Публікації випуску: №6, 2012

В обіймах життя

Життя. Що воно таке? Не один раз замислювалась я  над цим словом. Спочатку я думала що воно, як казка. Все у всіх завжди гаразд. Але реалії життя виявились зовсім іншими. Воно схоже на рулетку — таке ж непередбачуване. Або ти виграєш, або залишишся без нього. Тяжко жити, але ніхто не казав, що жити легко. Я люблю життя, хоч в один момент воно може перерватися.

Щодня ми доводимо, що ми гідні жити, називатися людиною. Багато людей не цінують його. Вони спочатку нарікають на свою долю, на  свої  негаразди в сім’ї, але пізніше дуже жалкують через свої нерозумні думки і слова. Адже слово не горобець, вилетить — не спіймаєш. Часом люди забувають про це. Одна хвилина може врятувати тебе, або ж і вбити. Життя таке загадкове та таємниче, чи не так? Звісно. Якось я почула такий вираз — обняти життя. Спитавши про це, я отримала відповідь:

— Ти задумайся над цим, і обов’язково догадаєшся. Я так і вчинила. Думала я недовго.

— Це щастя. Правда? Так моя дитино, так. Але там, де добро, обов’язково має бути зло. Це слово може мати і погане значення.
Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №6, 2012

Антонич, я люблю тебе

Я працюю у неосвітленому театрі. І не лише працюю, а постійно там перебуваю. Та ні, не живу я там, то не життя. То не будні. І немає там ні краплі домашнього затишку.
Наш колектив готується до великого дійства — «Дня Вдиху».

Йдучи темним коридором (він породжує відлуння), я заглядаю у кожен кабінет, напевне, для того, щоби вкотре побачити складову людської відповідальності. Так, я люблю спостерігати, як хтось до чогось готується, і як саме, цей хтось, використовує даний для підготовки час. Підходжу до найближчих дверей, прислухаюся, і чую тупотіння.

Моя уява відразу скинула мені «пікче», на якій зображено одного мого знайомого танцюриста. Я з посмішкою прочиняю двері… Посмішка ривками переливається в подив. У залі, немов один, танцює тридцять танцюристів… П’ятнадцять жінок та п’ятнадцять чоловіків. Рухи симетричні, наче віддзеркалені, і та ілюзія про одного танцюриста все ще не покидала мене, коли я просто заплющувала очі.
Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №6, 2012

Ніч у Нью-Йорку

В той день сонце не зійшло. Великий жовтий диск немов забув вийти на звичну мандрівку небокраєм, залишивши землю напризволяще. Все огорнула темрява… Сонні обличчя людей, підсвічувані електричними ліхтариками, тинялися повсюди, наче комашня, а тих, хто ще не проснувся, чекало попереду велике відкриття. Нью-Йорк поглинула темрява.

Пітеру не потрібно було поспішати на роботу — адже його вчора звільнили в зв’язку з кадровим скороченням. Це вже п’яте звільнення за три останніх місяці — забагато для людини, над якою навис картярський борг у п’ять тисяч баксів. А тому Пітер напередодні вирішив поміркувати над своїми помилками і добряче набрався. Звинувативши у всьому нещасливу долю, він повинен був вирушити на пошуки чергової роботи, але все змінив той день…

Прокинувшись біля другої години пополудні він ще добрих сорок хвилин не міг підвестись через жахливий головний біль, що допікав його. «Мабуть я вчора хильнув зайвого», — подумав Пітер, коли голова вже почала трохи приходити до тями.  Встати з ліжка було неймовірно важко, але життєво необхідно — кава сама не приготується, а вода з-під крану сама не огорне тебе приємною прохолодою. Маршрут після підйому був звичним — туалет, ванна, кухня, де по ящику напевно знову розказували про якісь теракти. У вікно Пітер ніколи не дивився, адже краєвид був не з привабливих — його вікна виходили прямо на подерті стіни старого будинку, розфарбовані графіті та нецензурною лексикою. Мозок ще не працював на повну потужність, слова з телевізора не потрапляли до свідомості Пітера, а тому він не помічав важливих змін, які стались у світі.
Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №6, 2012

Мандрівник у жовтому шарфі

Похмурий зимовий Ранок окутав Місто. На землі лежав позавчорашній сніг, який своїм відтінком неначе нагадував про швидкоплинність життя, пройшовши шлях від сніжно-білого до сірого з жовтуватим відтінком. Дороги були втоптані сотнями відбитків людських ніг та коліс автомобілів, що несла з собою машина Цивілізації. На ще зовсім порожніх вулицях вже спалахували поодинокі вогники вікон, що свідчило про наближення вистави під назвою День, яку Місто грало знов і знов… Кожен День був схожим на попередній, поступово змінюючись наступним, даючи початок Річці під назвою Безкінечність.

В цей Ранок на вулицях Міста з’явився Мандрівник в жовтому шарфі. Він озирався довкола, неначе намагаючись Щось відшукати. Щось дуже важливе, Щось, без чого життя втрачає свій сенс. Проте збентежений вигляд Мандрівника в жовтому шарфі не міг нікого схвилювати, адже День ще не розпочався. Він ходив вздовж вулиць, кожен раз повертаючись на те ж саме Місце. Минула година, друга, а День все не розпочинався. Холод проймав Мандрівника в жовтому шарфі до кісток, проте він не зупинявся. Зупинитись означало програти, і Рух продовжувався.
Читати далі

Прокоментуй!

Випуск №6, 2012

What is written…

What is written…

Жив на землі журавель, трудягою був як лелека.
І щороку літав до земель, де тепло, аж у вирій далекий.
Він у вирій на зиму летів. Хоч і важко було відлетіти,
Він не міг, або просто не вмів рідний край без туги залишати.
І щоосені він сумував, бо не знав, чи зуміє вернутись.
Та в польоті лелека встигав тільки просто на мить озирнутись.
Але якось у теплих краях журавля інші птахи спитали:
«Ти навіщо долав такий шлях? Чи тепла тобі свого замало?»
«Ні, — у запалі викрикнув птах, — бо мій край — це найкраще, що маю…» Читати далі

2 коментарі

Випуск №6, 2012