Про опришків з народних вуст

ПРО ОПРИШКІВ І ПАНА

Це діялось на Гуцульщині давним-давно. Зажадав цісар своїм указом молодим хлопцям у війську по 12 літ служити.

Image_044

В одному селібув собі леґінь з багацької сім’ї. З такими парубками як сам сходився докупи і радився, якби збутися такої довгої рекрутчини.
Якось підійшов до гурту мудрець Іван Сандогорський. Питає, що врадили хлопці.
— Та неохота йти до цісарського війська, — відповіли, щиро признались.
— То йдіть зі мною в опришки, — порадив. Зраділи юнаки. Погодилися.
Пішли лісами. Зайшли аж на Закарпатські гори. Сіли перепочити. Дивляться, з долини йде панок в капелюшку з пером, зі зброєю при боці. Свиснули-фівкнули на него.
Коли той підійшов ближче, спитали куди мандрує він. Відповів, що йде на полювання і що служить підручним в пана.
— А ти знаєш, що ми за одні? Відповів:
— Знаю, ви — люди. Кажуть опришки:
— Йди з богом, але панові нічого не виповідай, кого видів, бо інакше вб’ємо.
Той заклявся, що нічого не признається. Але коли підручний повернувся до пансь-
кого палацу, не втримався і розповів своєму господареві все, що видів.
Паном аж затрясло:
— Та це ж розбійники, рабівники!
Петро Чугай теж служив у пана. Робив зранку до вечора за мізерні копійки. Підслухав ненароком розмову підручного з паном.
Розказав жінці, що пан нахвалюється половити хлопців та позасуджувати. Називає опришків бандитами.
Жінка порадила податися в ліс ніби по дрова, щоб зустрітись з хлопцями.
Петро Чугай довго не засиджувався, взяв курмей (мотузку) і сокиру. В лісі таки здибався з легінями і почав оповідати як бідує, як їх пан хоче до тюрми ув’язнити. На кінець запитав:
— Ви би мене не приймили в своє товариство?
— Як будеш вірний нам і не боязливим, то приймемо. Будеш сам мати на прожиток, ще й жінці допоможеш.
Вдоома Петро Чугай признався про все жінці. Трохи зажурилась вона, забанувала, що чоловік іде в опришки. Але нічого не могла вдіяти. Спорядила в дорогу.
Збігло небагато часу як Петро навів хлопців до садиби свого пана. А тут знав він кожну шпаринку, кожен камінчик. На стукіт відкрила покоївка. Аж перелякалась, як ввиділа хлопців з бартками.
— Де пан? — запитали. Тремтячими губами відповіла:
— У світлиці.
Вирячив пан очі. Бехнули його хлопці до постелі, а потім до підлоги. Той ледве встав. Зв’язали пана і повели в ліс. Йдуть через хащі, колючі ожинники, гостре суччя. Обкровавили пана.
Нарешті кажуть:
— За твої погані вчинки зі слугами, чорні думки про нас, опришків, будемо судити тебе й карати
Пан скорчився, забився, як той пес. Благає:
— Пустіть живим, що хочете дам. Присягнув тоді, що вже жодного зла і крив-
ди не чинитиме нікому. Майже все багатство пана перейшло до рук опришків, а згодом було поділено між бідними.

ОПРИШКИ І ПАНІ

Одного разу два опришки дізналися, що якась пані тримає великі гроші в хоромах. Договорилися вони, що один з них зайде до палацу і буде задурювати паню, а інший під дверима чатувати.
Один до другого каже:
— Я тобі дам авізу.
Перший опришок прийшов до світлиці, чемно вклонився до пані. Розговорилися.
— Шо скажеш, легіню, доброго та нового?
— запиталася пані.
— Та ви, прошу пані, більше знаєте за мене, бо живете в місті, а ми далеко в горах.
Пані щось забалакалася та оповідала всякі новини і страшні слухи. Опришок слухав, слухав, аж терпець урвався.
Нарешті питає паню:
— Срібні та злотні, а єк увас церковні дзвони дзвоніт?
Та здивовано відповідає:
— Та єк ви, зрослий чоловік, а не знаєте?
Та — бім-бам, бім-бам.
— А в нас в селі зовсім не так, — відповідає опришок.
— А, єк? — питає пані.
— Бери — не бійси, бери — не бійси, — відповів гість. Зачув той знак опришок та знадвору в хороми. Набив з скриніпазуху грішми під сардак, сховав у хустку і подався до лісу. А сей, що в палаці, файно подєкував пані за оповідки, попрощався та подався за своїм товаришем. Єк знайшлися в лісі, то довго реготали з дурної, що так легко обдурили її.

ПРО ОПРИШКІВ І ХЛОПЧИНУ

В одному селі було дванадцять опришків. Зайшли якось вони на окраїну якогось містечка. А тут на них чатувало військо.
Найстарший звертається до побратимів:
— Що будемо робити? Видко, що ми окружені зі всіх боків.
Один з хлопців порадив перебиратися через ліс в бік Закарпаття.
На роздуми не було вже часу, бо десь коло сорок озброєних шандарів наблизилися впритул до них. Найстарший крикнув:
— Здавайтесь!
Опришки відповіли, що не здадуться, хоч поляжуть всі до одного. Все це зачув хлопчина, що збирав у лісі гриби. Підкрався до опришків і пошепки звернувся до них:
— Люди, добрі, я вас таємною стежкою про-
веду і так заховаю, що ніхто вас не вздрить більше і не спіймає.
Головний опришок погладив хлопчину і промовив:
— Якщо сховаєш, то веди нас.
Вдалося хлопчині вберегти опришків від нападників і провести в темний ліс до печери. Тут проказав, що далі з ними не буде йти, бо там дуже глибоко й темно й дуже боїться. А опришки закрили за собою кам’яні двері і дійшли аж до кінця печери. Там вздріли заковані залізні скрині. Давай добиватися, що там всередині. Як відкрили скриню, то аж ахнули. Там зброї різної, купами грошей і добра всілякого. Коли вийшли з печери, то хлопця щедро нагородили. Малий погодився в них бути розвідником. Він таким був метким і пильним, що завчасно застерігав і оберігав хлопців від біди.
Жилося опришкам привільніше і спокійніше, бо вибиралися в містечко вночі. Ніхто не видів їх, не мильдував і не доносив на них. Одного разу попри печеру проходив один закарпатець. Назустріч йому спустився з густої ялиці юний опришок. Свиснув у пальці і збіглися до прибулого всі решта опришків. Почали розпитувати, як народ живе, де шастають шандарі. Той про все щиро розповів. За це йому дали вдосталь грошей і відпустили з богом. Хлопчина пішов разом з ним, щоб навістити маму, дати грошей на прожиття.
Коли повідомив їй, що повертається в товариство опришків, мама забанувала. Ні сльозами, ні просьбами не могла втримати його вдома. Незадовго він подався у знайомий ліс. Довго ходив з опришками, які забирали майно і добро у багачів і ділили бідним.
Однієї зими хлопчина захворів. У шпиталі він помер. Опришки в сумі і жалю за улюбленим побратимом вирішили розійтись по домівках і ґаздувати.

ВАТАЖОК ОПРИШКІВ

Родом Довбуш десь з-під Печеніжина. З малого хлопця пастушив вівці полонинами. Служив у багача.
Раз, коли Довбуш був уже легінем, пішов з газдою на весілля до орендаря. Там були опришки. Вони обібрали того орендаря і відійшли далеко. Пішов з ними і Довбуш.
Почали опришки ділити добро, і ніхто з них не міг поділити порівну.
Тоді Довбуш каже:
— Я вас поділю!
Коли він поділив, то всі сказали:
— Ходи, хлопче, з нами і будеш нашим ватажком. Так Довбуш став на чолі опришків.
Зрубав Довбуш смереку, облупив і поклав через глибокий яр.
Став говорити до тих товаришів:
— Хто з вас, хлопці, перейде, то буде зі мною ходити панів бити, грошізабирати і бідним добро робити.
Не всіхлопці перейшли ту смереку. Багато з них попадало в яр. Перейшло тільки дванадцять спритних сміливих чоловіків.
Довбуш не водно панів грабував. Раз зайшов він в село Іспас. Йому люди сказали, що тамтешній дідич не є злий. У дідича Довбуша і його побратимів добре почастили. Він подякував і його дочці подарував на згадку дорогі окуляри
Потому Довбуш повернув у Яблунів до дідича, у якого раніше служив його брат Іван. Дідич Івана вбив. Довбуш дав добре дідичеві по потилиці та й питає:
— Що, болить?
— Ой, — каже дідич, — болить.
— Так мене болить серце за братом, — сказав і відтяв дідичеві голову.

ДОВБУШ І МАЛЯР

Олекса Довбуш водив з собою розумних та письменних людей. Какуть, що він мав такого маляра, що умів усе малювати, навіть чоловіка і то вуглем на камені намалює, як не було фарб.
І сказав одного разу маляр, щоб Олекса погодився, аби намалювати його файно фарбами і лишити десь у людей на спомині. Але Олекса сказав, що він такий як усі, і тому треба малювати усіх разом.
Тоді маляр подивився, що не вистачить фарб і сказав, що хіба вирізьбить на камені великім. Та й не в довгім часі вирізьбив.
Але пани, як уздріли той камінь, то наклали ватру, щось на рік, аби пук, потріскав, бо думали, що й Довбуш трісне, як його подоба трісне.
Нарешті камінь як ся розпік, то так тріс, що усіх панів вибив. А та брила, що були вирізьблені опришки, викотилася на друге місце, кажуть, десь на Чорногору, і ще й тепер є така, як і колись була.

Іван МИСЮК,
учитель (Записав від мешканця Соколівки Григорія КОЛОБЕЙЧУКА)

Графіка косівчанина Івана ПАРИПИ

Share

Прокоментуй!

Випуск №12, 2016

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *