Знайдено неопубліковану повість Г. Хоткевича «Паниполєк і Туманюк»

ВПЕРШЕ про ніде ще неопубліковану повість Гната Мартиновича Хоткевича я прочитав у Верховинській районній газеті у статті світлої пам’яті доктора філологічних наук, уродженця Рожнова Федора Погребенника, присвяченій 80-річчю Г. Хоткевича.

Тривалий час для нас було загадкою: чому про нашого предка, який і прізвище своє набув від характеру діяльності — Панипалюк — немає ніякої письмової згадки.

Гнат Мартинович, написавши повість, яку, на жаль, не зміг опублікувати, немовби «запатентував» собі і тему про наш рід, і дещо перекручене прізвище.

Згодом відомий польський письменник Станіслав Вінценз у розділі «Історія свободи або кінець опришкам» у книзі «На високій полонині» вивів образ літературного героя Дмитра Пониполяка-Василюкового — такий собі напівлегендарний романтичний збірний образ опришка з роду Панипалєків.
Дійсно, і Гнату Хоткевичу і Станіславу Вінцензу був добре відомий Дмитро Панипалєк з Васильків — шанований і заможний газда з села Голови, який на початку минулого століття подарував ділянку своєї землі під будівництво сільської школи, в якій вчителював відомий етнограф Лука Гарматій, а згодом не менш відомий письменник Михайло Ломацький, який написав в еміграції 18 книжок про гуцулів і Гуцульщину. Одна з них — «Верховино, світку ти наш» починається розповіддю про те, як Дмитро Паниполєк стрів Михайла Ломацького на перевозі через річку Черемош у селі Вигода і забрав його возом у село Голови, де допоміг розміститися і розпочати роботу вчителя, а згодом — подарував йому полонину. Вірогідно, на знак вдячності за доброчинність і підтримку Дмитра і виник літературний образ Василюка-Пониполяка.

Насправді сімейний переказ про Панипалєків має дещо іншу історію. Героїчним предком роду був Кокіда — один з опришківських ватагів до Довбушівського, а, може, й давнішого періоду. На таку думку наштовхує відсутність християнських імен у засновників роду. Навіть друге покоління Кокідів мало імена старослов’янського походження.

Сам Кокіда відомий тим, що брав участь у невдалому нападі на весільний кортеж Трансільванської принцеси. Чи опришки не розрахували сили, чи хтось встиг попередити про небезпеку, але напад провалився і був відбитий.

Рятуючи від переслідування основну групу побратимів, Кокіда з частиною товаришів вдало прикрив їх відхід. Йому вдалось не тільки затримати переслідувачів, але і самому вирватися з оточення живому. Щоправда, в бою він втратив ніс — відрубали шаблею. За цим носом він був знайдений польською владою і закатований на дибах, так і не виказавши імені жодного із своїх соратників.

Кокіда загинув, але залишився син, якого назвали Кокідиним і добавляли Панипалєк. Від сина пішло чотири гілки роду за їх іменами. Один з них був найздоровіший — його називали гуцули теньгий — Тенко, другий — худий, так і називався Худєк, третій жилавий, вузлуватий — Фузул, четвертий найменший — Чучик.

З того часу до сьогоднішніх днів роди збе регли своїх потомків, але по суті — це єдиний рід, який має свою генеалогію, герб, шляхетство, нараховує понад 600 потомків та біля 120 родових вузлів…

Сам рукопис повісті зберігається у Львівському державному історичному архіві. Попередні спроби дістатися до безцінної знахідки не увінчувалися успіхом. Лише у цьому році при допомозі наукових працівників філії «Гуцульщина»Українського інституту народознавства Івана Михайловича та Ярослава Івановича Зеленчуків вдалось одержати електронну копію рукопису, за що автор цих рядків висловлює їм щиру вдячність.

Запропонована читачеві частина повісті Гната Хоткевича «Понипалєк і Туманюк» тематично й інтонаційно близька до попередніх його творів про гуцульських опришків «Олекса Довбуш» і «Камінна душа».

Основна тема твору: непроста , часом трагічна доля опришків, гордих і волелюбних гірських розбійників, які боролись з соціальною несправедливістю, національним гнітом, насильством і сваволею властей, захищали скривджених та допомагали знедоленим.

Перед нами проходить ціла галерея знаних опришківських персонажів: ватажків Пониполєка Дмитра (Василюкового), Сапріянчука Проця (Туман юка), Уласія Шведюка (Шведа), популярних в народі опришків Михайла Бойчука (Кляма), Пелеха, Кудиля, Лизуна, Софіюка, Фелеша, Дуні, Чупрея, Козмана та інших. Їхніми прообразами були справжні опришки з такими ж іменами. Події, описані у повісті, теж мали місце.

Правда, всі герої твору діяли в дещо іншому часово-просторовому вимірі. Але автор виявив бажання звести їх за законами літературного жанру в один час і в одне місце — на Гуцульщині, якою Хоткевич був захоплений також романтично. Світ Гуцульщини своєю красою, самобутністю побуту, звичаїв і традицій, гордістю і волелюбністю горян полонив творчу уяву степового жителя. Але образи опришків у повісті не в усьому відповідають поетичним образам, що існують у народі. Герої Хоткевича — особистості з різними характерами, суперечливими натурами, не прогнозованими діями. Та й сам автор посилює ці риси, заставляючи своїх героїв чинити не властиві їм дії, таким чином підсилюючи драматургію твору.

Хоткевич недаремно назвав свою повість саме так, бо в образах двох опришківських отаманів Панипалєка і Туманюка сконцентрований ідеал бунтівника водночас, так би мовити, у двох його іпостасях.

Шляхетний, артистичний, гоноровий Васильків і сильний, відважний, справедливий Туманюк. Між ними є навіть суперництво і автор його підкреслює, інколи віддаючи симпатії народу Туманюкові. Разом з тим, незважаючи на це, всіх знаменитих опришків: Кляма, Пелеха, Кудиля, Лизуна та інших Хоткевич віддає до ватаги Панипалєка.

Доля двох ватагів теж різна. Василюк з своєю ватагою вимушено переходить на Молдовську територію, влаштовує своє життя і мирно працює у своєму господарстві, а Туманюк гине у підступній засідці, влаштованій його ворогами.

Треба підкреслити, що Хоткевич писав не історичний твір, а художній, тому до образів не можна підходити з науково-історичною міркою. Це художні образи, які створив автор на доступному йому фольклорно-етнографічному матеріалі. Як усім творам гуцульського циклу, повісті притаманні романтичні риси і фольклорні елементи набувають самодостатнього характеру, виступаючи у своїй первісній, природній формі, що деколи натискає на структурну композицію твору. Але це не зменшує його цінності.

В архіві зберігаються два варіанти твору — україномовний і російськомовний. На жаль, в українському варіанті автографу повісті є втрати — відсутні окремі сторінки. Натомість варіант твору російською мовою зберігся повністю. Тому частково ми використали його для збереження сюжетної лінії повісті.

В опублікованій частині вона зв’язана в більшості з образом Дмитра Пониполєка-Василюкового. У чергових публікаціях читачеві буде запропононо наступні розділи твору. Всього повість має біля 120 сторінок.
Як видно з архівних матеріалів, Гнат Хоткевич писав повість уже в радянський період свого життя і творчості. В яких роках і як вони потрапили до Львівського архіву, нам поки що невідомо. На титульній сторінці архівного опису значиться 1970 рік, але чи це рік поступлення одиниці зберігання, чи рік переобліку — невідомо. Надіємось, що згодом все з’ясується. І забутий і неопублікований твір Гната Хоткевича (до речі, в літературознавстві його чомусь називають незакінченим, хоча своєю рукою автор написав «кінець») буде повернутий до української літературної скарбниці.

Петро ПОНИПОЛЯК, син Михайла Пониполяка-Паліїшиного
з роду Тенкових

Гнат ХОТКЕВИЧ
Панипалєк і Туманюк

ЕРЕХРЕСНЄНСЬКА КОРЧМА ГУЛА. На позір усе було як і звичайно: звивався Шлойме, звивалася Сура, звивався малий Гершко і люди пили, співали, грали, котрий охічьний у флоєру. Але помимо того вправне око помітило би, що і все так, і не так. У звичайному звуку корчми є якийсь такий тон, ніби гучний, ніби скритий, ніби дідько го знає який, але щось звучало іще. Коли йкий газда кричав «щє флєшку», то в тім крику було все, що й звичайно буває, але іще щось: от ніби чоловік замовляє не тому, що йому хочеться випити, а тому, що би було коло чого посидіти. Коли хто вискакував на середину потанцювати, то вдарив-невдарив постільцем об підлогу, а вже оглядався, от ніби хто прийде й скаже: «А-но! Доста того!» Не було свобідности, не було тої «охоточьки», що скрашає кожду гульню, робить її щирою, коли то набуває си чоловік, а й ще си хоче. А тут щось натягнуте, щось плутає ноги, плутає слова жартівливі, не дає виходу чомусь що засіло у серці.

Молодєки — ну, що ж то така братія, що їм усе море по коліна. Най ковбки з неба зачнут падати, то й тим не здивуєш. А старі газди, що на них село стоїть, що морально відповідають за все — тим якось не собі.
В чому ж річ? Що сталося у селі такого, що засмутило чи занепокоїло архонтів? Чи, може, сталася новина — «породила попівная хорошого сина»? Чи, може, прогрішився хто проти громадської моралі? Крадіжка, злочинство — що нарешті? А новина дійсно була. Та ще неабияка. Це хоть кому голу затеменит.

Уласія Шведюка настановили пани війтом! То що з того? Настановили нового війта — в чім річ? Не однаково хіба кого? Вже порядну люди ну пани війтом не настановлять. Все йкус кутюгу лєцту. І нема чого тут ні сумувати, ні радіти: аби була шия, а єрем буде. А прецінь люде затривожилися. Бо най би кого-кого, а то Шведа! Рахуйте лиш люде добрі! Та…а…а… Кому-кому, а Шведові ставати на війта…
— Пани знали кого ставити. Уже хєтрі. Дійсно в даним випадку пани проявили немаленьку свою хитрість. Бо не в тому була річ, що на місце старого війта поклали нового — це байка, і ради цього село не смутиться. Але що там війтом настановлено власне Шведюка — от у чім річ. Думка панів ясна і кожде її прозріває легко: Швед, старий опришок, знає усю опришківську поведінку. Настановити його війтом, змусити ловити опришків – це значить мати їх у руках. А що село було пов’язане з опришківством — той сам був в опришках, у того й зараз брат ходит, той просто симпатизує — то перспективи були не любі! Тим більше, що опришківство – то таке діло, що, єк той казав, — не зарікайся.

Сьогодні ти газда і все, а завтра можеш встати вже десь у гаврі, бо ти вже опришок.

Тому й журилися газди. Не могли простити Шведюкові, що він згодився.

— Такий, рахувати, опришок.
— Перенний!
— На Золотий Бані був.
— Та же ци був, цин и був, а Боршю грабував.
— Шо Боршю? Болехів напав з легінями! У саме полудне» Це дійсно був подвиг, і в літописах опришківства таких подій було мало.
— І отакій людині на війта ставати? Хе… Встид.
А дехто знаходив лагодячі моменти:
— Згодив си… То лиш, так си говорит. А єк би то вин ни згодив си? Правда, як ти скажеш, що не хочу? Пани тодгди згадають, чим ти був і замкнуть самого. І все пропало.
— Тут таке… Кождий за свою шкіру си боїт. Дехто посував своє всепрощення аж до того, що казав:
—  Шє ліпше, шо Шведюк. Вин, може, й арештує кого, а витак пустит.
— Ого — пустит! А пани дурні, ци єк! Гадаєш вни не видєт? Ого!..
— А так. Вин буде пускати, то го самого стратє, тай вже.

Усе це була правда, становище Шведюка було безвихідне, кожний на його місці зробив би так само, але… Але все ж не вміщалося в гуцульському сумлінні, що Швед, Уласій Швед буде ловити опришків.
—  Та же єго побратими ходє: і Міхайло Клям, і Панипалєк, і Софіюк, і Мігаюк. Та всі, рахувати таки всі — та ж з-пид єго руки. А вин на їх душу ме наставати!

І не мирилася з тим свідомість. Як-не-як, а Шведа поважали за його славне минуле. Хоч він був і зайшлий у Перехресному чоловік, бо «усів си» тут єк си вернув з опришківства, але слава його прийшла з ним, і перехреснянська громада приймила Шведа щиро. Не минало неділі, щоби хто-небудь не оповідав в корчмі про знаменитий напад Шведа на Болехів. Уже сама думка напасти на повітове місто, де є преці військова залога, всякі власті — вже сама думка була смілою, але Швед відважився…

Отакий був Швед Уласій. А глянувши на нього, ніхто би й не сказав. Був круглолиций, білявий, завжди веселий, любив пожартувати. Правда, був великий на зріст і сильний. І от такий чоловік стає війтом. «Пішов на пси», як говорили гуцули.

Оце ж він конче прийде до корчми, бо ще не було на світі війта, який не прийшов би до корчми в перший момент своєї величности, аби покрасуватися, попишатися своєю міццю. От чому сиділи люде, хоч не одному вже треба було йти додому, от чому просили ще флєшку, хоча було вже доста…

Прийшов наказ із Кутів від пана Фішера аби ставився до пана мандатора беззволочнє. Ну, що ж — Швед уже знав ці закликання: панові Фішерові потребувалося якнайскоріше грошей, і він посилає за Шведом, вважаючи його щось вроді дійної корови, яку треба доїти регулярно. Тому Швед ішов весело, жартував із жінкою, заходив до сусідів по дорозі.

Але розмова із паном Фішером вийшла цілком несподіваною. Насамперед Фішер зустрів Шведа надзвичайно гречно — вже одно це перелякало старого опришка: він знав, що начальство буває дуже гречним тоді, коли думає тобі яку пакість зробити. І тим гречніше, чим більшою є задумана пакість. Із Шведом пан Фішер був надзвичайно гречний — отже опришок міг сподіватися всього найгіршого. Але те, що він почув, перевершило всяку мірку.

—  Ну, пане Шведюку, — ламаною своєю мовою почав Фішер. — За ваші великі прислуги краєві і своєму народу наш найясніший цісар хоче дати вам велику честь — нагородити вас за ваші невсипущі труди.
Швед стояв і лупав очима. У чім річ? Відколи пан Фішер, всесильний мандатом — відколи він прийшов до того, щоби гуцула, та й ще й бувшого опришка величали на «ви»? Що за напасть чатує? Де прячеться жало в оцій масній бесіді й як та куди воно шпигне? Довго говорив Фішер, довго нічого не міг зрозуміти Шведюк, тільки все більший страх обгортав його душу. Бо це ж не даремне. Вже так ні з того, ні з сего не буде Фішерина мастити.

І діждався розрішення загадки.

— То аби вас як належно вшанувати, наш найясніший тато (Фішер примінювався до селянських форм бесіди) вас і призначив війтом у вашому селі. Ось і патент на тоє. Бачите? Цісарско-крулевська печатка.

Швед не міг утямити одразу. Не збагнути усієї глибини. Йому одразу здалося, що то справді честь і тільки честь. Не прозрів одразу. Але інстинкт йому підказував, що тут щось не так, що не може бути, аби Фішер дійсно просто хотів нагородити Шведюка, та ще за такі більш сумнівні заслуги. І тому Швед стояв насторожившися, тримався помітно в очікуванні. Стати війтом, хазяїном села, відбирати гонори, бути всюди першим — то таки заманливо, але скільки велить за те заплатити Фішер? І головне — чим?

Як грошима — дідько бери гроші, їх можна дати скільки угодно, бо знайдеться й при хаті, а відтак є ще невичерпна резерва там, на Чворанику Циган таки добре стереже скарбів опришківських, і їх ніхто не забрав. Швед то напевне знає, бо був там і обслідував. Все це метелицею пробігає в голові Шведа, але він стоїть і мовчить, бо кінця, кінця не видно! Але став показуватись й кінець. Вилізло шило з мішка.
— І ми знаємо, що пан Швед є ретельний слуга цісарський і всяку службу цісарську зробить з охотов і з приємністю. На кожду потребу цісарську хто перший? Швед! Де треба прислуги цісареви – хто перший? Швед! І ми то всі знаємо і найясніший тато знают.

Лізе-лізе якась шпичка у серце Шведюкови… десь там холоне у душі…

— Наш найясніший тато смутен дуже й скорбуєт, шо в усім, рахувати, цісарстві спокій і лише в однім краю неспокій. В усіх краях люде сп’ют супокійно — і лише в однім краї люде не можут спати спокійно. І цей край Гуцульщина. Не люблять гуцули свого найяснішого тата, бо досі ще не виловили всіх опришків. Отже, хто хоче добра своєму цісареви й усій державі, той мусит помогти владі виловити тих злодіїв проклятих! Пан Фішер аж долонею по столові дзикнув — так йому відев опришки в печінках засіли. А Шведюк одразу все зрозумів, більше не треба було йому казати…

Се його наставили війтом і вимагають від нього, щоби він половив усіх своїх бувших товаришів. Бо знає усі їх зимовники, знає усю поведінку — та шо там балакати.

Хотів випростатися Швед, гордо, єк на газду, пристойно відповісти:

— Дєкую за чєсть, лиш я того ни можу си ймити.

І піти би. Так згорда ступаючи. Але нічого того не зробив, бо пан Фішер стоїт і єхидно так посміхається, а в посміху тім бачить Шведюк, що от-от-от лиш не скаже: «А що, братчику, попавси? Ні вже тобі не викрутитися»…промурмотів шос Швед, шо він не може… шо він не до тога… і так далі, але лице пана Фішера почало міняти свою лагідність, сірі очі стали лютими, погляд їх загострився, тонкі губи перекривилися і нараз де й ділась ґречність.

— Ей, Шведюку, — не мудруй. Ти знаєш хто ти єсть? Знаєш? То ж то. Думаєш, я забув і инчі забули? Ні, ми добре памнєтаємо. І Боршю, і Болехів памнєтаємо – усе памнєтаємо. І коли ми тебе не займали, так не за ці сороківці, шо ти їх кидав нам, аби очі замилити, нє-є-є.

І довгий Фішерів палец кивався біля носа Шведюкового.
— Нас, братчику, за сороківці не купиш, бо ми цісарські слуги! І коли ми тобі дозволяли!
Голос пана Фішера став пискливим. Пан начальник завжди пищали, коли хвилювались:

— Коли ми тобі дозволяли дихати на цім світі, то се було пляново. Це входило в наші пляни, і я це робив з дозволу зверхності своєї. І от тепер зверхність моя кажуть мені аби я поклав кінець опришківству. Я й покладу йому кінця! І почну цей кінець із тебе. Вивезу старих, завзятих, а молоді — то байка. А от вас, вас, голубчиків! Вам треба прикоротати крила. Гадаєш я не знаю, що ти там у Перехресних робиш? Гадаєш не знаю, як ти зимуєш опришки, переховуєш, даєш їм зброю, вказуєш куди йти грабувати? Гадаєш, ми нічого не знаємо й не бачимо? Ні, пане Шведюку» Ми все знаємо!

Швед зрозумів. Він і сам знав, і знав, що Фішер теж знає, що у Шведа жадних стосунків із опришками нема, він порвав з ними раз і назавше. Але от тепер видно було, що Фішер може наговорити що йому угодно, і Шведові нічим буде боротися. Почув себе нараз мухою в обіймах павука, зоставалось тільки право дзизчати. Швед рішив вдатися до одвічно могутнього засобу.
— Пане начальнику. А ци ни мож би було тої чести мені обигнатиси? Я бих дуже файно подєкував панови начальникови.

З уст Фішера вже готово було зірватися — а скільки даш? Але потім згадав, що Шведа однако можна буде доїти і в званню війта, а загроза із Станіславова і серйозний наказ про ліквідацію опришків — це не жарти. Тут пахне усією кар’єрою. І пан Фішер лагідно поклав руку на плече Шведові.

— Слухай, Уласію. Ти мені голову не мороч, а коли хочеш зі мною по-доброму, то давай умовимося так. Вилови мені тільки Туманюка та Панипалєка. Тільки цих. Як не буде їх, решта розсиплетси. Я вже знаю. То нікому ватагувати. Ти

ж не підеш, правда? А Бойчук не до того, та й решта — так само. Вони собі підуть геть, а я тоді тебе і з війтівства зніму, коли воно тобі не сподобається. Бо бачиш, я тобі так скажу. Мені є твердий наказ — виловити опришків. Як я того не зроблю, то мене скинуть із мандаторства, а мені того ся не хоче. Всякий за себе — правда? — Фішер пройшовся по хаті. — А потім я ще так тобі скажу. Мене знімуть за те, що я не вмів опришків виловити. На моє місце призначать такого, виходить, що вже зуміє. То як ти думаєш – тобі краще від того буде? — І знову лагідно потріпав по плечу Шведа. — Ні, братчику. Це не в твоїх інтересах, аби мене скидали з мандаторства. Бо як прийде по мені твердий, та ще з наказом аби опришків і одного не було, так він же з тебе першого почне. І від него вже не відкупишся. Я людина не горда. Давав ти мені трошки — я й доволен. Бо знаю з ким маю діло. А другий того не захоче знати: раз ти опришок — іди на шибеницу, з вашим братом розмова коротка. Ну й підеш. І гроші твої не поможут. Ні, браччіку, давай уже ліпше так : ти мені, і я тобі. Ти мені вилови опришків, а я тебе збережу й не видам. І поки я мандатором — живи собі спокійно, нікого не бійся. Ну як мене не стане — тоді вже, як знаєш.

НЕ ЗНАЄ, ЩО РОБИТИ ШВЕД. В місто так легко, так радісно було йти, пісні співались. А назад — і ноги не несуть, і на світ божий дивитись не хочеться. Відчував втому. Зайшов в корчму відпочити й випити із злості. Випив порційку, другу, третю — не бере! Сказав подати блюдо студінцю. Сидить, їсть. І шматок в горло не лізе. Раптом відчув — хтось ударив його по плечу. Глянув — і очам своїм не вірить! Василюків Дмитро! Чуть не крикнув Швед: — Понипалєк!.. Ти?
Дмитро приклав палець на губи, а Швед спам’ятався. Але і диво — ж! Василюків, отаман опришків — адже це він після Шведа взяв атаманську бартку в руки — замість того, щоби сидіти де-небудь в криївці, набувається собі в корчмі, під самим носом кутської влади! Правда,

змінився трохи. Заріс бородою, але хто би не пізнав Василюкового? Такий же жовтоволосий, кудрявий, очі світлі, завжди усміхнений. Як його не пізнати?

Вийшли з корчми, звернули в лісок, сіли. Є про що переговорити. Забув Швед, що він «газда», забув, що він уже війт — розмовляв щиро. Вони і раніше дружили: і один весельчак, і другий. Коли під мухою, животи болять від реготу у всієї компанії. Один скаже, а другий — поправить.
— Єк же це ти, браччіку, і бога, і пушкарів ни боїшси — серед білого дня в корчму заходиш? Та шє в таку придорожну! Наскочити можна!
— Ой, га!.. Раз неня родила – раз прийдетци й гинути. Надоїло одному, закортіло й на люде подивитиси. Був я у Гриця Багана —
— прецінь, він кум міні.

Швед прекрасно розуміє, що справа тут не в кумі, що тільки заради голубих очей міг опришок покинути добре налагоджене місце і відправитися в саму гущу, в саме осине гніздо. Але з делікатності Швед робить вигляд, немов вірить в особливу притягальність кума Багана.
— А зимуєш де?
— А зимую уже шість років на одному місці — під плаєм, як йти в Лудову. В Глистоватім, пид Кадубом. А ти, як брате-товаришу? Чую — газдов став, богачем! Диви си й війтом тебе покладут, та й будеш нас тогди ловити.

Шведа пересмикнуло. Він раптом згадав, що він уже війт. Нічого ще не зробив, нікого не видав, але уже носить на собі Каїнову печать. Хвилину перед тим щиро, без задніх думок питався Василюкового, де той зимує, а тепер — навіть кров вдарила в голову: що подумає Василюк?

Швед замовк і якось цікаво почав дихати. Дмитро глянув здивовано:
— Що з тобою, браччіку?

Швед вагався. Соромно йому, але наважився:

— Слухай, Дмитре, що я тобі скажу. Та й вір міні, шо я правду, тилько правду буду казати.
І лиш перші слова виговорив Швед, а вже ледь вловимим рухом помацав Василюків пістолети. Гірко посміхнувся Швед, помітивши цей порух, і в коротких словах розказав зміст сьогоднішньої розмови з Фішером.
А Василюків… Як тільки зрозумів в чому справа, як барс відскочив у бік і з блискавичною швидкістю вихопив пістолет из череса. Та же це війт сидит перед ним! Представник адміністрації!.. Природний ворог!..

Так ось чиму він випитував де мій зимівник!.. Та наперед дітьтя ззіш, ніж мене найдеш там!..

— Спрєч пістолє, Дмитрику — та же видиш, шо смих без зброї. А тобі кажу, шо ни сегонне-завтра, не завтра, то через тиждень, через два, — розумієш, — мушу йти на вас. Правда, я пиду так, аби ви встигли втекти, я буду гонити си за вами, але так, аби ни подогонив. Та може всяке трафитися. Я ж буду ни сам. Надимнов постановє икус біду, мут мене пазити. Тимунь, браччіки, на мий позир вам кажу – тікайте дес.. На йкийс чєс тікайте. Я хотів когос надійного пислати, аби перестерегти, але де вас шукати ни знаю. Сам Бог тебе пислав на мою стежку, аби мене вид гріха встеречі. Єк знаєш, де Туманюкові хлопці, перекажи, най и вони тікают. Бо може усяке си трафити. Може так бути, що я мусітиму вас ловити, а я ни хочу того на сумлінню мати.

І довго ще говорив Швед, мов просив вибачення у Василюкового. А Дмитро слухав мовчки, стуливши губи. Прощання вийшло холодне.

Василюк подякував, як ґречність веліла, але пістоля не сховав, і як відійшов трохи, стрибнув мов барс у ліс і погнав скільки духу в обхід Шведови. Обходити довелося трудно, бо трапився рів глибокий, дуже зарослий. Але Василюк продерся і весь час ішов за Шведом назирці.

А Швед ішов понурий, темний, як ніч. Він знав, що Дмитро десь іде близько: хотів стати й крикнути:

— Дмитрику, брате, не труди ніжки. Не маєш мене сокотити, бо правдусми ти вповів. Але мовчав і йшов далі.

ДМИТРО ВАСИЛЮК-ПАНИПАЛЄК попав в опришки звичайним способом — через рекрутацію. Ішов додому із долу, тай сів отам на Буківци, саме на перевалі, припочи ти трохи. Коли тут, як де взялися смоляки. Обскочили з усіх боків і хотіли схопити. Але не такий був Дмитрик, шо би си дав себе ймити. Одразу вихопив два пістолі з-за ременя, одразу з обох випалив у гущу й одразу двох убив на смерть, а кількох іще й поранив. У тім заколоті, у тій заворушці скік з обриву униз, впав на землю, покотивси покотом униз і щез у кущах. Дуй тепер му в гузицу.

Але, очевидно, дорога відтепер Дмитрикові була одна — в опришки.

Скоро виділявся із опришківської сірої маси, легіні вибрали го ватажком, і він шість років панував над околицею. Нікуди й зимувати не ходив, а визимувавси отам пид плаєм, єк си йде в Лудову, пид Кадубом.

Восени ото вийдут на Кичеру у Стовпних — місце там було таке спосібне до того. Баюют там, гуляют, та й си набувают. З пістолєт стрілєют, шо страх, гет дими укриют землю! Любит гуцул стрівбу й стрілянину. Відси розході си хто куда. Хто йде за гору, хто в Молдову, хто так си сподіває візимувати, як Клям, скажімо. Він ніколи нікуди не ходив зимувати, але перебував таки у Головах. Не дома, правда, не у своїй хаті, але поблизу. Там, де Хромачюк зимивник має, була там велика хіхлатиста єлиця. Вона була така густа, шо пид ню ніколи не промокало: ні сніг, ні дощ не проходив.
Отам зробив собі Бойчук потайника — там і відимувавси. І не то, шо сидів цілу зиму безвихідні, ні. Він і виходив. Правда, коли випаде первослідиця, то сокотив си й сидів тихо. Але вже як зима засерепивитіє, то вилізе в яку темну ніч і потайки ухопит си за спідні гілки, вилізе на дерево, а з дерева на пліт та плотами, плотами серенами та й приходив до свої хати. А він же був батьком дванадцятьох дітей, то було шо в хаті робити.

Так от Василюк, коли побалакав із Шведюком Уласієм і переконався, що влада, мабуть, дійсно візьметься зкрута за нашого брата, задумався. Дійсно, можна було повірити. Саме час був властям розсердитися, бо тут і Василюків, і Туманюк. Шо один не зробить, другий доробить. То давніше, коли в Кутах іще процвітав був сап’яновий промисел — виправляли гуцули з вірменами козячі шкіри на сап’ян, а угорські купці закупляли той сап’ян, і йшли на торги до Пешту, Дебрицена й далі, потім вертали із повними золота мошнами — тоді опришківська увага устре млялася в той бік, а се місцевій владі не горіло, й не боліло. А тепер промисел той упав, купці не їздять більше, і енергія опришківська обернулась на місцеві джерела прибутку — на панів, корчми, багатих і заможних господарів. І знов, якби діло обмежувалося тільки багатенькими газдами, знову власти могли би бути спокійними й не турбуватися особливо. Але біда була саме в тім, що, як на те, вибралися такі ватажки опришків, які найменше зачіпали, власне, село, а більшу увагу звертали на панів і корчми. Про Туманюка й говорити нічого: то був злосний ідеаліст. Він за честь собі покладав, що не обграбував за всю свою діяльність жодного хрискєнина, як він висловлювався. Клієнтелю свою вибирав власне тільки з найближчої до власти верстви.

Василюків трохи заздрив Туманюковій голосній популярності. Любило селянство Проця за його чесну, відкриту вдачу, за його силу, відвагу й за дійсно ідейне опришківство. Бо скільки не ходив Процьо, а не мав на собі й краплі люцкої крови, щоб ніби так, сам схотів. Єк у бою — ну то вже така річ: або ти мене, або я тебе. Так траплялося. Але, щоб прийшов і кого вбив будь то пан, будь то жид — ні такого не бувало.

І сам не вбивав, і легіням не дозволяв.

Коли який пан дуже збиткував ся над людьми — приходили піддані не до кого, як до Туманюка зі скаргою, і Туманюк ішов, робив розправу із паном, ділив панське добро не лише між своїми хлопцями, а й взагалі з усіма, хто під ту руку нагоджувався. Було й таке, що бідна удова вставала рано, а до дверей прив’язана корова стоїть. Що таке? В чому річ? Ніхто нічого не знає, ні у кого не пропадала, сказати би приблудилася, так курмеєм прив’язана. Ну вже так і рішали люди, що то Туманюк. Або ж сам бачив, як удовиця бідує, або ж оповів хто.

І його слідами старався йти і Василюків, бажаючи набути популярності серед селян. І ось, коли зібралось таких суперників двоє, і то один, то другий вписували в реєстр об’єктів своєї діяльності ще одну поміщицьку садибу, ще одного ставленика кутської поліції, власника корчми — природно було владі обурюватися. А вони, отамани, як на зло немов би наввипередки йшли: то один викине таку штуку, що владі гаряче стає в Кутах, то другий. От ще недавно Василюків сильно образив владу тим, що покарав такого улюбленця кутської поліції, як космацький війт Курило.

Це був богач. Тримав по десять і більше слугів. Безмінно війтував декілька років. Словом — persona grata. Сталося як то Курило відав рекрутськими наборами у своєму селі, віддати у військо одного свого робітника. Слуга, звичайно, утік – і дав клятву помститися. Декілька разів засідав він на Курила, але нічого не міг зробити. Тим більше, що Курило бачив таку наполегливість колишнього свого слуги, виклопотав собі у Кутах охорону. Міцно, видно, любила кутська влада свого війта — дали йому двох шандарів для охорони.

Тоді слуга, бачачи, що самотужки йому не впоратися, надумав вдатися до колективного впливу: пішов до Василюкового і розповів йому в чому справа.

Пониполєк охоче взявся допомогти. З одного боку наживав собі ідеологічний капітал, мстячи за бідняцьку кривду, а з другого — все ж Курило богач і тут пахло доброю наживою.
Василюків взяв декілька хлопців, пішов у Космач. Була неділя. Курила нема дома.
— А де ж він?
Жінка каже — пішов до церкви.

Василюків відділив трьох, з ними і того слуг у, аби вони пішли в церкву шукати Курила, а сам почав газдувати в хаті.

Посланці в церкві Курила не знайшли — зумів сховатися. Опришки стали коло дверей: слуга заглядав у обличчя кожному, хто входив, але Курило счез. Як у воду впав.
А Василюк тим часом забрав у Курила коні, навалив на них всякого добра і пішов геть. А потрібно знати, що, між іншим, займався Курило і позичковою справою: давав у борг людям гроші під заставу різного майна і речей.

Так ось, коли Василюків навантажив цього добра на коней, йшов вулицею, зустрічні люди якось особливо жалісно поглядали на всі ці багатства, що вивозились. Василюк помітив це і питається:
— Чімунь ви так дивитиси7 Один каже: «Це мий сардак». Другий каже: «Це мий кожух». Третій шапку пізнає.

На Понипалєка найшов добрий гумор. Він крикнув:

— Хто пизнаєт своє — най забирає! Люди кинулись забирати свої речі, всіляко
вихваляючи Василюкового. Хто й не своє забрав — уже така справа.

Але це не кінець. Слуга Курилів цим не задовольнився і не переставав умовляти Панипалєка, щоби той ще раз пішов у Космач.
— Я хочу єго самого в руки дістати. Мені ни треба пожитку, ничо — я лиш хочу єго самого в руки!

Але тепер іти в Космач було не зовсім безпечно: після того випадку Курило зумів переконати владу — прислали в село цілий загін шандарів. Василюків це знав — і відказав Кириловому слузі.
Тоді той вирішив лишити Панипалєка і знову почати діяти на власний риск і страх.

Врешті решт, зібравши ватану, він напав на полонинський хід Курила, але знову сам Курило уникнув помсти. Помстилися на худобі: різали найкращих корів, овець, калічили коні, розсипали муку, розбивали начиння.
Негарна це була справа. Василюків собі би це не дозволив. А між іншим чомусь авторство цієї дикої розправи над беззахисною худобою влада почала приписувати власне Паонипалєкови. Імовірно, Курило, пам’ятаючи минулорічний напад, вирішив, що і тепер міг напасти лиш Василюк. І влада сильно вз’їлася на Дмитра…

ТАК ОТ, ВАСИЛЮКІВ, побалакавши з Шведом, задумався. Тверезий розум казав, що рада Шведова була добра. Оце нашлють Шведа, будуть використовувати його опришківський досвід, і як він там уже не крутитиме, а не буде ж він вічно робити вигляд, що ніяк не впіймає, або, впіймавши, випускати. Доведеться ж йому нарешті показати, що він уміє та виправдати своє війтівство. А окрім Шведа можуть послати компанію стрільців, яких тірольських чи, як там вони ще у ідола, називаються. Сильно чув себе винуватим Дмитро перед властями й здавалося йому, що пани ні про що інше й не думають, як тільки про нього, про Василюка.

Кінець кінцем рішив Василюків услухати ради старого Шведа, й на деякий час зникнути з галицьких обріїв. Почав збирати своїх опришків. Явилися Клям Бойчук, Фелеш, Дуня — родак пушкарського ватамана Красноїльського, славний опришок Пелех, Софіюк, Лизун, Чупрей, Куділь отот Жабіївський, Грицьо Козман голівський. Хоча майже всі Козмани більше хилилися до Туманюка, але Грицьо чомусь тримав із Василюковим. Такий виджюджурений ходив завжди цес Грицьо. Крисаня з високим наголовником прикрашена блєхов і катарваком, червоний сардак з дармовисами, навхрест порошниці, кріс на плечю, бартка в руках, червоні гачі й товарі постоли. А проте — паскудненька був людина.

Зібрав Дмитро своїх, оповів пересторогу Шведюка. Старі опришки, як Клям, Софіюк, Пелех, що ходили іще зі Шведюком з диву не могли вийти, що би їх старий отаман на таке пішов.
— Та же — ой га…а! Найко я з ним си зустрічю. — Суворо промовив Клям.

Він був найстарший віком не тільки у Василюковій громаді, а й взагалі з опришків. Хіба що Пелех йому дорівнював трохи. Але руку мав тверду і дійсно, якби попав Шведюка, то не шкодував би кулі на него.
Твердий був чоловік Клям. Закони опришківські розумів занадто прямолінійно і мало журився, коли доводилося в той чи інший спосіб ужити зброю.

— Єк треба — то треба, — говорив він у таких випадках і стріляв або бив барткою без дальшого розмислу. Отже, усе дійсно, якби імив до рук Шведа, то вже би не став довго роздумувати. Йому часто говорили і давнішне і тепер опришки — чому він не стає за отамана.

— Та же, ретенно, над тебе нема опришка старшого. Тай, Ади, мудрішого. Але Бойчук завжди неустанно відхиляв від себе ту честь і волів бути рядовим опришком. Чи був він просто лінивий? То ще думай, дбай, розкидай розумом за всіх, клопочи собі голову — ради чого? Хіба за ту честь, що першим повісять, коли впіймають.

Рада в раду — рішили хлопці не розходитися, а йти на Угорщину й працювати там у тім же напрямі. Перед тим, як піти звідси, рішили опришки востаннє набутися. Але де? Само собою у Палія Палінюка найкраще. І не в селі і видно звідусюди, майже ніхто не підкрадеться.

Так і зробили, заповіли Палінюкови коли прийдуть, щоби він інших гостей випровадив із корчми, і прийшли. Зачали пити, наволочувати себе на веселість, а Софіюка поклали на варту. То що ж! Кождому було жаль, що от вони п’ють та гуляють, а бідний вартовий мусит на сухо бути. І кожний милосердився на бідного вартового, виносив чарку горілки, забувши про засидку. І ці акти милосердя відбувалися так часто, що Софіюк борзо набрався, як цап груш, та й заснув на призьбі. Фелеш виніс йому чергову порцію милосердя, але скоро вернувся, кричучи:
— Наш вартовий спит!
— Най спит. Шо нам тут си станет? — казали оден по одному підохочені опришки, але господар готелю радив без варти не бути:
— А знаєте, шо в нас було вчєре?
— А шо в вас було вчєре?
— Багана пушкарі взєли!
— Ов… Багана?

Василюків приятелював із Баганом, навіть держав одне баганєтко до хресту, отже покумився, тому Дмитрові ця звістка не була приємною.
Почали розпитувати — як, за якої причини. Палінюк усе оповів.

— Ну то вин у тим ни був, то, може виказатиси свідками й тоти присвідчут, шо вин тої ночі був не там, а там — тай єго пустє.
— Коби ж вин знав єк то си робит?. А то ж вин людина не хожена, у такім шє ніколи не бував, не ме знати, єк панам видповісти.

З огляду на такі події піднялися деякі розумні голоси за те, щоби таки зараз же йти геть, але Василюків запротестував.
— Та же то було вчєре. А сегонне тут жєдного дітьтя нима — усі потекли си. А ми ше син и набули. Най ші трішки. Палійку! А де твий Лесьо?
— Та у тий хаті спит.
— Ану ко буди го, най иде в скрипку йграти. Гей нас раз мати родила, погуляємо!

— Але варту, варту, пане вата мане, не забувай, — нагадує Шекерєк. Василюків запропонував кому охічьному йти на варту. Визвалися двоє — Чупрей і Лизун. Н у, гаразд, ідіть. Пішли вони, Але що були вже під доброю мухою, а тут іще оте милосердя, то скоро й вони набралися повно, рішили, що небезпеки жодної нема й заснули. А в хаті тим часом іде бай! Позкидали з себе опришки і бордюги свої нерозлучні, і зброю, й кожухи, бо душно в хаті. Данцуют — аж долівка дуднить.

Олекса Палій грає у скрипку, а Василюків співає. А треба знати, що ніхто би не заспівав мудріше, тай краще за Понипалєка Дмитра. Знав він дуже багато співанок мудрих та й мав файний голос до тих співанок, то ніхто би був над него не заспівав крашше. Взагалі то була поетична натура. І на лице він виглядав не як простий гуцул: був білявий, лице ясне, очі блакитні, в обходженню приємний і ласкавий. Так люди його й знали з обличчя й з голосу.

— Всі си хлопці поженили, а я — наостанку, Таке маю гівчє взєти — сім пєдей у задку!

Громада опришківська регоче, а Василюків, підохочений тим одобренням, викручує ногами в данци так, що, здається, ноги повриває, а сам вигукує:
— А у мої любки — тоненькії губки, Тоненькі, тоненькі,

А ші тонші у кобили, громи би ї вбили… Регіт. Забули все опришки, затемніло у головах, море стало по коліна. Вже не думають, чим би виявити ту буйну енергію молодецьку, що розпирає груди, тріпоче в мускулах, гарячою кров’ю бухає в лице й будить усяку жадобу. Клям сів собі в куті коло печі, помацав пістолі і запропонував сам собі:
— А най ко я, хлопе, собі хаз стхілю!

І не довго думаючи, бабах у стіну. Любит гуцул гук вогнепальної зброї, й тому витівка Бойчукові припала всім до вподоби. Василюків аж підскочив:
— Ади, правда! Най ко і я стрілю нам на щасливу дорогу!

Та за свій ремінь, вихопив пістоль — бур із него. А Фелеш каже: «Та й я си пишу, шо ни лишу», — та й собі. А Куділь собі випалив з пістолети, а Дуня собі! Та як почали печи з того, й не дивно, що Шведова ровта, стоячи під Кременицею, то учула.

Олексиха — жінка Олекси, вийшла з другої хати й почала лаяти опришків останніми словами, аби перестали стріляти, бо дітва си пужає. Але на неї ніхто не звертав уваги, мов би то муха пищала. Хоча на цю молодицю варта було звернути увагу. Здорова, кремезна, вона перебиралася у гачі й ходила з опришками на рабунки з мовчазного дозволу чоловіка й свекра. Не за, уставничо, а так — за добру пайку.
Стрілєют опришки! Вже в диму нікого не видно. Та як би ж то вни по тім стрілянню одразу пішли собі геть — нічого, може, й не було б, але Василюків саме розохотивси співати, а оден з молодих опришків —

Дутчак, пішов у залижку з Олексов — чи Дутчак Олексу переданцуєт, а ци Олекса Дутчака перейграє — і бай ішов далі.

Отут і була погибель. Василюків співає. Дутчак данцує, Олекса грає, а там у Шведа йде підготовка. Мусів Швед, хоче не хоче, кидати сторожу під Кременицев і йти до Палінюкової корчми. Та бігом! По дорозі у плаю виломили собі ровтарі кожний по колови і тихо зайшли верх корчми. Видно все з гори. Дивитси Швед, а варти нема. Та не може бути, щоб Василюків був такий необережний і не поклав жадної варти! А отже, нема (Шведові не було видно ні Софіюка, що спав на призьбі позад хати, ні Чупрея з Лизуном).

І чути добре: Василюків співає, а Олекса Палійко грає у скрипку. Василюків голос усі знають, бо над него, відев, ніхто би не заспівав. І лють якась взяла Шведа! Самі, самі ж у руки даються. Як би була варта, можна вже було якось дати знати про себе, звернути увагу, але до того забути себе, щоб і варту не покласти, то це вже треба дурному бути. Ну, а дурних, кажуть, і в церкві б’ють. Як собі постелили, так і виспатися маєте. Випростався Швед, оглянув свої гусарські пістолета й скомандував іти вниз. Вже йшов твердо й не звертав увагу на погляди двох ріжних сторін ровти. Бо ровта ж була неоднаково складена: більша частина — зігнані силоміць люди трималися пасивно і поглядали на Шведа так, що в кожному погляді було: «а-но-но! Зачинай, герою!» А друга, професійні пушкарі, не зв’язані з селом, чужинці поглядали на Шведа так, що він читав у тих поглядах: «Не хитруй! Не хитруй, ми тебе наскрізь видимо». І, коли думав Швед, що йому удастся пробігти поміж двома тими настроями, то — не вдастся. Треба або — або. Можна не бути сильно активним — то інша річ, але проявити себе як належиться, треба, показати себе перед пушкарями треба. І швед підтягнувся. Відділив перших, що мали підбігти й підперти кіллям двері хатєні.

Це перша і необхідна річ, щоб не дати опришкам вийти з хати. Тихим бігом беззвучно — бо всі в постолах — пішов першим Швед униз. За ним пушкарі, а витак уже оті насильно рекрутовані легіні й газди. Тепер уже зачинався бій. Тут уже не будуть опришки розбирати – чи ти симпатизуєш, чи ні. Раз ти в ровті, значить ти мій ворог. І ровта почала єднатися. Поволі зникали оті співчуваючі опришкам настрої, з’явився звіриний страх, що от вибіжить який, бахне з пістоля у гурму, а куля ни ме розбирати хто такий. І поки збігли усі до двора Пагієвого вниз, не стало вже опришківських симпатій — одна збита в масу громада мисливців зі стархом за власне життя.

Першим, хто в диму люльок, визгах скрипки й дупотінню данцу, першим, хто вчув небезпеку, був таки Василюків. Його вухо одразу вловило стукіт сокири, якою підбивали кілє, замикаючи опришкам вихід із хати.
— Ой-га, браччіки! Стій!

В секунду змовкла скрипка, став данец, все зупинилося. А знадвору почувся голос:
— А…а, опришки! Вашу псами маму! Мечіт зброю! І бах вистріл у вікно кріз зачинену віконницю. Зразу ясно стало! Все! Василюків кинувся до дверей. Вдарив у них вагою усього свого молодецького тіла, але двері підперті. Крик зчинився! Оден причитав одне, другий — друге. Ровтарі собі кричать у хоромах та надворі. Швед бігає від вікна до вікна й б’є зі своїх гусарських, зарядить і б’є. Раз із цього вікна, раз із другого. Опришки відповідають навмання. Василюків, страшний у своїм гніву, мов навіжений гатив сокирою у двері – прорубати дірку, щоб вирватися на простір, та там помірятися груди на груди, чия візьме. Що йому та діра поможе — сам не знає, а мусив рубати.

Тріски летять від могутніх ударів реве Василюків від люті, від свідомості, що так скупо давси зайти. Хміль бродить іще у цій голові і видирає з горла дикі звуки. Пробив дірку, бахнув туди з пістоля, але саме в час підскочив Швед і скомандував розсипатися в боки. Просвистала куля даремно. А Клям і Дуня кричать Дмитрові:
— Лиши рубати! Лиши рубати!

Він не чує їх і гатить сокирою далі, роздираючи діру у дверях і не розуміючи, що коли він може стріляти в діру, то можуть і ровтарі. А Клям і Дуня мали єнний плян: вони просто хотіли зірвати одразу двері з петель, кинути ними на ровту і вирватися одразу всім. А там, що буде. Фелеш і Куділь зрозуміли одразу, підскочили… З грюкотом впали важкі дубові двері в хороми, придавивши там комусь ногу, вдаривши того по плечі, того по голові. Закричали ровтарі й панічно почали тиснутися із хоромів надвір. А ці, що надворі, не знаючи в чім річ, тиснуться в хороми. Зчинилася давка в дверях. А тут вискочив Василюків, Клям, Фелеш, Дуня, Куділь, Козьма…

Ех! Страшно і якось любо було дивитися на Василькового. Він вискочив, як був у данци, в одній сорочці, ремені, навіть без крисані. Бартка десь випала йому з рук, тож озброєний був самим лиш ножем. Але й це, показалося, була страшна зброя в руках розлюченого до краю сп’янілого опришка. По тверезу, може, не був би він таким, але зараз — кидався наосліп і рубав без тями. Куди повернувся, куди шарне ножем, валяться покраяні люди, кричать несамовито. Той хапається за розрізаний живіт, тому розвернув голову ножакою, тому — груди.

А Клям, якийсь скупчений, зібраний і зосереджений, гатить топірцем в людську масу. Рот розкритий одним лиш боком, звідти виглядають жовті і великі зуби, очі горять — прямо диявол якийсь, а не чоловік.

В одну хвилину очистилися хороми від ровти і вся ця мішанина людських тіл вивалилася надвір. Але це показалося не на користь опришкам. У сінях вони були панами. Маса ровтарів давила сама на себе, найстрашнішою зброєю — колом діяти було ніяк. А тут, на дворі, опришки одразу залишилися в меншості. Вискочивши всі разом з дверей, не могли, та й, ніде правди діти, не всі й квапилися. Не оден був такий, що тільки кричав, а сам старавсь не вилізати вперед, а так більше, щоб позаду. Як не як, ровти було сорок чотири чоловіка. За винятком навіть тих, яких опришки вивели зі строю, все ж на одного опришка приходилось по два, по три противники. Яких тридцять колів підіймалося вгору одразу, й коли вони падали, то не розсікали повітря, а вгрузали в людські тіла. Вдарено по потилиці Василькового, впав він лицем на землю. Вкрили кіллям Пелеха, Фелеша, Дуню, Куделя, Козьмана — всіх найвідважніших, найдужчих борців.

Найдовше боровся дикий Клям. Він кинув бартку й вихопив кіл у якогось ровтаря. З тією зброєю він був похожий на якогось страшного передпотопового звіра. Як казковий богатир, де не кинеться, вуличка, де не повернеться — перевулочок.

— Стріляй! Стріляй у него! — кричать поліціянти, але всі пістолі розряжені, вогневої зброї більше нема. І як би забезпечили Бойчукові тил, як би ще один-два знайшлося би таких, як він і не дали би напасти ззаду, пробилися би опришки крізь ровту, доскочили лісу. Але полягла вже вся гвардія опришківська, решта виривалася з хорім лише на те, щоби тікати, скоріше тікати, куди попало. І тоді якийсь ровтар із заду хряснув Кляма колом. Аж звертівся Клям на одній нозі й гепнув усим тілом на землю. Тут наскочили на нього ровтарі й били. Били колами без милосердя. Навіть, уже як ізв’язали, й ще били зв’язаного на землі. Кров текла крізь обори з постолів, а гачі повні були крові.

Швед не міг дивитися на те й скочив, ревнувши.
— Я ни позволю! Лишіть бити, бо я вам голова…

Пушкарі кричать.
—  За побратима, за свого заступаєшся? Жалуєш?
— З него мусит бути протокол стягнений! Я ни позволю!

В’яжуть опришків. Ні один не втік із тих, що були у хаті. Тільки вартові, оті Чупрей і Лизун, як си провергли та побачивши все, змогли утекти, бо усю увагу було скупчено на битві. Та ще Софіюк. Він твердо спав і прокинувся від вистрілів. Як повалила ровта опередь хати, то він одразу прошумавси та протверезів. Як би біг, могли би його поцілити, бо ще тоді лише розпочиналася стрілянина, набої ще були в люфах. Але Софіюк одразу зорієнтувався. Кинувся межи ровтарі й кричав разом із ними:
— Бий-забий опришків!

А опередь хати була струнка на шість заворітниць. То три спідні заворітниці були розкладені, а три верхні зостались закладені. Софіюк кинувся туди, Але замість того, щоби просто перескочити через воринє, він упав на землю й поліз в ту дірку з трьох заворітниць. Це побачили ровтарі, що були близько, і один з них хряснув колом зверху по плотови. То три заворітниці перебив, так добре шворкнув. Але Софіюкови нічого не сталося, він покотився вниз, прямо так, як ковбок. Внизу схопився на ноги й утік у ліс.

А на подвір’ю — картина побойовища. Лежать мертві ровтарі — аж шестеро. Душ дванадцять стогнуть, ревуть тяжко поранені. Опришки лежать пов’язані, а деякі непритомні, бо дістали добре колами по голові. Клям лежить зв’язаний і люто скрипить зубами.

Ровтарі кричать:
— Ще дай! Ще давай нам кого бити, бо ми побідите лі!
Швед кричав надворі, щоб рили скоріше землю — поховати побитих ровтарів.
— А покалічених? А з ними шо робити?

Швед сам не знав. Брати з собою — це ж дванадцять душ. З них хіба двоє таких, що йтимуть самі. Решту треба нести. Це двадцять чоловік треба до них. Та не без того, що і опришків єкого доведеться нести, бо не збізує сам іти, як от Клям дуже побитий, Василюків і ще два-три. Це всі будуть нести, а вартувати опришків хто? А як наскочать Туманюк із своїми — тоді що? Але зоставляти ровтарів тут було бійно спередь пімсти. І тому хоч не хоч, а треба було нести ранених. Швед велів брати по два коли, переплести їх биллям, щоб були ноші — й так приготовитися. До Голов може нічого не станеться, а в Головах можна буде взяти коней і людей до них.

ПРИВЕЗЛИ ОПРИШКІВ ДО КУТІВ.

Фішер аж підскакнув, бо це він був ініціатором возвишення Шведюкового!

— Оце і я розумію, пане війте! Перші ж дні війтівства — і така облава! Це ж сам найясніший цісар ме знати. Нагорода, нагорода, безперечна нагорода. Чекайте нагороди, пане війте! А Швед стоїть і за кожною такою похвальбою мов би по пиці його хто бив та ще навідліх! Перехреснянці-ровтарі стоять та тільки переглядаються один з одним.

Чинить Фішер перші допити, але правду казав Бойчук, що «періж у схаку нас взмете, нім шо вивідаєте» — жодні муки не вирвали в опришків нічого.

— Де ваша комора?
— Не знаю. Ходив сми, грабував — то знаю. Шо зграбував — иззів і це знаю, а бирше ничо ни знаю.
— Хто з вами шє ходив у вопришках?
— Цисі, шо сте вловили, а бирше ни знаю.
— Хто вас зимував і де?
— Я зимував у полонині, идім покажу місце. А де хто шиє зимував — того не свідим.
— Хто вам наказував на панські двори нападати? Хто переводив?
— Я того ни знаю. Прийшли сми, зрабували, то знаю, за тото відповідаю, а бирше ніц.
І так усі, як один…
Всім духу додавав Клям. Від кожної його
відповіді віяло такою безмежною ненавистю до поліції, що це впливало й на інших. Він не агітував, він прикладом своїм давав тон засильним відповідям.
Василюків — той відповідав поетично. Коли його питали — хто тебе зимував, він відповідав:
— Бог і високі гори!
Коли питали — з ким він ходив на рабунки, хто були його побратими, він казав:
— Кріс, пістолє, та й бартка.
А Клям, так той просто лаявся.

Фішер казився. Велів закувати опришків у вічні кайдани, катувати і розсадити по окремих камерах, щоби вибити дух солідарності.

Уштовхнули Василюкового у темну комірку. Тіло все побите, ниє, але енергії стільки, що валив би оце кайданами в стіну, як би знав, що хоч який-небудь буде толк із того. Сів, обняв коліна руками, слухає, а в сусідній камері цоркотить щось кайданами, ходить із кутка в куток. Василюка це дратує.

— А шо то за оден прибравси мудрачок та мухам дзвони кайданами?
Баган — а це був він, пізнав відразу голос Панипалєка. Вони ж із дитинства ще приятелювали:
— Ой-га, браччіку, Дмитрику! То це ти?
— А то ти, куме, сидиш разом з нами? Чув сми, чув, єк то тебе волохи пизнавали. То ти був з Процьом?
— Та, бігме, шо ни був. Я пас маржину у ту нич і сидів у застайці.
— А хто ж то був такий єк ти, що волохи тє пизнавали?
— Та же Плескун!.. Плескун Козьмівський! Він снісько такий, єк я. І вберю мав таку.
— Та ти й скажи, шо то був Плескун.
Це Василюків неспроста кинув таку фразу. Кум то кум, приятель з дитинства — нехай буде й приятель, але під лиху годину може зрадити. Але Баган був не з тих.
— А Бох би мене скарав, єк би я по людях казав. Волію сам видпокутувати.
— То ти, може, не знаєш хто був з Туманюками.
— Увіку Ні! Знаю, лиш шос з того. Не родив сми си на такого, шо виказує.
Це подобалося Василюковому.
— Ти кажеш — сидів єс у застайці цілу нич?
— Та кобих так здоров був, єк сидів! Гет цілу нич!
— А хто то видів? Хто має посвідчити?
— Та хто? Лесьо Палінюк, Шекерєк був зи мнов, Гуцинюк Федьо Иванчук… Жинка зо мнов була…
— Но, жинка, то лихий свідок. Зрештою, єк присягне… То, знаєш, шо я тобі, чоловіче, искажу? Єк ти маєш свідки де ти ночував тої ночі, єк рабували Туманюки волохів, то ти таки зараз заминдуйси до протоколу, та й заклич тих свідків. Шкода, аби ти пусто годував вуши катушні. Ти си виведи свідками, та й пидеш тхаті…

Для Багана, котрий вже поклав на Божу волю, це було прямо откровенієм: страшно зрадів, почав кликати ключника, вимагати аби зараз іти до протоколу, словом засуєтився.

Фішер і сам бачив, що окрім голої вказівки волоських купців, нема більше жадних доказів на Багана. Ніколи за ним нічого не рахувалося. Що був знайомий з опришками, так хто ж із гуцулів не має знайомих, кровних, рідних між опришками? Тому Фішер охоче вислухав Багана, тим більше, що той обіцяв, вийшовши, подякувати панові начальникові.

Постєгані оті протоколи послали завізувати свідкам.

Вийшло гарно для Багана. Папери пішли до суду в Станіславові, мають прийти відти — і то рішить справу Баганову.

А справа Василюкового й товаришів теж рішалася паралельно. І вийшло так, що в один день прийшли повідомлення з суду Станіславського, що Багана випустити на волю, а Панипалєка Дмитра з усіма товаришами повісити.

Фішер з особливою приємністю довів се до відома Василюкового. Сам особисто явився до казні. Василюків вислухав спокійно, але то спокій був тільки назверху. Всередині все клекотіло й переверталося.

Кожний м’яз, кожний нерв кричали — жити! Жити! Ми такі сильні, ми такі дужі, ми такі міцні! Жити нам! Жити! І Василюків, як тільки Фішер вийшов із казні, заметався, мов поранений звір. Що робити? Що повалити? Що розгризти зубами, розірвати нігтями, розтоптати ногами? Дайте мені ворога мого! Розкуйте руки, тільки руки, тільки їх самих — і я вийду на волю, на сонце, в гори, в дикий ізвір! Буду, єк звір жити, не буду нікуди виходити з гаври — лиш би жити, жити, жити! І хочеться Дмитрові кричати. Отак би став і кричав: «Ав!.. Ав!.. Ав!.. Ав!.. а потім би завив, як вовк, зарув, заклекотів на всі птичі і звірячі голоси. Але не став і не закричав, бо було встидно: сусід Баган учує — сміятиметься. І що воно є таке ядне у тім сміху людськім, що його так усі бояться, що він рішає навіть у такі передсмертні хвилини?

Коли чує Василюків — задзвенів замок у казні Багановій. Видимо ключник увійшов. Так
— його голос:
— Но, Багане! Свідки ваші досвідчили, що нічьо не винні, суд станіславівський ся згодив
— то сегонне мают вас розкувати, а завтра рано йдете додому.
І, видимо, стоїть ключник любується ефектом своїх слів. А Баганові, видимо, від радощів мову відобрало, бо мовчить і нічого не каже.

Він зробив, як йому Василюк нараїв, виходив два рази до протоколу, а потім знов сидів і нічого не міг знати, як там рішається його доля. В правду судову він не вірив, бо ніколи не бачив її на своєму віку, то ж примирився поволі з думкою, що зарахують його до опришків і разом із ними повісять. І от нараз така несподіванка! Дійсно було від чого втратити мову! Ключник постояв, постояв, засміявся й пішов. А Баган, відзискавши вміння говорити, сквапливо застукав Василюковому в стіну.
— Ей! Дай же ти, Боже, здоров’я, куме, шо ти мині добре порадив. Ци чуєш — я завтра йду тхаті вільний!

Коли б міг Баган бачити зараз лице Дмитра — він би перелякався. Лагідне звичайно, навіть добродушне обличчя перекривилось до невпізнання.

Василюк мимоволі зробив такий рух, мовби зривав шнурок з горла, бо чув уже, чув як він обвився навколо шиї. Рот якось розкрився лиш на половину, а половина була міцно стулена. І в ту розкриту половину неспішно, як з важких гармат почали викочуватися слова.

— Жди, мой, куме… Ни будь такий футкий та квапний, бо ти ші мусиш випустити на волю й нас. Бо це ти родаку Баганчуку, ідеш завтра тхаті, а ми йдемо на шибениці, бо завтра мают вішєти. Але єк ти не виратуєш, то абес знав, шо ти завтра перший ідеш на шибеницу, а витак ми. Бо ми всі закричимо, шо ти нас годував, ходив з нами на рабунки та робив єс нам зводи. І тогди вже ратунку тобі нима.
Мов обухом по голові вдарило це Багана. Та шош се таке? Та єк же се?

І не міг зрозуміти, не міг орієнтуватися.
—  Ий, браччіку, Дмитрику, та же ти міні кум…
— Ий, браччіку, Грицю, та же й ти міні кум… Але оден кум йде на волю, а другий — на шибеницу, а вно так би ни мало бути. Вже, єк ми куми, то най би вже разом — або туда, або суда. Ти йдеш на волю, та й меш жити, а наше життє завтра кінчеєтси. Зараз я з тобов говорю, а завтра мене вже нима… Труп самий. А мині си ни хоче. Тай кождому з побратимів. А єк ти можеш нас усіх виратувати та лиш ни хочеш — тогди вибачєй.

Задумавси Баган. Простий він був чоловік, навіть простуватий, але розумний. Відчував, що Дмитро говорить правильно. Чи ти кум, чи не кум, а коли в тебе є яка змога вирятувати людей, а ти того не зробив, то ти пса вартий. І вже другим тоном каже Баганчук Василюковому.

— Но, та єк я вас випущу, коли ви оковані в залізо, а катуш сокотє, єк нич, так день наоколо варта?

Василюків:

— А я ті навчу, куме. Єк тебе пустє сегонне на вартовню, то ти видведи вата мана ключника у бик, та й скажи му так: «Пане начальнику! Стільки часу я сидів у вас тут, у катуши, а ви си так добре зо мнов обходили, а ми си два й ни напили. Ци би ви мали ми бутлю, а я пиду горівки, тай си нап’ємо». Єк він даст тобі бутлю, ти пиди на місто й купи пів неї чістого спірітусу, а пив неї меду. Та то все розмішєй разом, добре переколоти й ти єго упий. И вартівників. Тай тогди роби шо хоч — ничо ни бійси.

І лише він цисе зговорив, як загримів замок, знов входить ключник. Розмикає на Баганові кайдани й каже, що візьме його до себе в хату переночувати, а завтра — й додому.Видимо, сообразив ключник, що за це

Баган буде вдячний. Так воно й виділося. Баган замало руки не цілує ключникові й тут же каже:
— Пане начальнику, ви такі добрі.
— Та ти видиш, Багане, шо нам велит служба, то є служба, а шо вже за службов. Але йдім, лиш в дім.

Видимо, ключникові не хотілося, що би ще хто чув ту розмову. А Баган іде й далі плете компліменти.
— Ий, де! Ви таки й на службі були добрі д мині, и я таки буду вам шє дєкувати, єк верну тхаті. Бо тут нима ничо… Лиш хотів бим, аби напити си з вами раз. Ключник сміється.
— Ци ни маєш якої судини, аби я мав у чім принести пити?

Ключник витягнув з-під лавиці чималу бутельку й дав її Баганові. Грицьо мотанувси на ринок. Грошей у нього не було, бо його схопили в чому стояв, але він продав свій ремінь, зрештою не було вже так цілком без знайомих у Кутах — словом, роздобув грошей, купив три ока спирту та теж ока зо три меду. Зайшов у куток, перебовтав те все добре і явився до ключника.

— А ци нима у вас кубка-порції аби си було чім напитиси цеї горівочки?
Ключник уже все приготував, що треба, отже почали частування.

Баган остерігався пити. Що виливав собі у пазуху, або робив вигляд, що п’є. Але ключник не проминав і краплини. Горілка йому дуже сподобалась. Отже, пив у вохоту. Баган удавав трохи п’яного, ліз цілуватися, а потім і каже: «Ей, пане начальнику! А, може, би я дав отим вартовим хоч по півпорції, бо вни, саракі, там мерзнут». Ключник став дуже добрий, співає собі потихеньку, слина одним боком рота котиться.

— Иди, — каже, — иди… дай уже й їм по якій чарці.

Баган пішов і до вартових. На закуску взяв лише невеличкий шматочок хліба. Та як почав там частувати кожного, то не відступив, доки всю горілку не вицідив.

Вартівників розібрало: який присів, який просто повалився й заснув. Вертає Баган на вартівню, а ключник як сидів на постелі, так лиш перевернувся і хропе. А надворі уже вечоріє, вже таки добре потемніло.

Баган стоїть коло ключника і боїться приступити. А що як ключник не направду спить, а лише притворився? Почав його сіпати, трусити:
— Пане начальнику. Уставайте! Візита йде! Але де?

Хропе начальник, як то кажуть, аж гай шумить. Баган переконався, що ключник дійсно твердо спить. Відчепив у нього всі ключі від пояса… Пішов до кузні, узяв довбню, долото, кліщі, малу на ковальню. До першого прибіг до Василюкового. Але Василюків мав голову.
— Біжи до инчих. Мої кайдани наймоцніші — багато збавиш часу, Біжи до инчих… розбий, які слабші.

Це була знову добра порада. Баган побіг, Справді, першого було розбивати трудно. Далі вже пішло легко: один тримав на ковальню, другий клав кайдани, третій держав кліщами долото, четвертий бив довбнею. В усій тюрмі став великий шум. Одні плачуть, другі цілуються.

Василюків мечеться в усі боки одразу, притишує, аби хто знадвору, з вулиці не почув. Але от усі свобідні. Вистроює їх Василюків по два і йдуть насамперед до вартівні. Там їх одежа, пістолета, кріси, бартки, ремені, порошниці, кулі. Василюків, аби не було хапатні, роздає сам. Хто каже: «То не моє», Василюків лиш рукою махає:
— Витак, витак си розділимо.

Забрали все. Чупрей узяв навіть якусь «маковицу», як він казав. Що воно й до чого, сам не знав, але бачив, що спіжева…

Повбиралися опришки, узброїлися — но! Тепер уже їм ніхто не страшний. Кожний, почувши ножа за поясом, топір у руці, став єнчим. Очі загорілися — не підступай ніхто! Вийшли надвір. Відібрали у вартових зброю і побудили, за стерігши:
— Абисте ни кричєли ни оден, бо смерть!

Вартові тремтять від страху, вони ще не зовсім прочумалися, в голові шумить. Опришки взяли вартових перед себе, а ще одна група пішла до ключника — забрали й його. Ключник розкинувся на ліжку й хропів. Чупрей вискочив наперед — він увесь час чув себе винним і йому хотілося десь усе виділитися, щоб поволі загладжувати свою провину. Вискочив уперед — а дєдя був здоровий! Як хапнув ту лавицу із ключником разом, як хряснув ним до землі, той тапчан розсівся й ключник гепнув на землю. Схопився — і не знає де він і що з ним. В одну мить спав з нього хміль. Кинувся на коліна, ловив опришків за руки.

— Ой, братця, не бийте мене! Не я би вас стеріг, то хто інший… Я ж не винен… Я вас не замикав…

Йому сказали, щоби він тільки не кричав, то йому нічого не буде. Вивели надвір, поставили в купу вартових.
— Дивітци! — сказав їм на останок Василюків. — Вам нічого си ни стане, єк мете мовчьити. А єк котрий лиш писне — зараз му смерть! Рушєй! Опришки рушили тихо без звуку у своїх постільцях, хто з вартових гупав чобітьми, тому казали йти тихо. Місто спало. А зрештою то таке місто було, що і вдень мож іти сміло.

Клям стиснув Дмитра за руку понизше ліктя:
— Єк то тобі си вдало?
Василюків — у него аж селезінка грала, як у коня — тільки шепнув:
— Най… най… витак!

Пригнали вартових аж до Тюдівського облазу. Хтос запропонував, аби уже їх відпустити, але Васильків тільки рукою махнув — рано. Минули Тюдів, пішли на той славний Сокільський. Велике то місце було у вопришків. Та й згодом так само. Єк уже дараби зачєли гнати до Віжниці, де найбільше дараб си розбивало? Де найбирше людей гинуло? Та ж пид Сокільським. Дороги попид Сокільським туди, куди тепер є, тогди шє не було, отож йшло си поверх скали й сходилоси на Сикавку.

Погнали опришки вартівників із ключником на Сокільський і зігнали до верха Сикавки:
— Стій! — закомандував Дмитро. Стали всі.
— Но, легіні! Може, йкий забрав шо з вартівні такого шо му син и вдаєт, то подавайте вартівникам назад, аби вни менше відповідали. А шо кому си вдало — най лишиє собі.

Опришки почали віддавати. Чупрей і оту свою маковицу віддав. Мало хто залишив собі ику річ — опріч зброї. Зброю всю забрали.
— Ну, тепер ідіт собі гет. Можете кричьити, гвавтувати — що хотіти, робити. Ми вам ни спираємо. Гоніт на дідчу маму.

Вартівник з ключником не давали себе довго просити. Ключник — він нівроку був товстенький — покотився першим. Опришки сміялися:
— Диви си, єк чухнув!

Вартівники йшли не спішачи, щоб не наразити й себе на сміх. І доків не зійшли у Тюдів, то йшли тихо. І вже тільки як зійшли, почали кричати, щоб усі чули. Кожному по дорозі розказували як опришки визволилися з тюрми, як вони, вартівники, за ними бігли, стріляли, але їх, вартівників, було мало, а опришків — багато і т.д.

А опришки повище Сикавки, там, де Черемош так широко розлився й стоїть, мов прекрасне озеро, перейшли на волоський бік, лише світавки зийшли на зорєх.

Втома давала себе знати, отже полягали спати в лозах. Це вже була Туреччина, уже галицькі власті не мають права переходити Черемош — спати можна було спокійно.
Виспалися опришки добре, лише Баган не спав. Так одразу знайшлася його доля. Міг би вернутися ще сьогодні додому, жити спокійно з жінкою й дітьми — і от тепер нічого того нема. Мусить гнати кудись з опришками, ділити їх долю й недолю. Як то співається — из торби хлібом жити, з скали воду пити. А там дома дітки
— Павло, Микула й Василина в пеленках. Шо має робити баба сама? Не управиться сама з господарством, ой ні!

Щемить серце Багана. Зло бере на кума: якби не він — нічого б і не було. А погляне на опришків, як вони сплять — хто на боці, хто горілиць, подумає, що оце вони лежали би уже трупами, всі, як один. То була би ціна його, Баганового, визволення. І гарно стає у Багана на душі, що не купив він своєї свободи такою лютою ціною. Сів, закурив люльку. І видно йому весь ляцький бік, бо недалеко й пішли опришки.

Дивиться — аж виїздять гайдуки на конях із рушницями — це погінь. Задивився Баган. Спокійно так дивиться, мов у панораму. Потім штовхнув Василюкового. Той одразу сів — опришківська обережність.
— Дивиси, куме…
Василюків глянув і засміявся. Згодом сказав, пильно дивлячись на Багана:
— А шо, куме? Ни маєш пизьми на мене, шо тебе у наш талан потєг?

Баган подумав і сказав:
— Єк згадаю, шо мав би сегонне за своїм столом свою гуслєнку споживати із жинков і з дітвов — банно ми та й шкрєбтит серце на тебе. А єк погадаю, шо це все, — показав рукою на опришків, — трупи би були, то ни маю серця на тебе, куме.
— Це все трупи би були, то правда, Але ж бо й ти з ними. Бо направду тобі кажу, шо єк би ти ни пожалував моїх побратимів — бігме Боже й я бих тє ни пожалував. Це я тобі кау щіре. А шо ти з нами маїш, то ни бануй. Ікос то вно буде. Може, ти й вернеш іще тхаті — хто то може знати.

Попрокидалися опришки, дивляться як по тім боці їздять гайдуки на кониках. Сміються легіні. Весело їм, що вони знов на свободі, знов чують себе, пульс, бажання їсти:
— Бо то й, бігме, не мавсми навороту до їди там, у казни.
— Хіба ти оден?

Рішення було — йти на Волощину всім, не розбиваючися. Запомогтися в гроші, а там буде видно.

Share

3 коментарі

Випуск №9, 2014

3 коментарів:

  1. Pingback: Туманюки*. Гнат Хоткевич | Гуцули і Гуцульщина

  2. Вітаю Вас, а де б можна було прочитати всю повість?
    Дякую.

  3. Pingback: Знайдено неопубліковану повість Г. Хоткевича «Панипалєк і Туманюк» ІІІ. Опришки* | Гуцули і Гуцульщина

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *