Публікації випуску: №11, 2014

Путрида — Дарувальниця синів

Путрида — таку незвичну і малозрозумілу назву для сучасного українця мають потік-річечка, урочище-поле і сільський куток на Косівщині. Потік Путридьинка починає свій плин до річки Лючки з-під верхів гори Рокити і розділяє урочища Діл і Путриду. Поле Путрида, відоме ще як Скарбова земля, належить до сіл Лючок і Бані Березова, межує з Ділом і Ліском (Лючки) і Стирями (Середній Березів).

Про те, що означає слово Путрида, серед мешканців Лючок і сусідніх Березовів відповіді віднайти не вдається, як і виявити конкретні згадки про це у місцевому фольклорі чи побачити якісь хоча би далекі натяки у звичаях, традиціях і обрядах. Відгадка втекла у далеку, здавалось би Індію, але як твердить історія — винятково нам близьку, бо на землях Давньої України жили індоарійські племена, які населяли в нас аж дві Індії: Сіндику біля Керченської протоки, колись Боспору Кімерійського, відому ще батькові історії греку Геродотові уV столітті до н.е., й — Сіндську Скіфію у низів’ях Дніпра.

Гідронім Путрида, як один з незаперечних доказів помітних індоарійських слідів на нашій землі, аргументовано наводить у багатьох статтях відомий український сходознавець-індолог, завідуючий відділом порівняльних досліджень НДІУ Степан Наливайко. Наприклад, у праці «Назва Полтава за «Ріґведою» і «Махабгаратою» він зокрема зазначає, що на санскриті «putra означає син (putri — дочка, putrika — донечка). Останнє широко відбите в індійців та українців. Цар Путрака заснував Паталіпутру, столицю давньої держави Маґадга. Ім’я Вішнупутра «Син Вішну» має Крішна, Сіта — Бгупутрі «Дочка Землі», Карна, син Прітхи-Кунті — Ґопутра «Син Корови-Землі», могутній воїн Бгішма — Ґанґапутра «Син Ґанґи» (пор. українські прізвища Бушма й Бушмака), Багупутрака «Багата синами» й Багупутріка «Багата на дочок» — імена ДевіДіви-Дурґи. Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №11, 2014

Відчуваючи плинність розправи

Тарас Девдюк — косівський поет. Закінчив 10 класів Косівської ЗОШ №2 (1986). Живе і працює у Чикаго. Підготував для друку свою наступну книжку «Непомічені журавлями. Поезія. Проза. Статті». Остання поетична книга Тараса Девдюка вийшла у грудні 2013 року у львівському державному видавництві «Каменяр» під назвою «З краплин, що з роси» (230 сторінок).

Політика – це, коли ніхто не знає, де більше, а де менше.
Тарас Девдюк

ВОВЧИК У МІСТІ

1.
Кеглі збивати поглядом Рільке. А на кахлі —    притуляти долоню. Тепло у хаті, тета Маріка розповідає про доню. Хрестиком шила їй сорочину. Жовтим, червоним і чорним.

Бігала мишка десь за хатчину — кеглі носила на човен… Хрестиком шила, пісню співала. Голку шукала три рази… Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №11, 2014

Своя хата, своя правда

Українці виїздять за кордон. Масово виїздять. Чому? На жаль, не тому, що хочуть відпочити на курортах, пожити в престижних комфортабельних готелях. На жаль, це викликано необхідністю рятувати свою сім’ю від злиднів.

Мене дуже хвилює ця тема, адже мої батьки, як і багато інших українців, теж працюють за кордоном. Скажете: чому? Я спочатку й сама не розуміла, чому батьки мене, таку маленьку, в п’ятимісячному віці залишили на виховання своїм батькам і поїхали за кордон в пошуках роботи, щоб утримати сім’ю.

Рік за роком я підростала, скільки сліз пролила за своїми рідненькими, скільки разів я виглядала в віконечко, чи не йдуть, бува, додому. Та роки беруть своє. Одного разу бабуся сказала мені:

—    Онученько, сонечко моє! Не треба плакати за батьками, вони живі, здорові, а плачуть тільки за тими, хто помер… Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №11, 2014

Материнська любов

Бувають в житті моменти, коли хочеться заплакати, провалитися під землю, або просто забути про свої негаразди в обіймах близької розуміючої людини. Так хочеться жити, любити своїх рідних батьків у рідному домі і просто — ні про що не думати…

Ось біжить маленьке чорняве дівчатко, її волоссям грається пустотливий вітер, з великими синіми очима, тоненькими ніжками і двома косичками. В очах в неї сміються сонячні зайчики. Маленьке дівчатко біжить до своєї матусі з простягнутими вперед рученятами.

Цю дівчинку звати Анничкою. Тішиться матуся, що донечка така красуня ще й кучерявкою народилася. А така веселунка, все наспівує дитячі пісеньки, які бабуся її навчила. Мати леліяла св о ю до ню, оберігала її.

У Аннички повинні бути завжди найкращі платтячка, черевички. І все, що є найкраще в дитячих магазинах, має бути в неї. Навіть, ота дорога лялька з синіми очима в оксамитовому платтячку, а ще й сережки, намистечка і безліч всякої всячини… Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №11, 2014

Лука Матіос: «Страшно стає, як згадаю, що пережив, і розумію, що ще живу»

На одному з хуторів Путильщини, у Білому Потоці, ми познайомилися з досить колоритним дідусем. Лука Іванович Матіос у свої 88 років — справжній гуцул і за статурою, і за мисленням, і за манерою спілкування. Пережиті роки зморшками лягли на обличчя, а жилаві руки видають тяж кі т рудові будні. Але іскриться в очах любов до життя і відчувається молодечий дух, загартований державними переворотами та особистими життєвими драмами.

Немовби вгадавши моє ще не озвучене запитання, Лука Іванович сказав:

—    Що, хочете про мою молодість знати? Чи про дитинство? Та що там знати: то голодний, то холодний, то в страху. Страшно стає, як згадаю, що пережив, і розумію, що ще живу.

Як нас окупували румуни, то одинадцять тижнів майже дитиною провів у «дикунках», носив міни та копав мінні поля. Потім те саме робив за німецької окупації. Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №11, 2014