йорданів та Пістиньки, церква сама стала частиною природи. Таке розміщення храму викликало в уяві людей багато різних цікавих оповідей, легенд і відвертих, але красивих вигадок.

Одну з них мимохідь і згадала письменниця. Якщо вдатися трохи в деталі старої оповіді, то давня звістка повістує про те, що коли пістинчани почали будувати церкву, святий Іван вночі переніс її підвалини на другий бік річки на гору Писареву, так вказуючи де має бути збудована святиня. Люди на це не звернули ніякої уваги і з великим завзяттям взялися відновлювати храм на готовому уже фундаменті. Іван Предтеча однак ще двічі переносив вночі новобудову, що змусило нарешті майстрів підкоритися небесним силам і звести Божий Дім саме там, де вони вказували.

Коли церква постала у всій своїй красі, то віруючі обрали собі за її патрона Івана Христителя, а на згадку, що він христив людей священною водою ріки Йордан у Палестині, назвали Йорданом бурхливі потічки, що біжать попри храм.

Та не всі у селі з таким твердженням погоджуються, наводять інші старовіцькі перекази, з яких виходить, що коли ще теперішні землі села були незаселені, на Писаревій знайшли собі прихисток якісь три зайшлі монахи. Вони викопали невелику печеру, про яку, можливо, тепер нагадує захована у бур’янах величенька впадина посередині старого цвинтаря на подвір’ї храму. Старожили згадують, що коли на її місці хотіли викопати чергову яму для мерця, то натрапили на витесані обпалені монаші каміння і дали собі спокій: так там нікого і не похоронили. Поряд з печерою монахи звели капличку, вели праведне життя — багато молились, постили, від чого ту місцевість пізніше стали називати Пістинь (від слова піст).

Поступово околиці обживалися, нових поселенців монахи навчали слова Божого, христили їх у воді потоків біля каплички, а на Богоявлення Господнє святили воду. Місця на потічках, а відтак і їх самих, де відбувалося свято Відорші назвали Ардан чи Ордан (рідше Йордан). Згодом, коли на Писаревій горі народ звів церкву, Йорданські обряди уже проводили трохи вище неї, у розвилці двох потоків Арданів — Малого і Великого.

Серед гуцулів і тепер можна почути у колядці:

На Різдво рано Христос родив си, Йа на Відорші бай охрестив си; Ой, на Відорші і на Ардані Христос ирстив си, в воді купав си…

Або:

…зленули три сьвйиті з неба Тай зносьи собі сьвйиту корону, Сьвйиту корону тай злоті трони, Взьили дитятко на Ордан-воду, На котре сьвйито, то на Видорші. Пречиста Діва, Мати Христова, Тай покликала тогди Ивана, Тогди Ивана Всехрестителя: Схрестіте мині Сотворителя, Шо нам сотворив небо тай землю, Дім господарский, мир хрестіяньский! Так Исус Христос там на Йордані, Отец предвічний з облак си спускав, Але сьвйитий Дух голубом літав. Там си зробила сьвйитая Тройця. Що Ісус Христос дійсно прийняв поблизу Віфавари хрещення від Івана Христителя на ріці Йордані дізнаємося від євангеліста Матвія: «Тоді прибуває Ісус із Галілеї понад Йордан до Івана, щоб христитись від нього, Але перешкоджав він Йому й говорив: «Я повинен христитись від Тебе, і чи Тобі йти до мене?» А Ісус відповів і сказав йому: «Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду». Тоді допустив він Його. І охристившись, Ісус зараз вийшов з води. І ось небо розкрилось, і побачив Іван Духа Божого, що спускався, як голуб, і сходив на Нього. І ось голос почувся із неба: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!»

Хрищення Ісуса і Богоявлення в образі голуба відбувалося на Йордані уже в нашу еру, але про річку дуже багато написано і у Старому Заповіті. Вона була відома Аврааму і Якову, Йосипу і Мойсею. Ріка вперше згадується на початку «Біблії» у «Книзі Буття». Багато уваги відводиться їй в історичній «Книзі Ісуса Навина (Книзі Єгошуї)». На Йордані не раз траплялися різні чудеса: його великі води розділялися і по сухому дну ріки Ісус Навин спокійно перевів євреїв на протилежний берег, так само перебралися через ріку пророки Ілля і Єлісей; скупавшись у Йорданських водах, вилікувався від прокази Непман Сіріянин. Аод, Гедеон, Ієффай одержали свої перемоги на Йордані над ворогами Ізраїлю моавітянами, мадіанітянами та іншими.

Споконвіків Йордан облагороджує дух і приносить душевне заспокоєння своїми чистими водами, густими і тінистими береговими кущами і квітучими рослинами, безгомінкою, безмовною тишею навколишньої пустині на фоні голих стирчаків східних Аравійських гір. Зі всього світу їдуть в Ізраїль паломники на ріку Йордан. Але чи справді ріка історична «власність» євреїв?

В останні роки більшість учених все частіше схиляється до думки, що Йордан хоча й тісно пов’язаний з Ізраїлем та біблійними подіями на його землі, усе ж має походження далеко не єврейське.

Приміром, сходознавець-індолог, заввідділом порівняльних досліджень НДІУ Степан Наливайко у статті «Біблійна річка Йордан та її українські етимологічні й семантичні двійники» (www.library.univ.kiev.ua) аргументовано доводить, що «Йордан не семітська (єврейська), арабська чи тюркська, а індоєвропейська назва, що назвою Вардан-Ярдан-Єрдан-Ірдин-Вердин колись означувався Дніпро та його численні притоки… Лексичні основи, які творять назви Ері-дан-Ірідан і Вардан-Вердин, корінням сягають сивої індоєвропейської давнини. В обох назвах наявна спільна основа дан-дин, яка означає «ріка», і відбита в назвах найбільших українських річок — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро»…

Деякі дослідники вважають, що ці назви вторинні й утворені від імені давнього божества, яке в різних культурах мало різні подоби, але імена якого відбиті повсюдно. Первісний смисл таких теонімів прояснюють дієслова дати, давати, дання, давання, дарування. Стосовно богів вони означають Давач-Датель-Даватель-Дарувач-Даруватель-Дайник-Дайний. Це насамперед стосується давньоукраїнського Дажбога-Даждьбога в «Слові о полку Ігоревім», внуки якого — русичі, а ім’я означає «Датель-бог», «Дарувач-бог», «Дощебог». Імена й назви з коренем дан наявні у Ветхому Завіті (Дан, Даниїл), грецькій міфології (Данай, Даная, данайці, данаїди), ведійській (богиня Дану і її сини данави), кельтській (прамати богів Дану і її сім племен-данавів), слов’янській (Дана — богиня рік, яка, за М. Костомаровим, дала назви найбільшим українським річкам), балтійській, де літописні ятвяги мають другу назву — дайнова. А ятвяги тотожні індійським ядавам, які й собі мають другу назву — данави.

Слово дану — «потік, ріка» знають іще веди, стверджує далі С. Наливайко, але навіть там воно вже реліктове й рідковживане, що свідчить: ведійські арії принесли його з далеких країв, із попереднього ареалу проживання, де воно й нині відбите в назвах найбільших річок. Веди знають і богиню Дану — уособлення первозданних вод, з яких, за міфами, творився упорядкований, налагоджений і праведний світ, вона — верховне жіноче божество за тих прадавніх часів, коли світ уявлявся ще не розділеним на Небо й Землю. Ведійська Дану — праматір так званих асурів, первісних богів і старших братів богів-девів. Головний асур у ведах — її син Врітра, а головний дев, тобто бог — Індра, їхня битва й перемога в ній Індри творять головний міф «Ріґведи», відбитий в українських казках, веснянках, колядках, щедрівках і народних танцях весняного циклу, які сягають найдавніших глибин духовної і культурної історії українців. Асури — первісні, матріархальні боги, інша назва їх — данави «сини Дану», а деви — пізніші, патріархальні боги.

Ведійській Дану тотожна українська фольклорна Дана, теж пов’язана з водною стихією. Вона в українців має ореол святості, що свідчить про високий колишній статус її на українських теренах, у часи легендарних амазонок і «жонокерованих» сарматів, тобто за матріархату. На довгому шляху до Індії термін і ім’я Дану втратили первісну значимість, притьмяніли, зблякли, бо матріархат, який уособлювала Дану-Дана, змінився патріархатом, який уособив бог-воївник Індра. Як зауважує український мовознавець та індолог М. Калинович, «в Індії ведійські арії лише доспівували пісень, які вони склали на своїй прабатьківщині».

Ведійські арії одірвалися від теренів, де споконвіку шанувалася Дану-Дана, пам’ять про неї потроху зітерлася, вона стала сприйматися як уособлення хаосу на противагу Індрі, який уособив космос — організований і налагоджений світ. Але саме з первозданних вод, за первісними уявленнями, творився упорядкований світ, без хаосу не було б космосу, а без Дану не було б Індри. Це означає, що культ Дани-Дану давніший за культ Індри, що Дана-Дану — найдавніша богиня наших предків…

Виняткова ряснота на Україні етимологічних і семантичних двійників назви Йордан спонукала С. Наливайка зробити важливий висновок: саме з Північного Причорномор’я, з теренів Давньої України прийшла на Близький Схід назва Йордан, первісна форма якої була Вардан-Ярдан, у грецьких джерелах — Іорданос-Ярданіс-Ярданис.

Про існування подібних назв річок у стародавньому світі донесли до нас звістки античні автори. Ріку Ерідан на заході Європи згадує Геродот й уточнює, що так називають її варвари, але, на його думку, це назва еллінська, тобто грецька. Ріку Ерідан згадує Аполлодор (ІІ ст. до н.е.) у зв’язку з Гераклом, коли той, аби здійснити свій 11-й подвиг і здобути золоті яблука Гесперид, які Гея подарувала Зевсу на одруження з «волоокою» Герою, через Іллірію рушив до країни гіперборейців, де текла велика й повноводна ріка Ерідан. Аргонавти в «Одіссеї» Гомера (VIII cт. до н.е.) «увіходять у води глибокі Родана, що в Ерідан витікає» і пропливають «бурхливий потік Ерідана». Коли аргонавти разом із колхідською царівною Медеєю, яка закохалася в Ясона й допомогла йому викрасти золоте руно, поверталися до Греції, то пропливали й по річці Ерідан. А батьківщина Аполлона — гіперборейські краї на північ від Чорного моря, тобто й терени України. Саме звідси щовесни Аполлон повертався на Парнас у колісниці, запряженій журавлями чи білосніжними лебедями… Рясна українська «журавлина» гідронімія і топонімія незаперечно засвідчує тут давній індоарійський мовний пласт і не менш давній «журавлиний» комплекс уявлень і вірувань».

За дивним збігом обставин за півкілометра від церкви у межиріччі двох Арданів-Йорданів на узліссі над криничкою пістинчани встановили для зачерпування води велику фігуру журавля-лелеки, який, як вважали наші пращури, приносить дітей і радість до людських домівок. Так місцеві люди підкреслюють чудодійну цілющу силу природного джерела, вода якого є особливо помічною жінкам, які довго не можуть мати дітей. Бездітні приходять до журавлевої кринички помолитися Богу, при запаленій свічці набирають води, вмиваються нею і п’ють. Кажуть, що багатьом жінкам це справді допомагає і вони стають матерями.

Ще одне цілюще джерело над Малим Йорданом випливає із скал гори Каменець в урочищі Повзало. Його називають Івановою криницею. Над нею пістинчанин Юрій Бейсюк звів красиву металеву капличку. Подібну капличку спорудив він і у верхів’ях Великого Йордана над цілющим сірководневим джерелом.

Покровителем усіх навколишніх пістинських цілющих вод — у ріці Пістиньці, потоках Йорданах та природних мінеральних джерелах виступає у наш час святий Іван Хреститель, який неначе «перебрав» тут цю важливу місію від давньоукраїнського бога Купала, якому у свою чергу перепала така велика честь від жіночої першооснови Всесвіту, покровительки води богині Дани.

Культ Дани був поширений на теренах Праукраїни ще з передісторичних часів пізнього палеоліту. Переказ про Богиню Дану записав Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, богиня родючості. Її днем вважалася п’ятниця. В цей день Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.

Оспівана в українському фольклорі Дана і досі живе у підсвідомості народу. Недаремно приспівом до багатьох народних пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:

Сіді, Ріді,
Сіді, Ріді,
Сіді, Ріді,
Дана!..

Терміни «Сіда, Ріда й Дана» чи «Шіді, Ріді, Дана» зустрічаються на початку багатьох гуцульських народних співанок, як, наприклад:

Ой сіда, сіда, сіда
Тай дана, тай дана,
Піду я си искупати
На світого Йвана.
Сіда ріда, сіда ріда,
Сіда ріда й Дана,
По горівку-оковиту
Та до маркітана…
Сіда ріда, сіда ріда
Сіда ріда й діна,
Така любка солоденька,
Йик з молока піна…

Український дослідник Олександр Знойко висловив припущення, що  давньоіндоєвропейське сі означає вона, ді — діє, рі — річка. Сучасною мовою це можна трактувати як «вона діє, річку творить — Дана!».

Якщо прослідкувати зв’язки праукраїнського світогляду з індоарійською міфологією, то популярний пісенний приспів «Сіда, Ріда й Дана» навіть у наш час яскраво і безпомилково вказує — це не простий набір незрозумілих, але ритмічних і мелодійних слів, а уривок з конкретного ритуального прославляння нашими пращурами язичницьких богів Сіти (Сіди), Ріди (Рода-Рудри-Шіви) та Дани.

Сіта — дружина Рами, «польова царівна» у ведах «Рамаями» постала з борозни під час ритуальної оранки. Ім’я Сіта й означає «Борозна». Сіта народилася з землі, а потім і повернулася в неї. Українці знають обряд першої борозни, який виконується навесні й у ніч під Новий рік, коли ще по снігу на господарському обійсті проводять плугом символічну борозну. Два обряди — першої борозни та першого посіву вважалися найбільшими землеробськими святами українців. У кельтській (ірландській) міфології — в одній з віток індоарійців є божественні істоти Сіди, які жили під землею на горбах, у печерах, ущелинах скал. Світ Сідів нагадує світ людей.

Ріда (Рода-Рудра) — в древньоіндійській міфології божество, з яким персоніфікують грозу, гнів. З Рудрою невіддільно пов’язують уявлення про родючість і життя. Санскритське Ор, Ра — всеєдиний дух світла, уособленням якого було Сонце; звідси й назва Сонця в орійських народів — Ор, Ра, Хорс, Хорсед. Від імені Ор походить і самоназва перших аграріїв — орії або арії — орачі, прокладачі борозни, хлібороби, сонцепоклонники, про яких згадує Геродот.

Ор у древньоруській видатній пам’ятці «Велесовій книзі» прямо називається легендарним праотцем майбутньої Руси-України. Він багато років стояв з піднятими до неба руками і молив сонячних богів, аби послали йому синів. Його молитви були почуті. Як неодноразово згадується у «Велесовій книзі», він став батьком Кия, Щека і Хорива:

«І там наказав отець Глас Оріїв трьом синам своїм
поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця.
А то були Кий, Щек і Хорив.
І так зробили, і пішли три роди,
і сіли всі на землю свою.
А Кий, як розповідають, поставив град, і тому ім’я дано Київ.
Там прожили зиму
і пішли по весні знов на південь
і там худобу пасли до першого літа…
Земля наша простяглася
од сонця до сонця Сварожія.
І великі там бо суть луки Хорса,
і там водимо худобу,
аби проплодитися їй волею Дажбога,
його ж славимо»…

Орійці — найстародавніша назва племені, яке жило на території нинішньої України. За Геродотом орійські племена зародились у степовому Подніпров’ї в середині IV тис. до н. е. Назва орійців багато разів зустрічається у Ведах і означає «благородний».

За твердженнями істориків, орійці (орачі) першими у світі приручили коня, винайшли колесо і плуг, першими почали вирощувати жито, пшеницю, просо, а свої знання з рільництва та народних ремесел рознесли по всьому світу. Зрозуміло, що в їх житті надважливу роль відігравали знання про природу, особливо про сонячні цикли.

Під час народження нового сонця наші пращури гучно відзначали свято Ордань на честь народження Дани і бога світла Ора (Ордана).

За народними міфо-релігійними віруваннями, опівночі перед днем народження богині води Дани і бога світла Ора джерельна «жива» вода дуже хвилюється, бо в цей час ріки вкриті кригою, а злі сили перешкоджають виходу води з темних нутрощів землі. Тому люди прорубують на річці ополонки. Хто нап’ється правдивої живої йорданської свяченої води, той набуде великої цілющої сили.

Багато сучасних дослідників, як, наприклад, В. Скуратівський вважають, що «зрештою, освячення води — обряд безпосередньо дайбозький, але його первісна назва «Водохреща» пізніше замінилася на християнську «Йордан», себто на річку, водою якої хрестили Ісуса». Саме тому пізніше свято Ордана було поєднане з християнським святом Йорданом-Водосвяттям, коли Ісус Христос хрестився у Йордані на Богоявлення, яке згодом стало одним з найбільших християнських свят, яке в різних регіонах України називають Водохреща-Водохрещі, Відерщі, Видорщі, Водосвяття-Водосвячення, Ордань-Ардан-Йордан- Ярдань-Гордань-Єрдань-Юрдан, Водануха.

Деякі дослідники, зокрема Олекса Воропай, вважають, що Йордан — «це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і зайняв одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу».

Як там колись було, уже навряд чи комусь вдастся переконливо щось доказати, але те, що древні індоарійські праслов’яни жили на Прикарпатті, є вже багато наукових підтверджень. Не обминули праслов’яни і Пістиня, на окраїні якого у 1910 році знайдено мідну сокиру клиноподібної форми довжиною 14,5 сантиметрів з наскрізним отвором біля обуха. Древня реліквія зберігається у Перемишлянському музеї Польщі. Цій рідкісній для наших земель знахідці понад 5 тисяч років. Вона є одним з найдавніших металевих виробів на Заході України і належить до всесвітньовідомої культури трипільців, які немало залишили після себе старовинних індоарійських назв населених пунктів, прізвищ, гір, річок і т. д. До таких належать і пістинські потоки Великий або Вижний і Малий або Нижний Йордани (Ардани-Ордани).

Михайло Городенко

Share

Прокоментуй!

Випуск №9, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *